Микола прийшов з роботи, вимив руки і одразу сів за стіл.

– Почекай трохи за пів години коли сестра з братом прийдуть, разом повечеряємо, – сказала йому мати.

– Мамо, я зголоднів. Поки вони прийдуть, я не дочекаюся, – відповів син.

Юлія Володимирівна зітхнула і поставила перед сином тарілку.

Микола швидко поїв і пішов у свою кімнату. Він не був такий вже голодний, просто переживав, що за спільною вечерею мама знову почне дуже неприємну для нього розмову – про від’їзд у місто. Не хотів він туди їхати…

Вперше вона підняла цю тему десь пів року тому і тепер регулярно намагалася вмовити сина виїхати з села і влаштуватися в обласному центрі.

– Ти старший, на тобі відповідальність за Поліну й Олежика. Закінчать школу – їм, що тут залишатися – з коровами поратися? – казала мати.

– Не хочуть – хай не залишаються, зараз у місті коледжів різних на будь-який смак. Нехай навчаються і живуть у гуртожитку, – відповів Микола.

– Ага! У гуртожитку! Он сусіди відправили свою Катю в гуртожиток, а вона через два роки з животом приїхала. І не довчилася. Ні! Мені треба, щоб ти за ними дивився.

– А де я там працюватиму? – запитав син.

– Відкрий комп’ютер, мені Олежик показував – водії, трактористи й у місті потрібні! Знайди якусь роботу, де дають житло, та й їдь. Не розумієш ти, Миколо, свого щастя!

– Добре, поїду я, влаштуюся, працюватиму. Поліна школу закінчить, у коледж вступить. А жити все одно доведеться в гуртожитку, – сказав Микола.

– Так їй ще три роки вчитися. А ти за цей час познайомся з дівчиною, яка має квартиру, і одружися з нею. Ось Полінка у вас і житиме, поки вчиться. Під твоїм наглядом. А там, дивишся, і сама вийде заміж, – виклала мама свій план.

– Я, мамо, взагалі-то хочу одружитися не на квартирі, а на коханій жінці, – заперечив їй Микола.

– А я й не проти. Тільки у нас у селі наречених для тебе, рахуй, нема. Ти ось за Людою два роки бігав, так і вона в місто поїхала – вступила у медичний, живе у тітки. Через рік закінчує. Мати її сказала, що в районну лікарню Людмила повертатися не хоче, з подружкою на двох квартиру орендуватиме і в місті працюватиме – медсестри скрізь потрібні.

Слухав Микола матір, слухав і вирішив спробувати влаштуватися в місті. Раптом, і справді, чекає на нього там щасливе життя.

А тут якраз до сусідів приїхав із міста син – Андрій. Він був старший за Миколу і виїхав з села років сім тому.

Ось із ним Микола й вирішив порадитись – запитати, як той у місті влаштувався.

– Та все просто було, – почав свою розповідь Андрій. – Приїхав, пішов працювати на завод, оселився в гуртожитку. Десь за пів року познайомився з Юлею – вона в нашій їдальні працювала. На рік молодша за мене, але вже була заміжня, розлучилася. Донька у неї – тоді дівчинці три роки було. Ну, зустрілися ми, потім вона запропонувала пожити разом. Пожили місяці зо два, і я їй пропозицію зробив. Так і живемо. Синові нашому вже два роки.

– А живете де? – поцікавився Микола.

– Так у Юлі двокімнатна квартира була. А зараз назбираємо і трикімнатну купувати будемо, – відповів Андрій.

…Микола влаштувався в організацію, яка займалася будівництвом, отримав місце в гуртожитку, трохи освоївся і насамперед вирішив знайти Людмилу.

Він мав старий номер телефону дівчини, але додзвонитися по ньому не вдалося. Тоді він пішов у медичний.

Йому пощастило – вдалося побачити дівчину першого ж дня. Вони трохи побалакали – Люда поспішала в лікарнію, де проходила практику, і домовилися зустрітись у неділю біля входу в парк.

– Який ти, Миколо, наївний, – сказала Людмила, вислухавши пропозицію хлопця зустрічатися. – Ось уяви собі, закінчу я коледж, влаштуюся на роботу. Складемо ми з тобою дві наші не найбільші зарплати, орендуємо квартиру і житимемо і добра наживатимемо.

От тільки ніякого добра нам не нажити!

Бо тих грошей, які у нас після оплати квартири та комуналки залишаться, вистачить лише на те, щоби дожити до наступної зарплати. Може, ми з тобою дещо відкладатимемо і навіть зможемо до сорока років купити однокімнатну квартиру.

Але ж я так жити не хочу!

Ідучи, вона додала:

– Хочу дати тобі пораду – дівчата люблять, коли їм дарують квіти – хоча б іноді.

А ще чекають, що ти будеш їх у кафе й ресторани запрошувати, у відпустки возити.

