Маленька Таня тихо плаче і їй дуже сумно: через стінку вона чує заливистий сміх мами Наді – отже, поки вона спала, до них прийшов цей огидний дядько Сашко.

У нього руки з короткими пальцями та масляні очі, які обмацують, наче роздягають поглядом, маму.

А ще він може ляснути її нижче за спину, не соромлячись присутності доньки: мовляв, я тут господар, і що хочу, те й ворочу.

А мама сміється своїм низьким грудним сміхом, але Тані чомусь здається, що їй зовсім не весело.

Тато пішов із сім’ї, коли дівчинці було чотири роки. Спочатку все було добре: вони разом їздили відпочивати та ходили на прогулянки.

І Таня завжди була посередині, тримаючи улюблених батьків за руки, будучи ніби сполучною ланкою та провідником їхнього кохання.

І на малюнках дівчинки обов’язково були присутні всі три члени їхнього осередку суспільства. А розумні психологи кажуть, що так зображується виключно дружня та безпроблемна родина.

Вечорами тато грав на балалайці і співав свою улюблену пісню: Дорогою жук, жук, дорогою чорний; Подивись, дівчисько, який я моторний – рідня у нього жила в тій самій країні, що стала нам недружньою.

А мама підтягувала йому і тихо сміялася своїм чарівним сміхом. А потім цілувала його в верхівку.

Ще до них тоді часто приходили гості – баба Зоя та численні друзі: мама збирала добрий стіл.

А потім вони всі разом співали гарні пісні, і татко акомпанував їм на балалайці – він був талановитим самоуком.

Всі ці свята тато називав незрозумілим словом збутетенько: А не збутенько чи нам у вихідний, Надюша – а розучив нову мелодію!

Потім удома почалось щось погане: батьки стали часто сваритися, а тато все частіше став приходити додому пізно.

І одну із сварок він обізвав маму новим словом, яке Танька добре запам’ятала. Причому на все життя. А пізніше в дитячому садку маля так назвала ляльку, з якою грала.

Спочатку в садку, куди прийшла по дівчинку мама, якій було дуже соромно.

Тому що на запитання, звідки ти знаєш це слово, дівчинка чесно та нехитро розповіла, що так назвав маму тато.

А потім удома – батьки кричали один на одного. І зовсім не на неї, Таньку, як очікувалося.

А назавтра тато не прийшов з роботи – увечері мама виявила коротеньку записку на клаптику паперу: Пішов – розлучатимуся.

З речей зникла лише балалайка.

Цей папірець пізніше Танька виявить у коробці з документами, коли шукатиме свідоцтво про народження.

Що рухало жінкою, яка вирішила зберегти таке неприємне нагадування про минуле життя, сказати важко.

А до мами почали приходити кавалери. Спочатку дядько Петя, потім дядько Коля та дядько Олег.

А мама вимагала, щоб дівчинка кликала чергового кавалера татом, сподіваючись, що він покличе заміж.

Але слово тато не вимовлялося і грузло на губах: хіба міг би хоч один із цих неприємних дядечок бути її татком? Та нізащо!

А потім все раптово припинилося. Просто один із чоловіків, почувши прохання Наді, звернене до дочки, кинув:

– На фіг мені здалося твоє дівчисько?

І додав знайоме слово, яке свого часу наробило переполох у дитячому садку.

А мама одразу, якось, зіщулилася, ніби її могли вдарити. А Таньці знову захотілося плакати.

А потім з’явився дядько Сашко з вічно мокрим, слинявим ротом і з такими ж спітнілими долонями.

Одного вечора вони були втрьох вдома. Мама, як завжди, була на кухні. Танька, сидячи в кріслі, читала книгу з позакласного читання.

Тут чоловік несподівано підійшов близько-близько, і важко дихаючи в обличчя якоюсь поганню, незвично лагідно запитав:

– Ну як справи, зая?

І поклав свою руку на стегно дівчинки – вона була у короткій спідничці: стояла страшна спека.

Танька була ще надто мала, щоб розуміти, що відбувається. Але інтуїтивно відчувала, що щось не те.

А потім побачила чорну облямівку, що обрамляла його нігті – це був бруд – і її занудило: від сального погляду, від пітливої ​​долоні та від чорної облямівки під нігтями короткопалих рук.

Тому дівчинка вивернулась з-під руки і запитала:

– А чому у вас такі брудні руки?

– Ах ти, ..! – заволав дядько Сашко, який зовсім не чекав такої кричущої правди від цієї школярки. – …! Я тебе навчу, як шанувати дорослих!

А дівчинка раптово зрозуміла, що вона – права! І у дядька Сашка справді брудні руки.

Але від цього не стало легше. До того ж, з кухні прибігла стривожена мама: вона почула крик коханого кавалера і зрозуміла, що за її відсутності відбувається щось неприємне.

І винна знову, звичайно ж, ця Танька! Куди б її сплавити, щоб не заважала під ногами? І не дивилася своїми неприємними буркалами, від яких ставало не по собі.

Адже в погляді дитячих очей явно читалася доросла зневага, докірливість і гидливість: що ж ти, мамо, знайшла собі такого до…? Невже, не знайшлося нікого кращого?

І від цього у Наді псувався настрій і хотілося чомусь прийняти душ.

А дванадцятирічна Таня ввечері пішла до баби – маминої мами, яка мешкала на сусідній вулиці.

Пішла, як годиться, прихопивши свій документ і залишивши мамі записку, щоб та не хвилювалася: Пішла до баби – це вона бачила по телевізору і так колись зробив тато.

