Потяг прибув на рідну станцію, і Григорій вийшов із вагона. Закинувши на спину рюкзак, він рушив дорогою. Як же тут усе було до болю знайоме. Цілий рік хлопця не було в рідному селищі. Лише зрідка він отримував листи від батька. Востаннє тато писав йому кілька місяців тому. Григорій дуже сподівався зараз побачити його й розповісти свої армійські історії.

Удалині показалися знайомі ворота, і хлопець помітив щось дивне: трава давно не скошена. Це здалося Гриші дуже дивним, адже батько завжди стежив за порядком на подвір’ї. Наблизившись до хвіртки, він її відчинив. На подвір’ї також усе виглядало занедбано, а на дверях висів замок.

Стривожений Григорій вийшов за ворота й постукав у вікно сусідського будинку.

— Гришко, це ти? — вигукнула тітка Раїса, визирнувши з-за фіранки. — Невже з армії повернувся?

— Повернувся, тітко Раїсо. А де тато? Чому на дверях замок висить? — знявши кашкет, запитав хлопець.

— Ти хіба не знаєш? Тата поховали місяць тому. Довго хворів, — відповіла літня жінка.

Григорій застиг із широко відкритими очима від несподіваної новини.

— Як… — тихо промовив він.

— Так, любий, — кивнула тітка Раїса. — Зачекай, я зараз принесу тобі ключі.

Незабаром вона передала йому зв’язку ключів від сараїв і самого будинку.

Гриша повернувся до рідного дому. Невже у його житті більше немає близьких?

Відчинивши двері, він зайшов до кімнати й сів на ліжко. На підлозі лежав товстий шар пилу.

Обхопивши обличчя руками, Григорій заплакав. Через кілька хвилин його погляд упав на конверт, який лежав на столі. Розгорнувши листа, він почав читати:

«Любий Григорію, пишу тобі цього листа, бо не знаю, в якій частині ти зараз перебуваєш. Можливо, батько передасть тобі моє послання. У нас із тобою народився син. Знаю, для тебе це несподівано, але я мала сказати. Твоя Настя».

Прочитавши це, Григорій важко зітхнув. Невже Настя, з якою вони посварилися перед його відходом до армії, народила дитину? Про неї він часом згадував. Хотів усе виправити, але щось заважало йому зв’язатися з дівчиною.

Підхопившись із місця, Гриша поспішив на вулицю. Він мало не біг дорогою цілу годину. Нарешті молодий чоловік опинився на іншому кінці села з великими будинками. Щось щемило в його серці…

Він почав стукати у знайомі ворота.

Простоявши так хвилин десять, хлопець не дочекався господарів і пішов далі дорогою, що вела до кладовища.

Сумні звістки
На могилі батька Григорій зняв кашкет і заплакав:

— Тату, ну чому ж ти мене залишив? — вигукнув хлопець, витираючи пил із хреста. — Усього місяць — і ми б побачилися…

Присівши навпочіпки, він замовк. У голові спливали спогади дитинства, дні, проведені з батьком. Його охопила глибока печаль.

Повертаючись додому зі схиленою головою, Григорій почув крик:

— Гриша!

Обернувшись, він побачив жінку з коляскою.

— Добридень, — тихо промовив він. — А де Настя?

— Привіт, солдате! — відповіла Олена Михайлівна, підходячи ближче. Малюк у колясці заплакав, і вона взяла його на руки. — Ось, твоя кровинка на тебе схожа.

Вона повернула малюка личком до Гриші, і той розплився в усмішці. Григорій усміхнувся у відповідь.

— А Насті немає вдома? — перепитав він.

Жінка тяжко зітхнула, і її погляд потьмянів:

— Немає нашої Насті ніде, — заплакала вона. — Народила й кудись зникла…

— Як це, зникла? — тремтячим голосом промовив він.

Поліцію підняли на вуха. Усім селом шукали Настю, але, ніби крізь землю провалилася
— Сина у тебе, Гришенько… — продовжила Олена Михайлівна, витираючи сльози. — Тата тепер немає, зате ось онучок росте.

Григорій у подиві дивився то на неї, то на дитину, яка й справді була дуже на нього схожа. Обережно взяв хлопчика на руки.

— Уявлення не маю, куди вона могла подітися, — шепотіла мати, стираючи сльози з обличчя. — Щодня виходжу, виглядаю мою дівчинку…

Гриша повернувся в порожній дім і одразу ліг спати. Йому не хотілося ні їсти, ні пити після стількох сумних новин. Хоча одна з них виявилася гарною: Гриша радів, що у нього росте син.

Втрачений шанс
— Татку, зачекай! — кричав десятирічний хлопчик, наздоганяючи батька. — Ти так швидко йдеш. Я не встигаю за тобою!

— Швидше, Гришенько! — відповів чоловік. — Інакше ми спізнимося на потяг.

Вони таки спізнилися. Потяг рушив, як тільки батько з сином підійшли до станції.

— Значить, тепер ми не поїдемо до мами? — захлипав хлопчик, проронивши сльозу.

— Значить, не поїдемо, — задумливо відповів батько, сівши на лавку на пероні.

Гриша заплакав ще дужче, притулившись до тата, а той гладив його по голові, намагаючись заспокоїти.

Важкі спогади
Григорій прокинувся від сильного серцебиття. Його серце шалено калатало. Сівши на ліжко, він замислився. Якщо б тільки зараз можна було повернути маму, нічого б цього не сталося.

Його мати виїхала давно, коли Гриші було всього дев’ять років. Вона рік жила в іншому місті, влаштувавшись на престижну роботу. Батько хотів поїхати до неї разом із сином, але вони спізнилися на потяг. Мама не стала чекати й вийшла заміж за іншого.

