Олександр Петрович одразу звернув увагу на нову сусідку у їхньому під’їзді. Жінка приїхала місяць тому. Спочатку вона активно займалася ремонтом квартири, винаймаючи то одного, то іншого майстра. Нарешті, остаточно влаштувавшись на новому місці, Ніна, як вона представилася сусідам, почала налагоджувати дружні зв’язки з мешканцями будинку.

Ніна цікавилася у жінок, що сиділи на лавці, новинами будинку, і охоче вислуховувала всі чутки та припущення стареньких.

Вона була дамою років п’ятдесяти, втім, ніхто точно не знав скільки їй років.

Олександр Петрович зауважив, що Ніна завжди посміхається йому під час зустрічі, і охоче розмовляє на сходовому майданчику.

-Яскрава, ефектна жінка наша нова сусідка, – сказав він за обідом дружині.

Дружина Олена Миколаївна невдоволено подивилася на нього і відповіла:

-А тобі що? Не настрибався ще, чи що? Ми з тобою пенсіонери. Хоч і молоді. А вона одягається, наче їй тридцять років, хоч теж у віці.

-Так їй фігура дозволяє, – засміявся Олександр Петрович. – І вона вільна. Мабуть, пару собі шукає.

-Така знайде, – багатозначно відповіла Олена Миколаївна, натякаючи на легковажність сусідки.

Олександр Петрович замовк. Але через місяць уже став помічати за собою, що, знаючи годину повернення з роботи Ніни, він чекає на неї, сидячи на лавці біля під’їзду.

Вона, як навмисне, сідала з ним поруч і, вмикаючи свою чарівність, розмовляла з ним деякий час і посміхалася.

Олександр Петрович, немов хлопчисько, почав шукати зустрічей із сусідкою. Він прислухався в коридорі, чи не гримнуть її двері, щоб одразу вийти до своєї поштової скриньки, сидів біля під’їзду з тугою вдивляючись у її вікна.

Він усміхався під час кожної зустрічі з нею, не вміючи приховати своєї радості.

Дружина Олена Миколаївна лише руками розводила. Вона вдавала, що не помічає поведінки чоловіка, і майже не розмовляла з ним, займаючись домашніми справами.

Олександр Петрович продовжував підлещуватися до нової сусідки. То просив почитати книжку, то давав їй подивитись свої журнали, то пропонував допомогу, якщо раптом їй знадобиться.

Ніна так само мило посміхалася і охоче розмовляла з ним на лавці. Вона зітхала:

-Добре вам, Олександре Петровичу, ви людина сімейна. А я ось безталанна. Обоє моїх чоловіків не залишили в моєму серці і сліду. Одні переживання, ревнощі, сварки… І чого мене ревнувати, якщо я просто привітна? Я так вихована. І взагалі мені завжди казали, що я красива. Самі чоловіки. А потім починали ревнувати.

-Що є, то є, – говорив Олександр Петрович, не приховуючи своєї симпатії. – Ех, Ніночко, якби я був вільний… І молодший. Теж не встояв би.

-Ну, ну! Не такий ви вже й старий, – сміялася Ніна. – гадаю, що вашій дружині можна тільки позаздрити. Такий видний чоловік.

Після такого компліменту від Ніни Олександр Петрович став погано спати вночі. Перед очима стояла Ніна в яскравій кофтинці та блискучій хустці на шиї. Її веселий погляд радував Олександра Петровича, він мимоволі уявляв Ніну у своїх обіймах, і голова його йшла обертом…

Грішні думки Олександра Петровича не давали йому спокою. Він навіть шкодував, що Ніна живе так близько.

Адже неможливо було б приховати їхні стосунки, якби такі трапились. І тому доводилося обмежуватись лише приятельськими сусідськими розмовами.

Одного недільного дня Олександр Петрович сидів на лавці, сподіваючись побачити Ніну. І раптом вона зʼявилася на подвір’ї.

Олександр глянув на неї і так і оторопів.

Вона була не одна… З нею поруч йшов чоловік, він тримав Ніну під руку, вони мило розмовляли, і було зрозуміло, що їх пов’язують романтичні стосунки.

Ніна пройшла зі своїм супутником повз, кивнувши Олександру Петровичу.

Олександр Петрович наче заціпенів. Він продовжував сидіти нерухомо, навіть коли парочка зникла у під’їзді.