Бабуся не здивувалася появі внучки з речами і запитала:

– Ну що, йшли Сивку круті гірки?

– Бабуся, які гірки? – Здивувалася дівчинка. – Ти переплутала: там, адже, Сивка-бурка. А ти кажеш, гірко!

– Зітхнувши промовила бабуся: вона найкраще знала свою дочку Надю і розуміла, що просто так з дому діти не йдуть.

І дівчинка залишилася у бабусі, яка все бачила і була не на її боці. Тому що чудово була знайома із проблемою зсередини, як заведено сьогодні говорити.

Це виявилося дуже зручно: можна було продовжувати ходити до тієї ж школи і лікуватися в тій же поліклініці. Та й подружки залишилися незмінними.

А зраділа Надя почала виділяти матері деяку суму на утримання дівчинки. Щоправда, невелику, але дбайливій бабі Зіні і цього вистачало.

Коли дочці виповнилося чотирнадцять, мама, нарешті вийшла заміж! Вона все-таки висиділа, точніше, вилежала, своє щастя: бабуся та онука на весілля не пішли.

А за дев’ять місяців «у родині Новосельцевих» було ще двоє хлопчиків: у пари народилися близнюки Михайло та Григорій.

Що відразу ж нагадало Таньці одну дитячу забаву. До когось підходили і вимовляли нехитрий текст: Ведмедик, Грицько, пощипай їхали на човні. Мишко, Грішка втопилися, хто залишився в човні?

Відповідь була природною – пощипай, хто ж ще! І це звучало, як команда і заклик до дії – всі кидалися щипати дитину, що увертається і кричить.

Адже багато хто впевнений, що слово розщипати – теж команда.

Після народження близнюків баба Зоя та Танька пішли до мами у гості. Бабуся зустріла появу ще двох онуків прохолодно: вона вже мала Таньку, навіщо ще хтось?

Тому допомагати біткатися з малюками відразу відмовилася. І тоді Надя почала тиснути на дочку: самій їй було не впоратися, а грошей на няньку в сім’ї не було.

Але п’ятнадцятирічна дівчина, дивлячись на двох ляльок, що кричать в унісон Мішка і Грішка з червоними від натуги зморщеними личками, зрозуміла, що вони не викликають у неї ніяких позитивних емоцій.

Більше того, у неї з’явилося звичне за останні роки почуття гидливості, яке мама прочитала на її погляд, і тій це явно не сподобалося.

До того ж, Таня вже вступила в період пубертату і в неї стали виникати дещо інші думки та цілі, ніж заводити кандиль, як казала бабуся, із цією «солодкою парочкою». І дівчина також відмовилася.

Але питання вичерпане не було: запрошення потішатися слідували регулярно. Спочатку це було одноразове.

Тоді Танька пішла на поступки і почала іноді погоджуватися, відпускаючи маму з дядьком Дімою, який виявився цілком пристойним мужиком, ненадовго в магазин.

Але близнюки зростали та вимагали все більше уваги. І мама активізувалась: тепер вона захотіла, щоб дочка переїхала до неї на постійне проживання.

Адже час, коли можна було не паритися і годувати дітей виключно грудним молоком, минув.

Настав час прикорму, прорізування перших зубів та інших звичайних клопотів з немовлятами, які у мами були присутні в подвійному розмірі.

Баба Зоя все-таки регулярно ходила відвідати дочку і часто захоплювала з собою онучку. Але це були, швидше за все, візити ввічливості: допомагати під час відвідування доньки вона не кидалася.

В один із їхніх звичайних парафій мама знову почала вмовляти доньку з’їхати від бабусі: і обидві, як завжди, відмовилися.

Їм було добре разом. До того ж, Танька, що підросла, виявилася гарною помічницею по господарству. А ще треба було думати!

І тоді мама спробувала натиснути: мовляв, я з тобою мучилася, ночей не досипала, а ти, невдячна, навіть втекла з дому!

А тепер настав час збирати каміння! Тобто почати допомагати мамі няньчитися з братиками.

І тут Танька коротко і ясно пояснила мамі, чому тоді втекла з дому: дівчина вже чудово навчилася формулювати свої думки та висловлювати претензії.

– А не треба було твоєму… мене тоді лапати! – Сказала дочка.

І мама, яка до цього перебувала в блаженному незнанні, почервоніла, а її чоловік Дімка з цікавістю глянув на дівчину: ось воно, що, виявляється!

А тут і баба Зіна приспіла, коротко наказавши:

– Відчепися від дівки. Народила – рости!

І вони пішли. А ввечері зателефонувала мама і знову почала…

І тут тиха Танька жорстко і твердо промовила:

– Я не повернуся, матусю – вчися обходитися без мене! Адже це твоя улюблена фраза. Я навіть не зможу порахувати, скільки разів я чула її від тебе.

То чому ж зараз вона перестала працювати? Востаннє повторюю: більше з цього приводу мені не дзвони!

І вимкнулася.

Як часто Таня мріяла, щоб мама попросила її повернутися! І ось бажання дівчини здійснилося. Але чомусь вона нічого не відчула: ні радості, ні задоволення – на душі була одна порожнеча.

У таких випадках кажуть, що все виболіло. А може, дівчинка стала дорослою, і ця невелика помста видалася їй зовсім непотрібною – Танька вже навчилася прощати.

А ще вона раптово відчула, що зло на маму, яке вона відчувала всі ці роки, пішло: дівчина його відпустила – раптом комусь воно потрібніше?

До того ж зло завжди має звичку повертатися до свого творця.