– Мамо, а чому ви не спілкуєтеся з дядьком Сергієм?

Питання пролунало дуже несподівано. Точніше, Христина чекала на нього набагато раніше, але чомусь доньку до шістнадцяти років це не цікавило.

– Я ж говорила, Соня, ми посварилися. А потім просто не змогли в собі знайти сили пробачити один одного, – відмахнулася Христина загальними фразами.

– Це я вже чула, мамо. Але мені цікаво, що ж такого мало статися між братом і сестрою, що вони не спілкуються вже… Скільки років?

– Близько двадцяти.

Христина зітхнула. Їй не хотілося б це озвучувати, але, мабуть, доведеться. За давністю років причини такої сильної сварки здається і справді дрібницею. Та ось тільки образа реальна, і ніяк вона не йде.

– Двадцять років… Боже. І я ж жодного разу не бачила свого рідного дядька. А він має сім’ю?

– Так. Батьки казали, що він одружився, але про дітей нічого не знаю. Та й як у нього склався шлюб, також.

– То в чому була справа?

– Гаразд. Сергій був за мене молодший на два роки. Ми не сказати, що колись були прямо дружні. Але той випадок просто поділив нас. Я тоді здавала диплом в університеті, а Сергій із самого дитинства займався футболом. І його нарешті помітили. У нього були, не знаю, як це правильно називається, щось на зразок проб у команду.

– І що сталося?

– Сергій взяв без дозволу мій ноутбук. Мені тоді батьки його купили, на той час це було дуже дорогою покупкою. Про хмарне сховище я тоді й не знала, бо весь диплом був на комп’ютері. Сергій же його взяв, щоб пограти в якусь гру. І поставив туди якусь погану програму. Все злетіло, зокрема й мій диплом. І це напередодні його здачі, мені залишалося лише роздрукувати.

– І що? – Запитала Соня.

– Це було катастрофою. Потім я все ж таки змогла його відновити і здати, але тоді я стільки сил і нервів витратила, стільки порогів обвила, щоб мені дозволили його здати пізніше. І я тоді сильно розлютилася. Насамперед на те, що Сергій постійно не питав дозволу. Він вважав, що має право робити все, що завгодно.

– І що ти зробила?

– Перед тими самими пробами, я перевела його будильник на дві години пізніше. Знала, що Сергій сам нізащо так рано не прокинеться.

– І він проспав?

– Так. Його не взяли до команди, порахували, що він безвідповідальний. Щоправда, наступного року його все ж таки взяли в команду, але рік він втратив.

– І через це ви посварилися? – Запитала Соня, хитаючи головою.

– Так, дуже сильно. Я звинуватила його, що через нього пішла нанівець моя робота, а він назвав мене мстивою егоїсткою.

– І що, з того часу ви не спілкуєтесь? – Здавалося, що дочка навіть повірити в це не може.

– Ну, не зовсім. Коли ми охолонули, ми намагалися налагодити спілкування. Разом їздили до батьків на свята, намагалися розмовляти. Але все закінчувалося тим самим: взаємними звинуваченнями про зіпсоване життя.

– Який жах, – зітхнула Соня.

– Ми знали, що батьки завжди дуже засмучуються. Тому вирішили, що ми більше не збиратимемося разом. І ось так от, поступово, ми звели наше спілкування нанівець. Я їздила в гості по одним святам, Сергій по інших. А за кілька років батьків не стало. Ти ж знаєш, що бабусі та дідуся не стало, коли вони поверталися на машині додому? – Соня кивнула. – Тобі тоді два роки було. Ми зустрілися з Сергієм на прощанні, але навіть не розмовляли один з одним. Думаю, ми обоє боялися, що така трагічна подія через нас може перетворитися на фарс.

– Але ж ви дорослі люди… Ви повинні бути близькими, – простягла Соня.

– Так, дорослі, але вже зовсім чужі, – зітхнула Христина. – Так буває, на жаль.

Але Соні не подобалася мамин відповідь. Як можна стільки років не спілкуватись із власним братом? Напевно, вони могли б сто разів помиритися, якби хтось пішов назустріч іншому.

І якщо вони самі цього не хочуть, то Соня їм допоможе.

Наближався новий рік. Час чудес та час прощення. І Соні здавалося, що краще приводу для зустрічі і не знайти.

Але мама точно не погодиться. А дядько Сергій… Соня ж його й не знає, раптом він такий самий упертий, як і мама? Дорослі взагалі дуже вперті.

Соня без проблем знайшла дядька Сергія у соцмережах. І дізналася, що має доньку. Дивно, але у них із Сонею різниця всього два роки. Як і у мами з дядьком Сергієм.

На свій страх та ризик Соня написала своїй двоюрідній сестрі Ганні. І та майже одразу їй відповіла.

Ганна була рада, що в неї знайшлися родичі. Дядько Сергій теж багато років всіляко ухилявся від розмов про свою сестру, тому Ганні було цікаво дізнатися, що ж сталося.

Сестри довго переписувалися, нічого не говорячи своїм батькам. А потім у них з’явився план, як переконати їх помиритись.

