Познайомилася я з чоловіком. Олексій його звати, ми однолітки, обом по 45 років. Стосунки у нас досить гарні, здавалося б, все добре. Але от одна думка не дає мені спокою, дітей у нього немає. Мене все влаштовує, але час від часу лізе у голову така думка, а раптом я — це його втрата часу? Мовляв, зустрів би він молодшу, то вона б йому дитину подарувала. А я тільки відбираю у нього цю можливість.

— Ліля, ти чого себе так накручуєш? – каже мені моя подруга Марина, яка давно вже з мене сміється через мої сумніви.

— Та я ж не за себе, за нього думаю. Не хочу, щоб потім жалкував, що зі мною час втратив.
А найгірше — це слова моєї невістки. Знаєте, як ці молоді люблять розумні висновки робити.

— Якщо він не твоя доля, то він її і з тобою зустріне, – мовляв, якщо не моє – то розійдемося.

Я, звісно, не особо у це вірю, але щось у цьому є. Сама собі думаю, може, краще розійтися, поки ми ще не надто прив’язані? Можливо, йому дійсно суджена молодша, яка зможе подарувати йому дитину? Бо я — точно ні.

Якось я спробувала з Олексієм про це поговорити.

— Слухай, а ти про дітей ніколи не думав?

— Ні, не хочу. Мені добре так, як є.

Ну, думаєте, я йому повірила? Щось тут не те, однозначно. У мене є дві теорії: або він взагалі не може мати дітей і не хоче зізнаватися, або він просто маскується під цього “не хочу дітей”.

— А що як він просто боїться тобі це сказати? – підливає масла у вогонь та ж Марина.

— Ну не знаю, – зітхаю я. – Я ж теж не візьмуся думати про дітей у свої 45 років. У мене є син і донька. Настя, наступного року в університет вступає. Я в декреті буду сидіти, коли їй навчання оплачувати треба? Та й Олексій навряд чи фінансово потягне і студентку, і малюка. У нього своє життя, робота, а у мене своя кар’єра.

Марина киває й кидає своїм звичним жартом:

— Та він не захоче ні студента, ні малюка, повір мені! Він і так виглядає молодше своїх років, а ти, Лілю, через п’ять років будеш гірше виглядати, особливо якщо далі цим перейматимешся!

І от я вже думаю: а може, й справді? П’ять років — це ж не мало. Хоч і здається, що я ще нічого, але з ким я зазвичай була? З чоловіками старшими! На їхньому фоні я завжди почувалася молодшою. А тут Олексій, молодий, активний, спортивний. І як воно буде через ті п’ять років? Я ж дивлюся на себе в дзеркало, все ще нормально, але ж час невблаганний. Он, цикл вже скоротився, раніше був 28 днів, а тепер 23. Ще трохи й старість не за горами.

— Ліля, ти просто не можеш прийняти свій вік, – кажуть мені подруги. – Це ж нормально, ми всі старіємо.

— Та знаю я, знаю! Але не можу це прийняти!

Тут Марина на хвилинку задумується й питає:

— А може, ти просто боїшся, що він знайде когось молодшого?

— Може, – погоджуюсь я, – але чомусь здається, що це не тільки через вік. Я, якщо чесно, завжди вибирала старших і мені так комфортно було. А тут вийшло все випадково. Я взагалі не планувала серйозних стосунків. Думала, перетнемося кілька разів, а він потім піде шукати свою молодшу. Але якось воно закрутилося. І вже так серйозно. Він, здається, дуже серйозно все сприймає. І що тепер робити?

Я згадую свій досвід. У 25 років зустрічалася з одним чоловіком. Той теж ніби хоче, а ніби й не дуже. І так минали роки, а я все чекала, поки він зважиться на дитину. Та не дочекалася. І досі шкодую, що не кинула його раніше. І от з Олексієм не хочу, щоб він потім шкодував так, як я тоді. Бо це розуміння приходить не одразу, а коли вже нічого не зміниш.

І от сиджу сама вдома пізно ввечері. Думки клубочаться у голові, а телефон мовчить. Ніяких повідомлень від Олексія. Може, він уже знайшов свою “молодшу”? І мені залишається тільки чекати, доки це все завершиться. Або продовжувати жити, як є.