– Як це ми вам повинні гроші віддати, свахо? Ви їх з доброї волі висилали щомісяця ці 500 євро своїм дітям, а те, як вони вже витрачали, ну це, вибачте, це вже їхня особиста справа.

Ці слова сказала мені в очі моя сваха, мати мого зятя. Стою я на подвір’ї їхнього свіжовідремонтованого будинку, із блискучими вікнами, новим парканом, і просто не вірю своїм вухам.

Душа просто стискається від образи, руки тремтять, а десь у глибині душі бурхає гнів, який я намагаюся втримати.

А тепер почну з початку.

Я вже шість років живу в Португалії. Це був мій особистий вибір, хоча й нелегкий. Я не стало чоловіка, в селі моєму зовсім мені і скрутно. і тоскно стало. От і поїхала, коли знайома покликала.

Спочатку працювала, як і всі, на виноградниках. Потім перейшла в прибиральниці, а зараз нарешті знайшла стабільну роботу в невеликому готелі. Робота важка, але гроші я тут заробляю значно кращі, ніж вдома.

Ми з родиною сватів із сусідніх сіл. І коли моя дочка вийшла заміж за їхнього сина, я раділа. Молоді залишилися жити в селі, у хаті, що залишилася від моєї бабусі.

Це була невелика, але міцна оселя. Батьків у мене вже немає, а свою власну хату я вирішила не чіпати. Відремонтувала її для себе, бо планувала колись повернутися.

Дочка з чоловіком почали життя, як і всі молоді, з труднощів. Зять начебто гарний хлопець, дочка його любила, а я не втручалася.

Проте я відчувала, що їм потрібна допомога, бо хорошої роботи обоє не мали, а в сватів ще троє менших дітей. Тому вирішила щомісяця висилати їм по 500 євро, щоб вони могли зробити ремонт у бабусиній хаті.

Ми іноді зідзвонювалися, але рідко. У мене була робота, свої турботи, особисте життя закрутилося, і я вірила, що молодь сама вирішує, як краще.

У розмовах дочка часто казала, що все добре, хоча майже спочатку згадувала про “екологічний стиль життя”. Я ж якось не надавала значення її словам.

Та ось два тижні тому я приїхала додому.

Увійшла в ту саму бабусину хату – і мало не зомліла. Стіни обідрані, на підлозі якісь старі ковдри замість меблів. Вода у відрах, водопроаоду в хаті немає, у кутку стоїть тазище з брудним одягом, а ввечері вони запалюють свічки, бо електрики у них катма.

Дочка з гордістю розповідає, що вони вирішили “жити природньо”. Прання руками, готування на дровах – усе це вони називають “поверненням до витоків”. А поруч бігає їхній малюк, босий, з брудними рученятами, і їсть яблуко немите.

Мене це все не те слово вразило.

– Соломійко, а де ті гроші, які я висилала на ремонт? – запитала я, ледве стримуючись.

– Ми віддавали їх батьками Богдана, – відповіла вона, опустивши очі.

У мене навіть мова відібралася.

– Як це батькам Богдана?

– Ну, мамо, їм було важче. У них кредит на машину, діти, а свекрусі роботу було важко знайти, а потім вона взагалі звільнилася. Ми думали, ти зрозумієш.

Моє “розуміння” остаточно випарувалося, коли я побачила, як живуть свати. Їхній будинок – це справжні хороми. Нові меблі, величезний телевізор, а у дворі стоїть новенька машина.

Тож, коли я запитала сваху, чи вона збирається повернути мені гроші, отримала у відповідь це нахабне:

– Ви їх висилали своїм дітям, а вони вже самі вирішували, як ними розпоряджатися.

Я стояла посеред їхнього подвір’я, намагаючись стримати себе, щоб не накоїти чогось зопалу.

– Але це несправедливо, свахо! Ви знали, що гроші на ремонт дідям!

– Та що ви розумієте, свахо? Життя – штука складна, – і вона пішла до свого будинку, а я залишилася стояти на вулиці біля своєї машини.

Від її слів я просто в осаді. І ось стою я тепер перед вибором: чи боротися за ці гроші, чи прийняти все, як є?

А ви б що зробили на моєму місці? Дуже хочу почути будь-які думки про мою ситуацію, всім буду безмежно вдячна.

Автор – Марія М., Закарпатська область.

Фото – авторське.

Джерело