З того часу Гриша більше ніколи її не бачив. Батько так і не одружився вдруге: чи то не зміг знайти підходящу жінку, чи то боявся, що нова дружина не полюбить його сина.

Так вони й жили удвох. Разом ходили на риболовлю, у ліс. Разом садили город і доглядали за садом. Коли Гриша пішов в армію, батько дивився на нього так, ніби відчував: це їхня остання зустріч.

Новий початок
Рано вранці Гриша вийшов на подвір’я. Знайшовши в сараї стару косу, він узявся наводити порядок на ділянці. Незабаром уся трава лежала скошеною, і Григорій із задоволенням курив цигарку.

— Доброго ранку добрій людині! — привіталася через паркан тітка Раїса. — Оце тепер мило подивитися на подвір’я. Молодець ти, Гришо!

Парубок усміхнувся.

— Тітко Раїсо, не знаєте, де тут можна знайти роботу? — запитав він, кинувши цигарку.

— А робота є. Можна на ферму до дядька Ванька сходити. Кажуть, він трактористів шукає. Ти ж учився, Гришо. Він тебе з руками й ногами прийме, — відповіла сусідка.

Григорій подякував їй і, поснідавши нехитрою армійською кашею, вирушив на ферму.

Перша робота
— Ти син Володьки Васильєва? — переглядаючи його диплом, запитав начальник. — Якщо так, то прийму. Знав Володьку, гарний чоловік був. Тоді приходь завтра ж. Будемо вивчати новий трактор. Нещодавно його придбав. Доручаю тобі.

Увесь вечір Гриша прибирав у домі. Перебираючи батьків одяг, він не зміг стримати сліз. Кожна річ нагадувала йому окремий випадок із життя з татом. Шкода, що він пішов так рано…

Навчання на тракториста
Наступного ранку Гриша почав навчання на новому транспорті.

— Бачу, ти з цією «тарадайкою» подружишся, — поплескав його по плечу Іван Матвійович. — Поля у нас великі. Осінь тільки почалася, встигнемо посіяти озимі. Бажаю успіхів!

Шеф широко усміхнувся, і Гриша подякував йому.

Уздовж поля, де працював трактор Гриші, пролягав ліс
Григорій іноді зупиняв свою машину, щоб оглянутися навколо. Якось його увагу привернув сірий клубок неподалік від заростей. Парубок вирішив під’їхати ближче. Клубок не рухався, і Гриша зрозумів: це пес.

Він вийшов із трактора і обережно наблизився до тварини, яка раптом завила, наче вовк. Гриша відступив, помітивши, що це й справді вовченя. Але, побачивши капкан, у якому була лапа тварини, зрозумів, що звірові потрібна допомога.

Гриша згадав, як колись із батьком вони врятували вовка, який теж потрапив у капкан. Тоді звір ушкодив лапу, але батько вирішив його відпустити. Усміхнувшись спогадам, Григорій звернувся до вовченяти:

— Як же ти так, бідолаха? — обережно розтискаючи прути капкана, промовив він.

Коли лапа звільнилася, вовченя не втекло. Воно тремтіло від страху, уважно спостерігаючи за людиною.

— І що мені з тобою робити? — зітхнув Гриша. — А давай до мене поки що. Сам ти не видужаєш, і рана сама не загоїться.

Загорнувши звіра у свою куртку, він відніс його в кабіну.

Вихованець
Увечері Григорій ретельно обробив рану вовченяти. Малюк скиглив і навіть не торкався до їжі, яку йому запропонував новий господар.

— Ладно, усе загоїться, — гладячи вовченя, сказав Гриша. — Тато казав: «Як на собаці заживе».

Цілий місяць він доглядав за звіром. Днем залишав його вдома, а ввечері перев’язував рану. Коли вовченя стало на ноги, Григорій вирішив відвезти його назад у ліс.

Вранці вони повернулися до того місця, де Гриша знайшов звіра.

— Іди, — сказав він, відпускаючи вовченя. — Ну, чого стоїш? Іди вже!

Проте вовченя не поспішало йти. Воно то дивилося на ліс, то на Гришу.

— Ти хочеш мені щось показати? — здивувався хлопець.

Вовченя поволі попрямувало до лісу, час від часу зупиняючись. Гриша пішов за ним. Незабаром вони підійшли до якоїсь зарослої травою хатинки. Біля дверей була протоптана стежка. Парубок насторожено озирнувся й обережно постукав у двері.

Йому відкрили не одразу. Вовченя швидко сховалося в кущах.

— Тобі чого? — двері прочинила старенька бабуся.

— Я… Ви… — розгублено почав хлопець. — У вас води не знайдеться?

— Знайдеться, чого б не знайтися. Заходь, якщо прийшов. І чай маю із диких трав, — пробубоніла жінка.

Гриша увійшов до оселі. Те, що він побачив, застало його зненацька. За столом на лавці сиділа… Настя.

— Знайомся, це моя онука, — сказала бабуся, розливаючи чай. — Знайшла її недалеко. Лежала непритомна. Я травами її виходила, але вона нічого про себе не пам’ятає.

Побачивши Гришу, Настя широко розплющила очі.

— Ти… — тихо мовила вона. — Я тебе знаю. Ти… Гриша…

Бабуся застигла.

— Невже пам’ять повернулася? — зраділа вона, перехрестивши онуку.

— Схоже, що так, — усміхнувся хлопець.

Нове щастя
Свадьба Гриші та Насті стала подією всього села. Олена Михайлівна й її чоловік не приховували радості через знайдену дочку та щастя молодих.

Повертаючись із роботи, Гриша завжди хапав на руки сина, що вибігав йому назустріч, і цілував дружину. Іноді вся сім’я приїжджала до лісу навідати бабусю.

Щоправда, того вовченяти Григорій так більше й не зустрів…