Сказала й пішла, а Микола ще довго сидів на лавці. Якоїсь миті він навіть подумав, що даремно перебрався у місто.

Славко – сусід по кімнаті, зауважив, що Микола з побачення повернувся засмученим.

– Що? Не склалося? – співчутливо запитав він.

– Не склалося, та й навряд чи складеться. У кишенях у мене вітер гуляє. Наречений із мене ніякий, що мені зараз дуже добре пояснили, – відповів Микола.

– Так, з порожніми кишенями міських дівчат спробуй ще знайди, – зітхнув Славко. – Я торік дурницю зробив – взяв кредитну картку. Дуже дівчина сподобалася, хотів на неї справити враження. Дівчина пішла одразу, як закінчилася кредитка. Я потім три місяці на макаронах сидів, доки не розрахувався. Не повторюй моїх помилок.

Микола вирішив відкласти особисте життя на потім. Час від часу якісь романтичні стосунки зав’язувалися, але далі прогулянок у парку і посиденьок за чашкою кави справа не йшла. Взимку гуляти було холодно, а витрачати гроші на ресторани Микола не міг – половину своєї зарплати він надсилав матері.

Тепер вечори він найчастіше проводив у гуртожитку перед телевізором, іноді з приятелями ходив на стадіон, бувало, що вибиралися в кіно.

Ось там і відбулася найважливіша для Миколи зустріч…

Хлопці взяли по чашці кави й по тістечку і шукали місце, куди можна було б сісти.

До початку показу залишалося хвилин п’ятнадцять, тому майже всі крісла й дивани були зайняті. І тут Славко побачив двох дівчат, які сиділи за низьким столиком. Перед ними також стояли чашки з кавою. Два крісла навпроти були вільні.

– Можна сісти з вами? – запитав Славко в дівчат.

Вони не заперечували.

Хлопці поставили каву на столик, потім Славко посунув дівчатам картонні тарілочки з тістечками.

– А це вам.

Дівчата зніяковіли. А одна з них усміхнулася і сказала:

– Ціле тістечко – це дуже багато. Уявляєте, скільки калорій у ньому? Але якщо вам так хочеться пригостити нас, то зробімо так…

Вона взяла пластиковий ножичок і розділила обидва тістечка навпіл.

– Оце нам, а це вам.

У залу для глядачів вони зайшли разом. А після кіно хлопці проводжали дівчат у гуртожиток.

– Тобі, як я зрозумів, Софійка сподобалася? – запитав Славко потім. – Ти хоч телефон узяв?

– Звісно, ​​взяв, – відповів Микола. – А як тобі Марійка?

– Гарна Марійка, але засватана вже. Ось зараз закінчить коледж, і додому, у своє село поїде – на неї там наречений чекає. І буде Марійка сільською вчителькою, – зітхнув Славко. – Знову мені не пощастило.

Микола й Софійка стали зустрічатися. А в перший день літа він зробив дівчині пропозицію – побоявся, що зараз поїде Софійка додому, і він більше її не побачить.

Софійка погодилася.

– Треба тільки вирішити: у місті залишимося чи у село поїдемо – як ти думаєш? – запитав Микола дівчину.

Обговорили, і з’ясувалося, що в місті ні йому, ні їй не хочеться жити. Залишилось вибрати, куди їхати.

– У нас селище міського типу, батьки і два молодші брати живуть у трикімнатній квартирі, – сказала Софійка.

– Зрозуміло. Зараз матері подзвоню, дещо дізнаюся, – відповів Микола…

…Юлія Володимирівна мила посуд, коли на столі задзвенів її телефон.

– Хто там вже? – пробурмотіла жінка.

Вона витерла руки рушничком і взяла слухавку. Дзвонив Микола.

– Привіт, синку! – сказала вона. – Що там у тебе, як справи?

– Привіт, мамо, – сказав Микола. – У мене тут дуже важливе діло є. А ви ж дідову хату ще не продали?

– Та ні, – здивувалася жінка. – Як же ж ми її без тебе продамо?! Дід тобі її відписав. – А що таке? Щось сталося?

Юлія Володимирівна захвилювалася.

– Тоді, мамо, ти бери й відкривай хату, – раптом сказав Микола. – Провітри її і хоч трохи прибери!

– А для чого? Нащо тобі це треба?! – вона не розуміла, що відбувається.

– А я, мамо, з нареченою приїду! – заявив Микола. – Там ми й будемо жити. І до весілля всі готуйтеся!

…Софійка закінчила навчання, Микола звільнився, вони з’їздили до її батьків – познайомилися, приїхали у село, відгуляли весілля та й стали собі жити.

Микола до своїх тракторів повернувся – пішов механіком працювати, а Софійка восени почала першокласників вчити.

Бувало, вийде Микола вранці на ґанок свого будинку, подивиться навколо й подумає:

– Ох як же ж добре! І що я в тому місті забув?

джерело