Дружина покликала Олександра Петровича з балкону.

-Сашко, давай іди вечеряти!

Він кивнув і крикнув їй:

-Зараз, пройдусь трохи і прийду!

Прогулянка була йому необхідна, щоб прийти до тями. Він обійшов навколо будинку, потім звернув у парк і прогулявся прямою і довгою алеєю. Думки так і крутились у його голові…

-Вона не одна. Як же так? А наші розмови? А ніжний погляд? Я нерозумний. На що сподівався? Старий. А кавалер молодий! Років сорок п’ять, не більше… Ех, Ніно, Ніно… Вона й має бути не одна. А я, ох і нерозумний…

Зрештою, трохи заспокоївшись, Олександр Петрович повернувся додому.

Дружина гукнула йому з кімнати:

Там на плиті ще все тепле. Їж сам. Я повечеряла.

Олександр Петрович пройшов на кухню, посидів там біля вікна. Випив склянку води і пішов спати.

Тиждень Олександр Петрович був слабий. Піднялася температура, він заслаб. Дружина бурчала:

-Ходиш там годинами. А погода сира. Хоч би одягся тепліше. Адже осінь надворі…

Олександр Петрович уже не думав про Ніночку. Він погодився внутрішньо зі станом речей.

Коли він одужав, то більше намагався не сидіти на лавці, а виходив подихати на балкон. У душі його з кожним днем ​​було спокійніше. Він став веселішим, жартував з дружиною, і ходив гуляти з нею в парк. Ніночку Олександр Петрович давно не бачив. Пройшло більше месяця.

Якось вони поверталися з Оленою Миколаївною після прогулянки. Було тепло, подружжя сіло на лавку біля під’їзду, поряд з ними присіла їхня літня сусідка з першого поверху баба Оля.

Коли розмови про погоду та здоров’я добігли кінця, Олександр Петрович уже збирався йти додому, і сказав дружині:

-Ну, що, ходімо вже додому, а то стемніло…

Тут він побачив, що у двір зайшла Ніночка. Під руку її вів новий кавалер. Ніночка, привіталася з сусідами і як завжди посміхнулася. Олександр Петрович знову оторопів. А баба Оля прояснила обстановку пошепки, коли пара зникла в під’їзді.

-Ух, новенька наша спритна жінка. Чоловіків, як рукавички міняє. То один, то другий, то третій… Живе на повну котушку… От дає. Я за нею у віконце дивлюся. І як їй не соромно? Не будинок – а прохідний двір.

-Так, – підтвердила Олена Миколаївна. – І я не раз помічала, що любить вона гостей.

-Годі вам, сороки, – зупинив їх Олександр Петрович і пішов додому.

Він знову був вражений Ніночкою. Треба ж… Він, як дурень, закохався в неї, зачарований ходив. А вона … Ех, Ніночка… І в її ж роки. Чого тільки не буває на світі…

За вечерею він мовчки сидів за столом і не дивився на дружину. Раптом вона сказала:

-Досить тобі вже переживати. Про неї думати. Вона жінка доросла й легковажна. Як бачиш. А у нас – родина, Сашко.

Олександр Петрович підвів очі на дружину:

-Ти що? Це ти мені?

Вона кивнула і продовжувала їсти.

-Ти що, знала? Здогадувалася? Але нічого не було зовсім. Взагалі, – промовив Олександр Петрович.

-Звичайно, – відповіла Олена Миколаївна. – І нічого й не могло бути. У неї якісь коханці молоді. Не рівня тобі – пенсіонеру. А по тобі за кілометр було видно. Ти млів у її присутності, як кошеня. І коли тільки порозумнішаєш… Господи…

Олександр Петрович вийшов з кухні і не виходив зі своєї кімнати весь вечір. Він не гнівався на дружину. Повна байдужість охопила його. Він узяв книгу з полиці і почав читати, а потім заснув аж за північ…

…Вранці світило сонце. Перший морозець взяв калюжі, промені грали на крижинах…

-Доброго ранку, Сашко, йди снідати, – покликала дружина.

-Нарешті сльота пройде, – сказав Олександр Петрович, – Скоріше б зима. Правда? Ходімо сьогодні у парк гуляти. Я тебе в кафе запрошую. На каву з тістечком.

-Ходімо, – усміхнулася Олена Миколаївна. – Згадаємо молодість, чи що…