Як мама двох синів я розумію, що не так просто бути свекрухою. Я наробила трохи помилок, а тепер намагаюся їх виправити.

Богдан у мене старший син, а Іван – молодший. Коли вони ще були маленькими, я не мала сумнівів, що мої сини найкращі на світі, і намагалася дати їм усе, що могла.

Мій чоловік, Михайло, був на той час дуже працьовитим чоловіком, завжди брав на себе важку роботу, і ми жили без особливих розкошів, але добре. У нас була своя хата в селі, своя маленька господарка, і я гордилася своїми синами.

Богдан, як старший, завжди був відповідальним і серйозним хлопцем, йому пощастило більше, ніж Івану. Вибір його дружини мене дуже потішив: Лариса – дочка місцевого багатія, родина багата і шанована, дівчина з гарною освітою і вихованням.

Моя душа співала від щастя, коли я подумала, що мій син буде з такою чудовою дівчиною. Я думала, що моїй родині буде лише краще.

А ось з Іваном було складніше. Він з самого початку вибрав собі Марту, дівчину з сусіднього села, яка вийшла з сім’ї з дуже скромними можливостями. Батьки її не мали грошей, щоб навіть організувати нормальне весілля. Я була проти цього шлюбу від самого початку.

Я просила сина не поспішати, мовляв, навіщо йому брати на себе такий тягар? Чому б не знайти більш перспективну дівчину? Я навіть серйозно попереджала, що якщо він одружиться з Мартою, то перестану з ним спілкуватися.

Але він, як і завжди, залишався впертим, і нічого не допомогло. Вони з Мартою одружилися і переїхали в місто. Мені не подобалося, що вони жили у чужій квартирі, у далекої тітки Марти, але я ж не могла змусити їх жити по-іншому.

Богдан та Лариса жили в нашому селі, у великому будинку, подарованому сватами. У них було все, і хоча я не приховувала своєї радості з приводу того, що мій старший син живе так добре, я не могла не помічати, як вони віддаляються від мене.

Вони не часто до мене приходили, а коли і навідувалися, то на кілька хвилин.

Я завжди прагнула, щоб мої сини любили один одного, щоб між ними не було суперечок через гроші, майно чи ще щось. Але життя не стоїть на місці.

Поки жив чоловік, все добре було. Михайло був моєю підтримкою, моїм другом, моїм захистом. Коли його не стало, я відчула себе самотньою.

Я була одна в цьому великому будинку, де кожен куточок нагадував мені про нього. І саме тоді я зрозуміла, як сильно я потребую підтримки своїх дітей.

Але навіть не зважаючи на все, старший син Богдан постійно був зайнятий, і коли я йому дзвонила, він часто не міг відповісти, а коли й відповідав – був не дуже уважним. Я почала почуватися непотрібною.

А Лариса, його дружина, взагалі не бажала зі мною спілкуватися. Вони жили своїм життям, і мені важко було зрозуміти, чому вони не підтримують мене. Коли йому дзвониш, а він навіть не може знайти для тебе хвилини часу щоб спитати чи мені щось треба, і як я себе почуваю. Це було боляче.

Здавалося, що весь світ обернувся до мене спиною. Тільки тоді я почала усвідомлювати, як важко бути самотньою людиною, особливо, коли твої діти – не такі, як ти хочеш, і ти не можеш їх змінити.

І ось тоді я вирішила звернутися до Івана, якого я так нещадно осуджувала. Я набрала його номер і сказала, що погано почуваюся. Я не думала, що це стане чимось важливим для нього, але він миттєво відреагував

На наступний день Іван з Мартою приїхали до мене. Вони привезли купу продуктів, і Марта взялася до роботи по дому, а Іван пішов у двір, щоб допомогти з господарством.

Відтоді все почало потроху змінюватися. Вони приїжджали до мене частіше, допомагали з тим, чим могли. Я побачила в Іванові те, чого мені не вистачало у старшому сині – турботу і увагу.

З того часу стосунки з Іваном значно покращилися. Він показав мені, що родина – це не лише про гроші чи матеріальні блага, а про те, як ти можеш підтримати своїх близьких, коли їм це потрібно.

Я була вдячна йому, хоч і знала, що мої почуття до нього завжди будуть змішаними через його вибір дружини.

І от, в день моїх іменин, я вирішила покликати обох синів і їхніх дружин до себе. Я, мабуть, не найкраща мати в світі, але я завжди любила своїх дітей однаково.

Я вирішила, що прийшов час розповісти їм, що я планую зробити з моєю спадщиною, щоб не було непорозумінь.

Богдан приїхав з Ларисою, і вони привезли мені шикарний подарунок – дорогу кавоварку. Це був дуже красивий і дорогий подарунок, але я знала, що не використаю його.

Каву я не пила, і, чесно кажучи, не впевнена, що кавоварка взагалі мені стане в нагоді. Але коли я відкрила коробку від Марти, виявилось, що вона подарувала мені теплі колготи на зиму, і гарну орхідею, сам таку як я хотіла завжди.

Колготи не мали жодної матеріальної цінності, але я відчула, що вони були подаровані з любов’ю та турботою. Це було те, що я дійсно могла оцінити.

Можливо, Богдан і Лариса вважали, що подарунок має бути дорогим, але я не могла не помітити, як Марта зніяковіла, коли зрозуміла, що її подарунок набагато дешевший.

Та для мене це не мало значення. Важливо було інше – її турбота, увага, готовність підтримати в будь-який момент.

Коли настав час розподіляти спадщину, я вирішила поділити будинок між синами порівну. Це був справедливий вибір, бо я люблю їх однаково.

Хоча я розуміла, що, можливо, було б правильніше залишити більше молодшому сину, бо вони з Мартою живуть в тітчиній квартирі і менш забезпечені, але я не хотіла робити різницю між дітьми.

Спадок я поділила порівну, бо це була єдина правильна річ, яку я могла зробити.

Зараз я часто думаю про те, як важко іноді буває бути матір’ю. Як важливо мати підтримку від дітей, і як часто ми, матері, хочемо для них лише найкращого, навіть коли вони самі вибирають свій шлях.

Джерело