– Якась така та наша прибиральниця Галька негарна, — повернувшись до кабінету, ще з порога почала медсестра Людмила. — Коли не гляну на неї, аж очі відвести хочеться! Тьфу! Лікарі у кабінеті святкували день народження лікаря. Галину ніхто не покликав, лише у магазин за продуктами відправили під холодний дощ без парасольки

Коридор селищної поліклініки ближче до закінчення робочого дня наповнився тишею. Лише з-за дверей кабінету з табличкою «Педіатр» було чути жіночі голоси. А ще звідти доносилися такі смачні пахощі, що прибиральниця Галя про себе подумала: «Одним тільки запахом можна насититись…» За матеріалами

За дверима кабінету закінчувались останні приготування. Педіатр Інна Дмитрівна (Іннуська, Інка) — найефектніша жінка в їхньому селищі — сьогодні відзначала день народження. Та ще й ювілей: 35 сьогодні Інночці… Так, тут нема що казати: і красуня вона, і розумниця, і вдягається зі смаком, і господинька вдатна, але й досі сама…

Вранці забіг на хвильку Олександр, прошмигнув непомітно, щоби хтось із сусідів його, бува, не помітив, вручив Інні дорогий подарунок і, чмокнувши похапцем, так само налякано побіг озираючись…

Так, у Сашка сім’я — дружина та двійко діточок. Але Інна й сама невпевнена, чи хотіла б вона, аби Олександр став її чоловіком…

«Інночко Дмитрівно, все майже готово», — радісно вигукнула медсестра Люда, посипаючи зеленню бутерброди. Терапевт повненька білявка Оксана, гортала за столом глянцевий журнал. Зоя Андріївна, також лiкарка, а за рік пенсіонерка, із захопленням розповідала про своїх дітей, котрі мешкають у столиці…

«Ой, Інночко Дмитрівно, а ваші улюблені зелені оливки я, роззява, купити забула, — схвильовано мовила Людмила… «Нічого, Людо, обійдемося сьогодні без оливок, — заспокоїла лікарка медсестру. — Хто ж по них зараз піде?» «Як це — хто? А Галька-прибиральниця в нас для чого?» — риторично спитала Людмила і, відчинивши двері, гукнула прибиральницю…

Галина йшла, поспіхом витираючи руки об поділ простенької сукні, й про себе думала, що від запрошення вона, мабуть, відмовиться. Привітає Інну Дмитрівну, але на гостину не піде… Але роздуми молодої жінки перервав голос Людмили: «Значить так, Галю, — безцеремонно відчеканила вона, — ось тобі гроші. Піди купи оливки. Але побіжи в той магазинчик, що біля школи. І на дату подивися, щоб не були прострочені…» Галина мовчки кивнула головою і трохи розчаровано вийшла на вулицю…

«Якась така та наша Галька негарна, — повернувшись до кабінету, ще з порога почала Людмила. — Коли не гляну на неї…» «Ой, маєш ти, Людка, про кого говорити», — перебила, байдуже махнувши рукою, котрась із дівчат…

«Інночко, зі святом тебе, — підняла кeлих Оксана, коли нарешті сіли за стіл. — Щастя тобі й великого кохання!» Після цього розмова потекла у звичному руслі: «роки минають, а ми старіємо», «а хлопи ті… та вони, однакові», «а любов… де ж вона, та любов, і хто її бачив?»

Ювілярка Інна згадувала своє перше кохання. На жаль, невзаємне… А тепер ще й цей Олександр. Чи потрібен він їй узагалі? Оксану, як завжди останнім часом, грuзла думка, що чоловік її таки небайдужий до сусідки Ірки. Ще вчора та сама Ірка, як кажуть, попід стіл ходила, а тепер, дивись, усіх красунь позаду себе залишила… Людмила про себе роздумувала, що Юркові, її кавалерові, мабуть, слід натякати про весілля самій, бо то ж діло нехитре в дівках залишитись… Як, приміром, дехто… Зоя Андріївна, найстарша із присутніх, більше налягала на смачні страви, час від часу думаючи, що донькам її могло б таки більше пощастити в шлюбі…

Коли гості вже допивали ароматну каву з тортом, у шибку раз по раз почав настукувати дощ. «Ой, а парасольку я не взяла, — вигукнули майже хором в один голос…» Посиділи ще трохи, погомоніли, а дощик не вщухав. Іннуся зателефонувала до Сашка — слухавку він не брав. Номер чоловіка Оксани був «поза мережею»…

Невдовзі вся жіноча компанія вийшла на сходи поліклініки, захищені зверху широким дашком. Зоя Андріївна попрощалась і, накрившись пакетом, шмигнула під дощ. За нею побігла й Оксана. Інна з Людмилою, залишилися стояти на сходах…

А за декілька метрів у смарагдових сутінках прибиральниця Галина ніжно сипала теплими докорами: «І навіщо ж було їхати в таку далечінь? Хай би тільки я намокла, а то й ти змок як хлющ!» «Галюню, перестань, — лагідно відповідав чоловічий бас. — Я діткам вечерю поставив, а сам — на велосипед! Як мені було вдома сидіти, коли ти мокнеш під дощем? Я ось і плащик тобі привіз…»

Руслана ЦИЦЮРА