Я завжди уявляла, що мій син обере собі дружину з гарної родини. І коли він одного разу привів до нас свою наречену, я відчула розчарування.

Я завжди говорила йому, що його дружиною має стати розумна, вихована жінка, справжня господиня, яка має вищу освіту й певний статус. Але коли він познайомив мене зі своєю обраницею, Веронікою, я була збита з пантелику.

На перший погляд вона виглядала звичайно, але щось у ній відштовхувало. Чи то її недбалий макіяж, який виглядав неоковирно, чи то її коротка квітчаста спідниця, що нагадувала моду минулих десятиліть, чи, можливо, її невисокий зріст. Я ніяк не могла зрозуміти, чим вона так вразила мого сина.

Ввечері я не втрималася й прямо сказала йому:

— Ні, це неможливо! Вона зовсім не така, як я уявляла твою майбутню дружину. Весь час говорить про роботу, навіть не здається, що вона вміє щось приготувати. Це хіба мати твоїх дітей?

Юрій подивився на мене спокійно, але з ноткою роздратування:

— Мамо, – відповів він, – вона вже є чудовою матір’ю, бо виховує доньку.

Я була шокована:

— Доньку? Коли це вона встигла? Хто батько?

Син відмахнувся:

— Ти надто багато питаєш, дай мені спокій.

Однак я не могла вгамуватися й наполягала на відповідях. Урешті він пояснив:

— У Вероніки складна історія. Її батько – успішний бізнесмен, але кілька років тому, через контракт із закордонними партнерами, він змушений був підтримувати видимість ідеальної родини. Її мати, перебуваючи при надії, наважилася зберегти дитину, хоча це було ризиковано. На жаль, вона померла під час пологів.

— А донька? — не вгавала я.

— Вероніка вирішила взяти на себе відповідальність за сестру, зробивши вигляд, що це її донька. Їхній батько не зацікавлений у дитині, а Вероніка самотужки виховує Софію, хоча їй іноді допомагає бабуся.

Він зробив паузу, потім додав:

— Мамо, я люблю її. Вона змінила моє життя, надихнула мене, дала сили для нових досягнень. Ми разом пережили багато пригод, і я хочу бути з нею. А борщ я і сам можу зварити. Хочеш, приходь у суботу — пригощу.

Наш конфлікт розгорівся не на жарт. Я розуміла його доброту, але водночас мене бентежило, що все їхнє життя побудоване на приховуванні правди. Відчуваючи, що втрачаю сина, я вирішила відійти вбік.

Лише через кілька місяців я наважилася подзвонити. Мій голос тремтів, коли я попросила вибачення.

— Мамо, – спокійно відповів Юрій, – я давно тебе пробачив. Але ти повинна зрозуміти: щастя — це те, що ми обираємо для себе, а не те, що нам нав’язують.

Ці слова стали для мене одкровенням. Я усвідомила, що все життя намагалася контролювати сина, думаючи, що знаю, що для нього краще. Але справжнє щастя полягає у тому, щоб він сам обрав свій шлях.

Можливо, Вероніка й не така, якою я уявляла ідеальну невістку. Але головне, що мій син поруч із нею щасливий. І тепер це для мене найважливіше.