Я всю зворотну дорогу проплакала – так було прикро за своїх дітей! Я ніколи не очікувала, що буду так гостювати в своєї дитини на старості років.

Війна

Мені, звісно, на сьогоднішній день, здається, що, можливо, я дуже відстала від сучасних людей, від нашого молодого покоління – не тямлю зовсім нічого в їх сучасних звичаях.

Образила, можливо, чимось свою невістку, довго не хотіла з нею спілкуватися після нашого візиту до неї, а зараз навіть не знаю – може вибачитися перед нею, щоб забути про цю всю провину? От сиджу і нічого в голову не приходить. Як мені діяти далі?

Думки серед наших з чоловіком усіх друзів та знайомих розділилися на дві сторони, ось і хочу на ваш розсуд розповісти свою складну та непросту життєву історію: можливо, ми дійсно не праві?

Але все ж якийсь внутрішній голос мені таки підказує, що права саме я, я б так не вчинила зі своєю родиною.

З моїм чоловіком ми живемо в своєму невеличкому будинку, на околиці маленького міста. Наш будинок – це будинок наших родичів та друзів, образно кажучи. І це правда

Є у нас і спеціальна гостьова кімната, вона найкраща та найсвітліша у нашому будинку, а якщо приїжджає багато народу до нас на чергове свято, ми можемо і свою спальню віддати рідним людям та друзям, влітку з чоловіком постелити собі на веранді на звичайних розкладачках, взимку – на просторому горищі старе ліжко стоїть для гостей.

У всякому разі, ми там спали, коли молодші були, там дуже гарно, великі світлі вікна, казковий краєвид. зараз нам з ним обом за 60 років, та й гостей тепер не так багато. Але якщо раптом приїдуть, ми з великою радістю і щирістю надамо всім затишний нічліг.

У нас з Матвієм двоє синів. Молодший син живе поруч з нами, приїжджає до нас зі своєю родиною, допомагає багато.

Старший наш син вже давно поїхав в столицю, там і живе, відкрив свою справу і займається бізнесом, у нього там двокімнатна квартира хороша, дружина є, син, на якого вони дуже чекали.

Вони декілька разів гостювали у нас довго, і, звичайно ж, були прийняті по-королівськи, можна сказати: найкраща кімната була лише для них, ліжко на перинах, завжди в чистеньких та свіженьких, свіжий та смачний сніданок на веранді, все як годиться.

Лише ось з невісткою щось спільної мови ми знайти не могли. Вона називала наш район селом, хоч це і не село зовсім, а околиця міста, хоч з невеличкими, але чепурними будиночками, адже тут у нас дуже гарний приватний сектор.

Їй нічого не подобалося, як не дивно, ображалася на нашого сина постійно, що вони не на море поїхали, а тут час свій так погано проводять, не так, як її всі друзі та знайомі.

Їй не зрозуміти, що ми, взагалі батьки її чоловіка, і це візит до нас в першу чергу, як до батьків, а не просто відпустка.

І ось минулої осені, коли всі справи на городі були закінчені, ми вирішили приїхати до них в гості, ніколи ще не були у них, а оскільки вже давно немолоді, то вирішили свою гостину не відкладати на потім, адже мало що там буде завтра, можливо, вже й не зможемо поїхати більше.

Зібралися якось, сіли в потяг та приїхали, заздалегідь попередивши, що їдемо на тиждень. Прибули до них в 6-ій годині вечора. Приємно – стіл накритий, посиділи, поговорили.

Сидимо з чоловіком довго, втомилися вже дуже, переглядаємося між собою, адже чекаємо, що нас спати вкладатимуть скоро, важкий для нас був цей день.

Ніби як пора спати лягати, та ніхто нам нічого не каже, але куди нам лягати спати – не зрозуміємо.

Невістка тут відразу і каже:

– Спати у нас тут ніде вам, ми на тиждень для вас орендували готель. Не дуже дорогий він, звичайно, але переночувати там є де, умови не гірше ніж у вас вдома.

Ми такі здивовані були з чоловіком, що й не передати!

Кажемо:

– Та навіщо нам ще кудись їхати чи йти? Постеліть нам просто хоч на підлозі в дитячій, це ж тільки на ніч! І онук просив залишити нас у нього в кімнаті, але невістка була непохитною: вже ми орендну плату заплатили за декілька днів вперед і до побачення! Поспите, мовляв, приїдете.

Син сів з нами в таксі, довіз до того готелю. Я бачу, що йому трохи незручно через свою дружину, але ми з батьком тоді промовчали.

Готель як в радянські часи, нічого особливого там не було: душ і туалет спільний на дві кімнати з сусідами, в кімнаті два ліжка з тумбочками та якимось старим телевізором, який навіть не працював, ми його лише спробували увімкнути.

Щось типу гуртожитку, зовсім настрій гарний у нас пропав. Якесь відчуття таке дивне було, наче не до рідних людей в гості приїхали, а на чужину якусь.

Поспали ми, якщо це можна назвати сном, але снідати ніде, в кафе поряд – дорого для нас, там ціни ніби й не захмарні, але для людей нашого віку й недешево там, просто навіть бажання небуло там щось за такі гроші купувати.

Взяли з чоловіком за свій рахунок таксі, поїхали назад до дітей, адже не знали що робити в тому готелі, ще й голодні обоє з ним.

На нас часу нікому немає, всі на роботі, ще добре, що у онука канікули, вдень з ним час проводили. До вечора посидимо сімейно за столом, і знову нас відправляють в готель спати.

На четвертий день таких поїздок, ми придумали з чоловіком причину, по якій нам треба їхати додому, взяли квиток та й поїхали відразу.

Я всю зворотну дорогу проплакала – так було прикро за своїх дітей! Я ніколи не очікувала, що буду так гостювати в своєї дитини на старості років.

Ми з чоловіком обоє не могли повірити в те, що це така реальність.

Приїхали додому, все розповіли, як нас прийняли. Молодший син взагалі розсердився – подзвонив братові та посперечалися вони.

Та й багато наших родичів були ошелешені такою гостинністю. А ось одні наші більш молодші за нас друзі сказали, що це нормально за сучасними столичними мірками, і нічого нам вередувати.

Не самі ж ми платили за номер! Ага, а за таксі туди і назад? Та й взагалі, ми ж рідні батьки – ми своїм мамам та татам стелили на своєму ліжку, і спали на підлозі, і це я вважаю нормальним, адже це повага.

І все ж якось мені соромно стало за свою поведінку – я ж після нашого візиту перестала толком з сином спілкуватися, тільки короткі дзвінки по справі і все. Модливо, вони образилися на нас за таку гостину?

Хочу почути думку людей тут, які можуть побачити цю всю ситуацію з боку – нормально чи тепер це: селити приїжджих родичів в готелі, тим паче рідних батьків?

Чи варто мені вибачитися перед невісткою, адже я в відкриту тепер її ігнорую, виходить?!

Лише один раз за весь цей час мій син запитав у мене, чи не ображені ми на них, я відповіла ухильно, мовляв – як вони самі-думають?

Син нічого робити не відповів, якось так ми після того й закінчили нашу розмову. Передаю привіт тільки онуку, ім’я невістки навіть вголос вимовляти неприємно.

Більше до дітей цих ми не поїдемо, але якщо ви мене переконаєте, що таке гостинність зараз – це нормально, то я, хоча б, вибачусь. Не знаю, як правильно вчинити. Чи прав ми з чоловіком?

Залишити відповідь