– Олег, що це таке? Що це за будинок? — скрикнула я, побачивши стару, обшарпану будівлю, куди нас привіз з вокзалу чоловік. На руках я тримала трьохрічного сина, а позаду стояли наші валізи. Усе, що залишилося від нашого “дому”, було тепер у цих двох сумках.

Олег відвернувся, уникаючи мого погляду.

— Це тимчасово, Оленко. Поживемо тут якийсь час, поки не вирішимо, як далі бути.

— Тимчасово? — я ледь стримувала сльози. — Ти ж обіцяв, що ми повернемося додому! Як ти міг навіть не попередити мене?

Син почав скиглити, і я притиснула його до себе. В голові пульсувало: як я взагалі могла опинитися в такій ситуації?

Ввечері, коли я вкладала малого спати, Олег мовчки сидів на кухні. Я ледве стримувалася, але знала, що мовчання нічого не змінить.

— Олег, поясни мені, що відбувається. Де наша квартира?

Він довго мовчав, потім розпочав:

— Її продали.

— Що значить “продали”? — холод пробіг мені по шкірі.

— Мама вирішила, що це вигідно. Їй запропонували гарну ціну, і вона погодилася.

— А мене спитати? Це був наш дім! — голос тремтів від емоцій.

— Це була мамина квартира, — Олег звів погляд до мене. — Вона мала право.

— А наші речі, наші плани? Чому ти навіть не сказав мені про це?

— Бо це нічого б не змінило, — зітхнув він.

Його слова вразили. Я вийшла з кімнати, намагаючись стримати сльози, і сіла на підлогу в коридорі.

Тиша навалилася камнем. Я повернулася в Київ, щоб знову жити родиною, а замість цього втратила все.

Наступного дня я зателефонувала свекрусі, бажаючи почути її пояснення.

— Маріє Іванівно, ви справді продали квартиру?

— Оленко, ну так. Пропозиція була дуже вигідною.

— Але ж ви знали, що ми повертаємося. Як ви могли так зробити?

— Оленко, ти не перебільшуй. Ви молода пара, ви ще купите своє житло.

— Ви навіть не попередили! Ми тепер у чужій орендованій квартирі!

— Ну, це тимчасово, — сухо відповіла вона. — Ви молоді, впораєтесь.

Її байдужість остаточно мене підкосила. Я зрозуміла, що ні вона, ні Олег не вважають мене важливою частиною їхніх рішень.

Наступні дні були важкими. Я роздумувала, чи не поїхати з сином до своїх батьків у село на Прикарпатті. Там завжди тепло, спокійно, і мене люблять. Але я боялася, що цей крок стане фіналом нашої сім’ї.

Ввечері я зважилася сказати Олегу про свої плани.

— Я думаю, нам із сином краще поїхати до моїх батьків.

— А це як розуміти? — він глянув на мене з недовірою.

— Я просто хочу побути там, де мене розуміють.

— Тобі краще там, ніж зі мною?

— Мені краще там, де мене не ігнорують, Олеже. Я втомилася від того, що мене ніхто не чує.

Він мовчав. Я зібрала речі, поки син спав, і вранці ми з ним сіли на потяг до Франківська.

Батьки зустріли нас із радістю. У цьому тихому селі серед гір я відчула спокій. Син грався, я допомагала мамі з хатніми справами, і життя ніби поверталося у свій ритм.

Олег дзвонив кілька разів, але сьогодні його голос звучав по-особливому тихо:

— Оленко, ти права. Я винен. Повертайся. Я хочу все виправити. Для початку я для нас знайшов дуже гарну квартиру в зручному районі і з новим ремонтом.

— Я не знаю, Олеже, — відповідаю я, тримаючи телефон у руці. — Мені тут добре. Я не впевнена, що зможу знову тобі довіряти.

— Дай мені шанс. Для нас і для малого, — його слова звучали щиро, але я вагаюся.

Я поклала телефон на стіл і замислилася. Син грається поруч, батьки зайняті своїми справами, а я сиджу і намагаюся зрозуміти, як бути далі. Відповіді в мене поки що немає, і я не знаю, що робити.

Джерело