Коли я опинилася сама у квартирі батьків, весь світ здавався мені тяжким і безнадійним. Мені було вісімнадцять, я навчалась у університеті та працювала вечорами, щоб хоч якось звести кінці з кінцями. В такому віці важко залишатися наодинці, коли немає нікого поруч, хто б підтримав. Але я розуміла, що не можу дозволити собі засмучуватися довго — життя продовжується.

Одного вечора, ледве добравшись додому після важкого робочого дня, я почула дзвінок у двері. Якесь передчуття неспокою охопило мене ще до того, як я підійшла до дверей. Відчинивши, я побачила мого старшого брата Євгена. Ми не бачилися кілька років, а тут він з’явився, причому не один — поруч стояла дівчина, явно вагітна.

— Привіт, Софі, — посміхнувся брат, але його посмішка була далеко не дружньою. — Ти одна? Все ще не заміжня? Та навіть квартира в центрі міста не може тобі помічника знайти? Бідна ти, сестричко.

Я стояла, не в змозі підібрати слова. Євген завжди був складною людиною. Він не вчився, бо вважав навчання занадто важким. Постійно змінював роботу, працюючи де тільки міг. Під час хвороби нашої матері він навіть не відповідав на мої дзвінки. Похоронили її сусіди й колеги. І ось тепер він з’явився, як ні в чому не бувало.

— У мене є сім’я, — продовжив він, показуючи на дівчину. — Це Вікуся. Ми, до речі, тепер будемо тут жити. Нас з орендної квартири вигнали, кажуть, що гроші не платимо. Де я їх візьму? Мій бізнес не пішов, але я впевнений, він буде успішним.

— Що? — лише змогла прошепотіти я. — Ви серйозно?

— Звісно, — відповів він, презирливо дивлячись на мене. — Половина квартири моя. Не переживай, ми багато місця не займатимемо. Вікуся, пройди на кухню, там зручності, а ось кімната для тебе. Відпочинеш, маленька. І шафу звільни, Вікуся має куди речі покласти.

Я відчула, що ось-ось втрачу свідомість. Мені дуже хотілося вигнати їх звідси, кричати, бити посуд. Але я залишалася максимально спокійною, хоч усередині мене кипіла буря.

— Євгене, — тихо сказала я. — У нас однокімнатна квартира. Де я маю жити?

— На кухні, сестричко, — відказав він з нахабною усмішкою. — Або, може, в гуртожиток поїдеш? Ти ж ще молода, без хлопця, без сім’ї. Всі ми знаємо, як це буде — десять років, двадцять котів. А у мене є жінка й скоро буде син.

Ці слова боліли, немов ножем. Таке приниження, особливо від рідного брата, було нестерпне.

— Тож, зроби нам чаю, — сказав він, ніби нічого не сталося. — І щось легке на вечерю. О, риба запечена? Добре, майбутній мамі це ідеально підійде. Ти ж завжди добре готувала. І не кричи, Вікуся може нервуватися, їй не можна хвилюватися. Якщо що, ти будеш винна.

Я стояла, як у тумані. Віка лежала на дивані, роблячи вигляд, що їй погано, а Євген командував, як справжній господар. Не витримавши, я схопила куртку й вибігла на вулицю. Щастя, що моя подруга жила в сусідньому будинку. Я постукала в двері, і ледве вона їх відчинила, я почала плакати прямо на порозі.

— Софа, що сталося? — запитала вона, обіймаючи мене. Я не могла вимовити жодного слова, лише плакала. І все їй розповіла, сподіваючись на підтримку.

На ранок я вирішила, що потрібно діяти. Не може бути, щоб такі нахабні вчинки залишалися без наслідків. Євген має право на частину квартири, але він не має права змушувати мене залишати її. Я повинна боротися. Перший крок — знайти хорошого юриста.

Я набралася сміливості, зайшла в квартиру та почала викидати речі Віки зі своєї шафи. Брата вдома не було, а вона знову намагалася вдавати, що їй погано. Я обурилася і сказала:

— Можеш грати цей спектакль перед моїм братом, але зі мною цей номер не пройде. Якщо квартира наша з братом, то й шафа буде наша. Я поклала свої речі, які Женя вчора викинув на підлогу, і додала: — Якщо тебе щось не влаштовує, можеш йти. І якщо хочеш жити тут, будеш за моїми правилами. Я маю більше прав, ніж ти. І не раджу тобі зі мною сваритися, ще більше хвилюватимешся.

Віка намагалася зателефонувати братові, але я вирвала телефон з її рук.

— Якщо не будеш слухатись, залишишся без їжі. Тому краще не псувати стосунки зі мною.

Коли брат повернувся, вона нічого не сказала йому про наш ранковий інцидент. Євген поглянув на мене й сказав:

— О, мала, ти ще тут. Йди спати туди, де вчора була. І що на вечерю? Нічого не приготувала?

Я зробила вигляд, що мені все одно, й змовчала. Але помітила, як Віка щось нашіптує братові. Не знаю, що вона сказала, але я відчувала, що сварка і суд неминучі. Я не хотіла терпіти більше приниження, тому твердо вирішила діяти. Моя мама подруга скинула номер юриста. Мені залишалося лише звернутися до нього.

А поки я живу у своїй власній квартирі, немов на умовах інших.