Жили вони, як виявилося, в одному місті, лише в різних його кінцях. Дивно, близькі люди, що живуть поруч, і так уперто не хочуть спілкуватися один з одним.

Ганна та Соня пообіцяли один одному, що незважаючи на те, чи налагодиться стосунки між їхніми батьками, вони все одно дружитимуть. Тому що проблеми дорослих не повинні відбиватися на дітях.

За тиждень до нового року дівчатка зустрілися. Дивно, як вони схожі не тільки зовні , Але й характером і захопленням.

– Відразу видно, що ми сестри, – з усмішкою сказала Соня.

– Так, і набагато розумніше за наших батьків, – закотила Ганна очі.

Дівчатка прийшли до кафе, а потім водночас написали повідомлення. Соня своїй мамі, а Ганна своєму татові.

«У мене біда, терміново приїдь, телефон сідає». І адресу вказали. А потім вимкнули мобільні.

– Ох, і влетить нам, – усміхнулася Соня.

– Зате, поки вони сваритимуться на нас, забудуть про свої образи. Знаєш, що я помітила? Що щастя людей не так сильно зближує як проблеми.

– Це точно! – Засміялася сестра.

Першим примчав тато Ганни. Дівчатка сховалися, щоби він дочекався своєї сестри. На щастя, мама Соні не підкачала і влетіла в кафе буквально за п’ять хвилин.

– Ви не бачили тут дівчинку… – підскочила вона до офіціанта, а потім помітила свого брата. – Сергію?

– Христина? Ти що тут робиш?

– Мені дочка написала дивне повідомлення, схоже, щось сталося.

– Що? Яке повідомлення?

– Яка різниця?!

Сергій дістав телефон і показав смс від своєї доньки.

– Не таке випадково?

– Соня і тобі писала?

– До чого тут Соня? Це написала моя дочка Ганна!

– Що? Я нічого не розумію.

– А ось я, здається, починаю розуміти…

Дівчата зрозуміли, що настав час зізнаватись. Вони вийшли до своїх батьків і посміхнулись.

– Соня! Все гаразд?

– Ганно, що це означає?

– Доброго дня, дядьку Сергію, – як старша, перша почала розмову Соня. – Мене звуть Соня, і я твоя племінниця.

– А я Ганна, твоя племінниця, тітка Христина.

– Як ви…

– Інтернет. Корисна річ, – хмикнула Ганна.

– Так, стоп! Ви в курсі, що дуже налякали нас?! – Вирішив повернути розмову в потрібне русло Сергій.

– У курсі. А інакше ви не погодилися б зустрітися.

– Ах, ось воно що…

Христина втомлено опустилася на стілець, а інші наслідували її приклад. Сергій спідлоба дивився на свою сестру, а дівчата переглядалися між собою.

– Офіційно заявляємо, – порушила Соня тишу, – щоби між вами далі не сталося, ми з Ганною будемо справжніми сестрами. Тими, які не перестануть один з одним спілкуватися через нісенітницю.

– Ви взагалі розумієте, що наробили? – Підключилася Соня. – Ви позбавили нас один одного! А ми такі схожі! Ми могли б з дитинства бути найкращими подругами.

Христина хмикнула.

– Схоже, що ми з тобою потрапили.

Сергій теж усміхнувся.

– Дівчата, я радий, що ви познайомилися. Але ми не настільки молоді, щоб так хвилюватися. Не треба робити так.

– Не будемо, якщо ви помиритеся, – посміхнулася Соня. – Ну, правда. Стільки років минуло, цю історію настав час забути. У вас сім’ї, та й ближче один одного у вас нікого немає. Хто перший розпочне?

– А ти не надто нахабнієш, Соня? – Запитала її мама.

– В міру, – відповіла вона.

– Схоже, характером ти в матір, – хмикнув Сергій.

– Скоріше вже, вона на тебе більше схоже, – усміхнулася Христина. – Я ніби дежавю постійно ловила, поки її виховувала. Навіть жарти у вас однакові.

Сестри переглянулись. Поки що все йде добре. Але дівчатка хоч і не були ще дорослими, але вже розуміли, що поки вони образи не відпустять, вся ідилія може впасти в одну мить.

– Тату, – протянула Ганна, – ну ж… Ти ж чоловік. Зроби перший крок.

– Насправді, – зупинила її Христина, – перший крок маю робити я. Адже Сергій не навмисне видалив мій диплом. А ось те, що я зробила, було зроблено спеціально. Тож, Сергію, пробач мені. Мені шкода, що ти втратив цілий рік.

– І мені шкода, – хмикнув він. – Щоправда, з футболом я все одно зав’язав, за цей рік я зрозумів, що є ще багато чого цікавого. І ти мене, Христино, вибач. Я не повинен був брати твій комп’ютер без дозволу. Знаю, як ти потім намучилася.

Сестри посміхнулися. Дивно, але все вийшло.

Цей новий рік зустрічали разом. Сергій та Христина ще насторожено ставилися один до одного. Підбирали вирази і не могли до ладу розслабитися. Було страшно, що все знову впаде в одну мить.

Але дівчата знали, що мине зовсім небагато часу, і вони знову стануть справжньою родиною. Адже в новий рік можливо все. У тому числі, і залишити образи у минулому.