Мені 73 роки і я досі працюю. Я роблю це не лише тому, що на саму пенсію в наші часи не вижити, а ще й тому, що люблю свою роботу і найкраща в ній. Тільки уявіть, 50 років я працюю бухгалтером на великому текстильному виробництві.

Та останні кілька років я дедалі частіше чую, як шепотяться в мене за спиною.

– Може вже час молодим дати дорогу!

– Її з роботи хіба що винесуть…

Усе це вкрай неприємно. Адже я прекрасно виконую свої обов’язки, мене ніхто не може замінити. Чому ж усі бачать лише мою зовнішність і вік? Це так ображає, що людей завжди судять. Я не хочу сидіти дома без діла, в’язати, або вирощувати квіти на дачі. Взагалі думаю, що без роботи довго не житиму.

Діти вже давно живуть окремо. І також стверджують, що я маю піти на пенсію.

– Лишень подумай, ти зможеш сидіти з онуками.

– А ви питали, чи я хочу цього? Онуки зараз виростуть і бачити мене не схочуть! Що тоді я робитиму?

Днями мені в офіс привели дівчину. Їй 22 роки, зовсім зелена й нічого не вміє. Сказали, навчити її всього. Я розумію, що цю Аліну готують на моє місце. Але бачу, що вона не зможе й приблизно виконувати таку об’ємну роботу навіть зі знанням комп’ютера.

Порадьте, як мені бути, боротися за своє право працювати чи й справді навчати дівчину? Невже це все справедливо?