Я ніколи не збиралась жити зі свекрухою, та обставини так склалися. Коли мій Захар на війну пішов – сказав мені:

 – Ну, що ти будеш сама сидіти в квартирі з дитиною. Переїжджай до моєї мами в село. В неї будинок великий, ти однаково в декреті, зможемо зекономити й житло не орендувати. 

Спочатку я відмовлялась. Та згодом подумала, що може й легше мені з кимось буде. Все ж синові всього рік. І переїхала. Якби ж я тоді знала, в яке пекло попаду. Вже в перший день Валентина Дмитрівна заявила:

 – Тобі дуже вигідно в мене жити. Але мусиш відробляти. Без діла нічого сидіти. Завтра будемо закрутки робити: помідори, перці. Того вставай в шостій ранку.

Якось мені не хотілось відразу відмовляти. Подумала, допоможу, нехай. Той день на все життя запам’ятаю. Надворі спека, на кухні дихати нічим, малий прокинувся, плаче. Я хотіла піти до нього, а свекруха почала:

 – Ти не маєш за першим криком до дитини бігати, нехай плаче.

 – Він тут не звик, все чуже, ну як так.

Згодом кожен день Валентина Дмитрівна давала мені завдання. Займатися дитиною я не мала коли. 

 – Ми як росли, батьки на городі, а ми поряд. Щойно ходити почали – вже допомагали. 

За кілька місяців такого життя я почувалась геть виснаженою. Розуміла, що треба звідти тікати, та не знала, як чоловікові сказати, не хотіла його турбувати. Мабуть, через увесь цей стрес я й почала хворіти. Почався якийсь грип, температура, горло. Але Валентина Дмитрівна не вважала, що це привід для відпочинку.

 – Завтра йдемо картоплю копати, вже час.

 – Я не можу, температура 39, не витримаю. 

 – Випий парацетамол і йди. 

 – А як я після того до лікарні потраплю?

 – Ти молода, що тобі буде.

 Наступного дня на вулиці була сильна злива. Я навіть зраділа, подумала, що картопля відміняється і лягла спати. Та раптом свекруха залетіла в кімнату.

 – Чого це ти спиш?

 – Там дощ, куди ми підемо.

– І що, що дощ, завтра свято велике, а тоді неділя, не може картопля чекати.

– Не піду я з температурою, ще й у дощ!

– Як хочеш тут жити, то картоплю копай, коли я скажу!

Це була остання крапля. У жахливому стані, з грипом, а можливо й коронавірусом, я подзвонила подрузі і попросила забрати мене. Зняла номер у якомусь поганенькому готелі, зібрала речі, сина й поїхала. Було важко, та терпіти свекруху далі я не могла. На вечір мені зателефонував чоловік. З його голосу я зрозуміла, що свекруха вже з ним поговорила.

 – Тобі що важко було мамі допомогти?

 – Послухай, я хвора, температура висока, ти що хочеш, щоб я сконала на тому городі. Ще й під дощем!

 – Та мама мені все розповіла. Каже, що ти увесь час без діла сидиш і лише скаржишся. Треба ж трохи вдячною бути. Все ж ні за що грошей з тебе не беруть. 

 – Знаєш що, як хочеш, то самий там живи. Я не повернусь.

 – Не вигадуй, ти з малою дитиною. Куди підеш?

 – А поїду до сестри в Німеччину, там житиму.

Посварились ми. Згодом Захар дзвонив, просив до Валентини Дмитрівни повернутися, а я вже не хочу. Це не життя, а рабство якесь. Звісно, руйнувати сім’ю не хочеться, та що мені робити. Чоловік гроші не хоче на оренду житла давати, а я до його навіженої мами не повернусь. От як мені бути?

IrynaS

Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.