– Як хочеш тут жити, то картоплю копай, коли я скажу! – Я завжди допомагала свекрусі, та цьогоріч вона мене дістала
– Як хочеш тут жити, то картоплю копай, коли я скажу! – Я завжди допомагала свекрусі, та цьогоріч вона мене дістала
Я ніколи не збиралась жити зі свекрухою, та обставини так склалися. Коли мій Захар на війну пішов – сказав мені:
— Ну, що ти будеш сама сидіти в квартирі з дитиною. Переїжджай до моєї мами в село. В неї будинок великий, ти однаково в декреті, зможемо
зекономити й житло не орендувати.
Спочатку я відмовлялась. Та згодом подумала, що може й легше мені з кимось буде. Все ж синові всього рік. І переїхала. Якби ж я тоді
знала, в яке пекло попаду. Вже в перший день
Валентина Дмитрівна заявила:
— Тобі дуже вигідно в мене жити. Але мусиш відробляти. Без діла нічого сидіти. Завтра будемо закрутки робити: помідори, перці. Того вставай в шостій ранку.
Якось мені не хотілось відразу відмовляти.
Подумала, допоможу, нехай. Той день на все
життя запамʼятаю. Надворі спека, на кухні дихати нічим, малий прокинувся, плаче. Я хотіла піти до
нього, а свекруха почала:
- Ти не маєш за першим криком до дитини бігати, нехай плаче.
- Він тут не звик, все чуже, ну як так.
Згодом кожен день Валентина Дмитрівна давала мені завдання. Займатися дитиною я не мала
колИ.
— Ми як росли, батьки на городі, а ми поряд.
Щойно ходити почали – вже допомагали.
Відкрити
За кілька місяців такого життя я почувалась геть виснаженою. Розуміла, що треба звідти тікати, та не знала, як чоловікові сказати, не хотіла його
турбувати. Мабуть, через увесь цей стрес я й
почала хворіти. Почався якийсь грип, температура, горло. Але Валентина Дмитрівна не вважала, що це привід для відпочинку.
- Завтра идемо картоплю копати, вже час.
- Я не можу, температура 39, не витримаю.
- Випий парацетамол і йди.
- А як я після того до лікарні потраплю?
- Ти молода, що тобі буде.Наступного дня на вулиці була сильна злива. Я навіть зраділа, подумала, що картопля відміняється і лягла спати. Та раптом свекруха залетіла в кімнату.
- Чого це ти спиш?
- Там дощ, куди ми підемо.
- І що, що дощ, завтра свято велике, а тоді неділя, не може картопля чекати.
- Не піду я з температурою, ще й у дощ!
- Як хочеш тут жити, то картоплю копай, коли я скажу!
-
Це була остання крапля. У жахливому стані, з грипом, а можливо й коронавірусом, я подзвонила подрузі і попросила забрати
мене. Зняла номер у якомусь поганенькому
готелі, зібрала речі, сина й поїхала. Було важко, та терпіти свекруху далі я не могла. На вечір мені зателефонував чоловік. З його голосу я зрозуміла, що свекруха вже з ним поговорила.
- Тобі що важко було мамі допомогти?
- Послухай, я хвора, температура висока, ти що
-
– Не вигадуй, ти з малою дитиною. Куди підеш?
хочеш, щоб я сконала на тому городі. Ще й під
дощем!
— Та мама мені все розповіла. Каже, що ти увесь час без діла сидиш і лише скаржишся. Треба ж трохи вдячною бути. Все ж ні за що грошей з тебе
не беруть.
– Знаєш що, як хочеш, то самий там живи. Я не
повернусь.- Не вигадуй, ти з малою дитиною. Куди підеш?
— А поїду до сестри в Німеччину, там житиму.
Посварились ми. Згодом Захар дзвонив, просив
до Валентини Дмитрівни повернутися, а я вже не хочу. Це не життя, а рабство якесь. Звісно, руйнувати сімʼю не хочеться, та що мені робити. Чоловік гроші не хоче на оренду житла давати, а я до його навіженої мами не повернусь. От як мені бути?
Що ви відчуваєте після прочитання цієї публікації? Поділіться своїми емоціями! Обирайте емодзі, які найбільше відповідають вашим
почуттям:
ЧИ
. Ваша реакція має
значення!