Подруги кожного разу мене питають, чому всі чоловіки, яких я знаходжу завжди схожі на мого батька. Чому мене тягне саме до таких?

Згадуючи своє дитинство, я розумію, що у моєму житті не було більш надійної і доброї людини, ніж батько. Він був моєю скелею, моїм світанком і затишком після важкого дня. Я досі пам’ятаю його теплі обійми. Він ніколи не був суворим чи жорстким зі мною. Навіть навпаки…

Мій перший у житті чоловік, Ігор, був майже точною копією батька. Добрий та уважний, завжди прийде на допомогу, тільки поклич. Бракувало моєму коханому тільки рішучості. Якщо виникали питання: організувати відпочинок, вирішити складну ситуацію на роботі чи просто обрати, куди піти на вихідних, він губився в нескінченних роздумах. Чекати його рішення можна було вічно, тому майже завжди за нього це робила я.

— Ігорю, нам щось багато нарахувати за світло. Сходи, уточни показники, – якось сказала я.
— Не переймайся. Туди йти немає сенсу, все одно нічого не доведеш. Я дзвонив, у них все точно, – відповів чоловік.

— Нічого собі точно. У нас переплата на тисячу гривень, а вони ще й борг поставили, – обурилася я.

— Я не хочу займатися цим питанням. Заплатимо як є, – відмахнувся чоловік.

І так в усьому.

Одного разу, коли ми з Ігорем сиділи в маленькій кав’ярні на Андріївському узвозі, я почала згадувати батька. Це було наше з ним улюблене місце, ми могли насолоджуватися годинами запахом свіжозмеленої кави і легким вітерцем, що дув з Дніпра. Я уважно дивилась на Ігоря, помічаючи, як його зелені очі повільно, але впевнено набували тієї ж м’якості, що й у батька.

«Може, це і є справжнє кохання?» — подумала я тоді. Але в той самий момент з’явилася інша думка — а що, якщо це не любов, а лише звичка? Щось, що я перенесла зі свого дитинства, і що так нагадує мені про мою єдину незабутню любов — про батька.

З часом я стала помічати, що усі мої стосунки з чоловіками завжди зводяться до одного: я закохуюсь в дуже добрих та уважних чоловіків, але з часом не витримую їх безпорадності та нерішучості. Це відбувалося не раз і навіть не два, поки я нарешті не зрозуміла, що це не випадковість, а певна закономірність.

Коли я зустріла Богдана, я розуміла, що саме його м’якість так привернула мою увагу. Він був саме тим типажем, який мене так приваблював: добрим і завжди ставив мої потреби вище за власні. Ми годинами розмовляли про майбутнє, але коли справа доходила до реальних дій, все залишалося тільки на словах.

— Я все зроблю, тільки дай мені трохи часу, – часто казав Богдан, і я завжди вірила йому. Час минав, але нічого не відбувалось і не змінювалось.

Якось ми сиділи на лавці в парку і обговорювали, як добре було б переїхати до Львова, відкрити маленьку кав’ярню на старій площі і жити спокійним, щасливим життям. Його мрії так співпадали з моїми, що я навіть на мить уявила наше майбутнє разом.

— Богдане, – запитала я тоді, – а коли ми переїдемо, коли відкриємо цю кав’ярню?

Він подивився на мене, і я почула у голові відповідь, ще до того, як він її промовив.

— Треба ще трохи часу, люба. Треба все підготувати.

Саме у цей момент я усвідомила, що проблема не у моїх чоловіках, а у мені самій. Я обираю чоловіків, які є моєю протилежністю. Моя сила, незалежність і рішучість завжди ведуть мене вперед. Я ніколи не була схильна чекати чи відкладати справи на потім.

Того дня я вирішила залишити Богдана. Це було важке рішення, але я знала, що інакше знову залишусь у безкінечному колі нерішучості та марних очікувань. Мій батько був прекрасною людиною, але його тінь стала для мене перепоною на шляху до справжнього щастя. І тепер я вільна шукати свою власну дорогу — з тією силою і рішучістю, які завжди були в мені самій.