Прихід до Львова “визволителів” у 1939-у році приніс місцевим галичанам трагічні наслідки. 

Історик Микола Бандерівський нагадав як “визволителі” визволяли львів’ян з їхніх квартир. 

Як тепер почуваються сучасні нащадки НКВДистів Львова у “не своїх” квартирах..?

На світлині ви бачите інтер’єр однієї з львівських квартир у будинку під № 16, що на вулиці Княжа під Високим Замком.

Це фото було зроблене у 1930-их роках, коли ця квартира ще належала заможній єврейській родині Галетів. Але..! Після вступу радянських військ до Львова у 1944 році ця квартира дісталася сім”ї капітана МГБ. І таких прикладів по Львову – тисячі..! Це фото виставлене на сторінці Локальна історія.

А далі – продовжу із короткого екскурсу появи отих російськомовних “визволителів” каральних органів у Львові: вперше львів’яни познайомилися з держбезпекою Радянського Союзу у вересні 1939 року, а вже через півтора місяця у мешканців Львова силоміць забрали 1031 квартир (статистика станом на 4 листопада), в які було заселено сім’ї військових і представників “партійно-господарського активу”.

Про темпи, з якими радянська влада забирала у львів’ян їх законне житло, свідчить те, що вже через три тижні (станом на 27 листопада 1939 року) таких, насильно “звільнених” від їхніх власників, квартир, вже налічували 2649, причому майже тисячу з цих помешкань у фешенебельних районах міста, отримали працівники НКВС і наркомату оборони.

Уже станом на 3 січня 1940 року таких, силоміць звільнених новою владою квартир, налічували 5407.

Примусові виселення тривали й у перші повоєнні роки, що кардинальним чином змінило етнічний склад населення у центральних районах Львова.

В цілому ж, наприкінці 1939 року, в західну Україну лише з Ленінграда прибули 60 працівників керівного складу НКВС, з Саратова – 40, Смоленська – 50, Рязані – 30, Воронежа – 40 військовослужбовців цього відомства.

“Тоді усі найкращі квартири у фешенебельних районах міста захопили прислані енкаведисти зі своїми сім’ями. Їх нащадки відтоді ніде не виїхали, вони дали потомство, вивчили українську, а деякі з них сьогодні викладають у львівських вищих навчальних закладах, присутні в націоналістичних рухах і організаціях, обросли бізнесами і впливовими знайомствами.

Ми часом самі того не відаючи, ходимо з ними на каву, присутні у спільних проектах, зрештою, одружуємося чи виходимо заміж…

А коли якимось чином дізнаємося правду про час і причину появи їхньої сім’ї у Львові, то чим скоріш женемо від себе думку, що дід отого твого знайомого чи знайомої власноруч розстрілював беззбройних галичан у тюрмах на Лонцького чи Замарстинові, а бабця – така мила на фотографіях – свого часу носила на радянській уніформі сині погони, “піднімаючи” колективізацію у селах Сколівщини чи Турківщини. І за плечима у її житті – десятки замордованих упівців і сотні депортованих галицьких родин…

Як з цим усім жити ? Вибачити і сказати собі, що діти за батьків не відповідають..?
 

Автор допису подає також коментарі до нього.

Ось цікавий коментар до цього допису із паралельної гілки: “…Богдан Панкевич
На вул.Рудницькаго,25 є гарна вілла. Власника повісили і там поселився генерал Сабуров, начальник НКВС Дрогобицької області. Тому вулицю назвали Партизанська.

Брата його дружини хлопці утримували в криївці. Дружину обшивала кравчиня, зв’язкова УПА, і від неї довідувалася про плановані спецоперації. Та вдавалося багато ініціатив “органів” звести нанівець.

А найбільша гидота радянських часів, що відставного полковника КДБ Струтінского, садиста і водія розвідника Кузнєцова, в час пенсії призначили директором музею Івана Франка.”

Ще один коментар до цього допису із сусідньої гілки: “…Оксана Кардаш.
Моя сестра купила квартиру у 2005р. по вул. Богуна у внучки начальника залізниці. Та дєвочка спилася, а в кімнаті дєдушки під ліжком паркет почорнів не митий багато часу.

Я ще сміялася, що ,,асвабадітєлі” поспивалися і в тартарари їхні душі мерзкі попадають… А мій тато з мамою із Колими вернувся додому, будинок збудував і нам, трьом дітям, освіту дав.

А тепер мої сини багато поклали москалоти на Донбасі, відімстили за дідів і бабусь… Я щаслива, що дожила до цього часу. Ціна волі страшна… Мій батько у свої 92, це був 2018р., говорив, що буде страшна війна…. ,,Донцю, москаль України не віддасть, буде велика війна…” Я не вірила, хоча війна вже тривала…”

Ще один і теж – невеселий коментар до цього допису із паралельної гілки: “…Мар’яна Всезнайка.
Багато власників квартир завдяки московитам, котрі вподобали їх помешкання, знайшли свій спочинок в підвалах тих же ж кам’яниць де вони проживали.

Ми маємо пам’ятати це і пам’ять передавати своїм нащадкам, щоби були обережні, бо щось підказує, що історія може повторитися… на превеликий жаль і нашу біду.”