Мама була на заробітках в Італії, Португалії майже 30 років. Ми з сестрою вже дорослі, у нас діти. Мама, звичайно, купила нам по квартирі, але на тому і все. Навіть не допомагала грошима звідти.

І ось вона повернулася, розлучилася з татом, купила собі будинок, а нам з сестрою дала всього лише по 500 тисяч гривень. Я не очікувала від неї такого.

Я сиділа в той день на кухні, крутила в руках телефон і не могла заспокоїтись. У голові клубком роїлися думки:

“Як так? За 30 років в Європі вона заробила лише на будинок і цю подачку? Чому не допомагала нам раніше, коли гроші були потрібні? Чому ми, її діти, опинилися на останньому місці?”

Сестра теж була засмучена. Ми зустрілися в кафе, і Віка одразу заявила те, що думаю і я:

— Це несправедливо! Вона нам тільки квартири купила і все? А решта грошей куди поділась?

Я зітхнула, обережно перемішуючи ложечкою капучино.

— Я теж не розумію. Вона ж не просто так поїхала. Казала, що хоче нам допомогти, щоб ми ні в чому не мали потреби. А вийшло що?

Сестра стискала телефон у руці, ніби хотіла його розчавити.

— Я їй подзвоню! Хай пояснює, де всі гроші!

Я лише кивнула, хоча й сумнівалася, що це дасть якийсь результат.

Мама відповіла одразу. Сестра натиснула гучний зв’язок, і ми почули її втомлений голос:

— Що сталося?

— Мамо, поясни мені, будь ласка, ти ж 30 років гарувала там, без відпочинку. І що? ТИ все витратила на цей будинок? І нам по 500 тисяч?

Мама мовчала кілька секунд. Потім тихо сказала:

— А що ви хотіли? Я все життя тягнула вас, висилала гроші.

— Що? — перебила її сестра. — Які гроші? Ми з дитинства самі собі раду давали!

Я згадала, як ми збирали гроші на випускний, як сестра ледь знайшла кошти на народження дитини, як я сама оплачувала репетиторів своїй дочці.

— Нам було важко, мамо. Дуже важко, — додала я.

— Вам було важко? — голос мами раптом затремтів. — А мені? Як ви думаєте, що я там робила? Я не відпочивала на курортах, я працювала день і ніч, щоб забезпечити вас житлом. Ви думаєте, я мільйони заробила?

— А скільки ти заробила? — різко спитала сестра.

— Достатньо, щоб вам було де жити, — холодно відповіла мама.

Вона поклала слухавку.

Ми сиділи в тиші, усвідомлюючи сказане. Здавалося, що розмови й не було, лише якесь гіркий післясмак.

— Думаєш, вона бреше? — тихо спитала я.

— Не знаю, — сестра подивилась у вікно. — Може, справді не так багато в неї було. А може, вона просто не хотіла нам дати більше.

Увечері я наважилась написати їй повідомлення.

“Мамо, скажи чесно, в тебе ще є гроші?”

Відповідь прийшла швидко:

“Ні. Все, що було, я витратила. Не питай більше.”

Я не вірила. Інтуїція підказувала, що вона щось приховує. Але що саме? І чому?

Що мені робити? Змиритися і прийняти цю суму як максимум, що я можу отримати? Чи розбиратися далі?