Яка різниця де я була? Денисе, ти що, справді думаєш, що ти маєш право допитувати мене? “Так, у мене є коханець! І що з того? Розлучимось? Та мені плювати! Я навіть буду рада позбутися тебе!” – з цинічною усмішкою заявила Анна.

Мене звати Денис, і я завжди вважав себе доволі спокійною, навіть стриманою людиною. Але, здається, те, що сталося, змусило мене переглянути це переконання. Наша родина була невеличкою, але затишною: я, моя дружина Анна і наша маленька Софійка. Ми завжди мали те, що називають тихим сімейним щастям. Ну, так мені здавалося.

Одного вечора я повернувся додому трохи пізніше, ніж зазвичай. За цілий день на роботі накопичилася втома і я тільки мріяв про теплу вечерю, сімейні розмови та час із Софійкою. Однак, перше, що мене здивувало — це яскраве світло, яке пробивалося з кожного вікна нашого дому. Таке враження, ніби хтось включив усі лампи, ніби відбувається якась надзвичайна подія.

Я відчинив двері та відразу помітив тишу, що нависла над будинком. Незвична тиша. Я покликав Анну, але відповіді не було. Я підійшов до дитячої кімнати, сподіваючись знайти там Софійку, але й там було порожньо. Моє серце почало стискатися від неприємного передчуття. Де всі? Чому так тихо?

Першою думкою було те, що вони могли кудись вийти разом, але жодного повідомлення чи дзвінка не було. Я набрав номер Анни, але її телефон не відповідав. І з кожною хвилиною мій неспокій лише зростав. Я обійшов усі кімнати, перевірив кожен куточок, поки не заглянув у шафу в коридорі. Там, затамувавши подих і тремтячи від страху, сиділа моя маленька Софійка.

— Софійко, донечко, що ти тут робиш? — я присів поруч, обійняв її й відчув, як вона затремтіла.

Вона дивилася на мене очима, повними сліз і промовила тремтячим голосом:

— Тато, мама пішла кудись. Вона сказала, що скоро повернеться і принесе мені цукерки, а мене тут залишила саму.

Я міцно притиснув її до себе, намагаючись заспокоїти, хоча у самому серці вирував ураган обурення. Як Анна могла залишити дитину саму? Що за дивне виправдання — піти й обіцяти якісь цукерки?

Зовсім не знаючи, що робити далі, я вирішив викликати поліцію. Це був, можливо, надто драматичний крок, але ситуація виглядала настільки дивною, що мені здалося, що це єдиний вихід. Я сидів біля Софійки, яка вже трохи заспокоїлася, коли нарешті двері відчинилися і до кімнати зайшла Анна. Вона виглядала так, ніби нічого незвичайного не сталося: спокійна, злегка усміхнена, навіть весела.

— Ганю! Де ж ти була? Як ти могла залишити нашу доньку саму вдома? — не стримавшись, я різко запитав.

Вона знизала плечима, ніби це було щось зовсім звичайне.

— Ой, Денисе, я просто хотіла трохи побути на самоті. Все так навалилося. Я вирішила проїхатись, привести думки до ладу, — вона махнула рукою, ніби це пояснювало все.

— Привести думки до ладу? І для цього ти залишила нашу дитину саму, без нагляду, без жодного слова? Ти взагалі розумієш, що я відчував? — не стримався я.

Анна лише усміхнулася, з відтінком байдужості.

— Ну, я заїхала до Тані, ми кави попили, — відповіла вона так, наче нічого особливого в цьому не було.

Я подивився на неї, не вірячи своїм вухам.

— Ти була у Тані? Цікаво. Я телефонував їй, розбудив, вибачався перед нею за пізній дзвінок, а вона навіть не знала, де ти.

Анна на мить зблідла, але швидко опанувала себе.

— Ну, може, я й не до Тані заїхала. Це важливо? Денисе, ти що, справді думаєш, що ти маєш право допитувати мене?

Ці її слова прозвучали, як вирок. Вперше я відчув, що за її словами ховається щось глибше, щось темне, чого я раніше не помічав.

— То що? Виходить, ти мені брешеш? Де ти була, Анно? І хто він? Бо, схоже, ти вже не приховуєш того, що у тебе є інше життя, в якому мені місця немає.

Вона подивилася на мене зі змішаним виразом — спершу була злість, а потім щось на зразок жалю.

— Денисе, я не знаю, що сказати. Мені здається, що нам треба трохи часу, щоб усе обдумати, — вона раптом втратила всю впевненість і я побачив перед собою іншу людину. Не ту Анну, яку знав усі ці роки.

— Обдумати? — я сміявся крізь сльози. — Знаєш що, я вже обдумав. Ми розлучаємося. Мені байдуже, хто твій коханець. Я не збираюся тримати тебе поруч тільки тому, що у нас є дитина.

Анна стояла мовчки, не знаючи, що сказати. Схоже, їй було важко повірити, що я серйозно налаштований.

— Денисе, але ж Софійка. Як ми будемо без тебе?

— Ти залишила її, не подумавши, як їй було страшно. І не думай, що я зроблю те саме. Вона — єдине, що тепер має для мене значення.

Анна зітхнула й відвернулася. Схоже, вона зрозуміла, що на цей раз уже немає повернення.

Так закінчилася наша історія. Але цей вечір став для мене не просто завершенням стосунків — він став пробудженням від довгого сну, коли я нарешті побачив реальність такою, якою вона є. І хоча попереду були нові труднощі, я знав, що Софійка і я подолаємо їх разом, і я зроблю все, щоб вона ніколи більше не відчувала себе покинутою.