Повернувшись додому вся в сльозах і закрилася у своїй кімнаті, я відчула, що її не слід турбувати. Мене дуже хвилювало, що сталося, але я знала, що не варто нав’язуватися з питаннями чи порадами. Як мати, я переживала за неї, боячись, щоб вона не прийняла необдуманих рішень.

Я дала їй час побути наодинці, поки слухала її схлипування з-за дверей. Потім я заварила чай і постукала.

— Доню, давай вип’ємо чаю? Я принесла, — м’яко запропонувала я, чекаючи на її реакцію. Донька відчинила двері, але говорити почала не відразу.

Я мовчала, просто сиділа поруч, даючи їй зрозуміти, що готова підтримати в будь-якій ситуації. Кілька хвилин мовчання, і вона, нарешті, почала розповідати.

— Мамо, ми познайомились на вечірці в друзів. Він був спокійний, навіть дещо замкнутий, але його погляд з першої миті зачепив мене. Ти ж знаєш, це коли погляди зустрічаються і вже нічого не може бути як раніше. Він підійшов і запитав:

— Привіт, ти не знаєш, де тут можна кави знайти?

— Не знаю, — відповіла я. — Але давай пошукаємо разом.

Ми пішли серед людей, і я відчула, що це не просто випадковість. Олексій, так його звали, виявився тим, кого я так довго шукала: цікавий, уважний, з чудовим почуттям гумору. Ми спілкувалися всю ніч, і я відчувала, що це не перша наша зустріч.

Після того вечора ми почали бачитися все частіше — разом вечеряли, гуляли парком, говорили безперервно. Це було неймовірно, і я закохалася. Він, здається, теж. Ми навіть планували поїздки, мріяли про Париж.

— Мамо, я тобі вже розповідала все це, але мені треба виговоритись. Добре, що ти вдома, — раптом знову перебила донька і продовжила: — Ми разом мріяли:

— Уяви, як ми стоїмо під Ейфелевою вежею, — казав Олексій, тримаючи мене за руку.

— А потім ми п’ємо каву в кав’ярні на Монмартрі, — відповідала я, усміхаючись.

Здавалося, наше майбутнє було ідеальним. Але потім щось змінилося. Олексій почав ставати все менш доступним. Спочатку це були короткі мовчання, потім скасовані зустрічі. Я намагалася не звертати увагу, переконувала себе, що він просто дуже зайнятий.

— Все добре? — питала я щоразу, коли ми зустрічалися.

— Так, просто багато роботи, — відповідав він, відмахуючись. — Не переживай.

Але я переживала. У душі почала з’являтися тривога. Це була інтуїція чи просто страх втратити те, що було так важко знайдено?

Одного дня я вирішила зробити йому сюрприз. Купила його улюблені тістечка і поїхала до нього. Відкрила двері своїм ключем, що він дав мені кілька місяців тому. Зайшла в квартиру.

— Олексію? — покликала я.

Тиша. Але за дверима спальні я почула сміх. Моє серце підскочило. Я підійшла ближче і тихо відчинила двері.

Те, що я побачила, вразило. Там була інша дівчина. Вони обіймалися, і це виглядало так, наче це було звичайною справою для них.

— Що ти тут робиш? — здивовано запитав Олексій, підводячись.

Я не могла вимовити ані слова. Просто дивилася на нього і на неї, не вірячи власним очам.

— Як ти міг? — нарешті вдихнула я, відчуваючи, як сльози підступають.

— Це не так, як ти думаєш, — почав він, але його слова звучали порожньо. Я бачила все.

— То що це? Просто забава? Ти ж казав, що любиш мене.

— Я… — замовк, не знаючи, що сказати.

Дівчина мовчала, але її погляд був сповнений винуватості. Я більше не могла бути свідком цієї сцени.

— Ти не заслуговуєш жодного слова, — прошепотіла я, розвернулася і пішла, не оглядаючись.

Я залишила його життя позаду.

Донька плакала, а я не намагалася її заспокоїти. Лише сказала:

— Доню, добре, що ви з ним не одружилися. Це було б найгірше, що могло б трапитися з тобою. Зараз це боляче, але з часом ти побачиш, що все сталося на краще.

Я залишила її на самоті з цими думками і пішла мити посуд.