— З наступного року вирішила брати плату з дітей за догляд за онуками. Більше так не можу. Не витримую, – нарікала Марія Петрівна своїй подрузі. – Усі діти, як діти, а мої онуки – це справжнє випробування. Невже я заслужила таке? Боже, за що Ти мене караєш?

Я мала б дякувати долі за те, що онуки здорові, забезпечені, а дочки привозять їх на літо. Але я відчуваю себе виснаженою. А сусіди – то взагалі окрема історія, соромно навіть згадувати.

— У мене дві дорослі дочки. Алла привозить своїх двох дошкільнят, щоб вони не ходили в дитсадок, поки вона працює. А у Людмили малюк, тож я сама запропонувала взяти її старшу Софійку. Думала, що троє не набагато важче, ніж двоє. Як же я помилялася.

Двір у нас великий, огороджений, але діти просто невгамовні. Думаю, чи це я вже постаріла, що не можу за ними встигати, чи вони якісь інші. Постійно шкоду роблять, а збитків скільки!

Минулого тижня обірвали яблуню, яку я так берегла, щоб вони взимку мали фрукти. Обмалювали стіни в будинку – це ще пів біди, дочки приїдуть, пофарбують. Але те, що Назар утнув, мене остаточно вивело з рівноваги.

Всі вже спали, я закрила вхідні двері, переконалася, що діти в ліжках, і теж лягла. Чую стукіт у двері. Встаю, одягаюсь, відчиняю – Назар босий стоїть. У руках їжак, а тапці в нього на руках замість рукавичок. Добре, що не руками взяв того їжака. Пів ночі вмовляв залишити тварину вдома, ще й брати з ліжок повставали.

— Бабусю, залишмо їжака. Хай буде домашнім улюбленцем, – просив Назар.

— Курей, кота й собаки вам замало? Ще й їжака? – обурено відповіла я.

— Так, давай його залишимо, – підтримав брата Марк.

— Ні, мої дорогі онуки, – наполягала я. – Батьки вас заберуть, а їжака кому залишать? Мені? Це ж дикий звір, йому краще на волі.

Дві години умовлянь, і зрештою діти ображено пішли спати.

На ранок вони вигадали нову витівку. Дочка залишила жіночі гігієнічні засоби про всяк випадок. Я навіть не пам’ятаю, де вони лежали, але онуки знайшли їх. Обклеїли всі меблі тими вкладками, поки я була на городі. Коли зайшла в хату, діти з радістю кричали:

— Бабусю, у нас Новий рік! Давай святкувати разом!

Я аж ахнула, коли це побачила. Почала все віддирати, а воно не відстає – якийсь міцний клей. Змусила онуків допомагати, але вони так і не зрозуміли, чому я розсердилася. Нехай їхні мами пояснюють.

А вчора сталося таке, що навіть соромно згадувати. У нас сусідка щодня сварить свою дочку Катерину, яка вдома не ночує. І сварить так, що чує все село. Мої онуки дістали швабру, намотали на неї мою футболку і бігали городом, кричачи:

— Катерино, де тебе всю ніч носило? Йди звідки прийшла!

Сусіди повиходили на вулицю і сміялися. А Софійка прибігла до мене й питає:

— Бабусю, а що можна в подолі принести? Яблука чи кукурудзу?

Мене розібрав сміх, але пояснити не змогла – вони ще малі.

З нетерпінням чекаю кінця літа, щоб дочки забрали своїх дітей. А потім трохи відпочину і знову сумуватиму за ними. Чекатиму наступного літа, щоб ці бешкетники приїхали. З ними веселіше, хоч і важко. Сподіваюся, Людмила з малюком приїде, тоді, можливо, буде трохи легше.