Олена тихо плакала, боячись розбудити Сергійка. Але ж їй здавалося, що запас сліз вона вичерпала ще півроку тому, коли аварія забрала в неї чоловіка, Ігоря. Виявляється, ні. Безробіття, безгрошів’я і безнадійність відкрили в Олені нове слізне родовище.

«Що робити? Нікому ми не потрібні», – немов стара вінілова платівка, крутилася в мозку одна й та сама думка.

Вона подивилася на сина, який мирно спав у ліжечку, струснула головою. Голка зіскочила із заїждженої платівки… «Подзвоню Федору Іллічеві, – вирішила Олена. – Який-ніякий, а все ж вихід!» Вона набрала номер…

Федір Ілліч був свекром Олени. Не товариським, похмурим, незрозумілим. Ігоря він по-своєму любив. Тільки якось мовчки, здалеку. У справи дорослого сина не ліз. Побачила його Олена вперше тільки на весіллі.

Федір Ілліч тихенько сидів у кутку, немов окремо від усієї цієї святкової метушні. Щоправда, за столом він трошки посмілішав і навіть тост виголосив:

— Ну що, синку, бажаю тобі щасливого сімейного життя. І щоб дітки… Не затягуй із цим.

Зніяковів під поглядами гостей, квапливо перехилив чарку і сів.

— Ну ні, з цим поспішати не треба! – вставила свої п’ять копійок матір Олени, Ірина Петрівна. – Потрібно для себе пожити. Особливо Оленці. Адже вона у мене зовсім дівчинка, двадцять два всього. Я не в докір тобі, Ігорю. Тридцять років – теж прекрасний вік. Ось і дбайте одне про одного. Подорожуйте, радійте життю.

Олена з Ігорем вислухали обох батьків і вирішили для себе: «Встигнемо і те й інше». А через рік у них зʼявився Сергійко.

Матір Олени зустріла їх на виписці. Поглянула на онука і заворкувала:

— Ах, ти мій маленький, ах, ти мій гарненький. Зробив мене молодою бабусею, негідник. – А потім подивилася на доньку. – Чудовий хлопчисько. Але краще б дівчинка. Дівчатка якось ближче до матері.

Із цим Олена була готова посперечатися.

Вони з Іриною Петрівною не були особливо близькими. Мати ростила доньку, немов породисту собачку для виставки. Одягала як принцесу, водила на танці та музику. З грошима в Ірини Петрівни особливих проблем не було, навіть після розлучення. По-перше, батько Олени справно платив непогані аліменти, а по-друге, бабуся і дідусь самовіддано допомагали «нещасній Ірині», якій дістався горе-мужик.

Ірина Петрівна сприймала допомогу як належне. Адже їй, молодій самотній матусі, потрібно було і дитину підняти, і про себе не забути. Вона крутила романи, залишаючи Олену на діда з бабою. А у свята демонструвала ошатну доньку подругам і хвалилася:

— Я для Олени все зроблю. Виросте в мене розумницею, красунею. Не розумію тих тіток, які ниють «матір’ю-одиначкою бути важко». Вони просто ледарки!

Подружки захоплювалися сильною жінкою Іриною Петрівною та її донькою-лялечкою. Потім свято закінчувалося, гості розходилися по домівках. А Олену відправляли спати.

— Тобі завтра до школи рано.

І все. Олена слухняно віддалялася. Вона не чекала поцілунків на ніч, розпитувань про те, як минув її день. Мама ніколи не заходила побажати їй доброї ночі. Олена звикла. Вона засвоїла, що її завдання – подобатися оточенню, добре вчитися і не лізти зайвий раз до матері.

За той час, поки Олена росла, у неї змінилися три вітчими.

— Ну не сидіти ж мені одній, – говорила Ірина Петрівна доньці. – Адже ти у мене зʼявилась у двадцять років, для себе і не жила, вважай.

Олена беззаперечно знайомилася з черговим дядьком Юрою або дядьком Сашком. Поводилася слухняно і ввічливо. А вечорами, вже лежачи в ліжку і дивлячись у стелю, мріяла: «Господи, скоріше б я вже виросла. Як же набридло всім догоджати, відповідати і мовчати! Ось поїду від мами і заживу своїм справжнім життям».

Так воно і сталося. Олена закінчила інститут, влаштувалася на роботу і зустріла нарешті того самого, єдиного, Ігоря. Тепер ось і синочок зʼявився. Життя посміхалося Оленці.

Батько Ігоря не приїхав зі свого села зустрічати онука.

— Прихворів тато, ти вже не ображайся – вік, – сказав Олені Ігор. – Татові як-не-як уже шістдесят п’ять. Я в них пізня дитина.

Олена й не ображалася.

— Нехай одужує. А ми до нього потім самі приїдемо. Літо на носі. У селі влітку благодать.

Ігор посміхався і цілував дружину:

— Який же ти в мене скарб, Оленко.

До середини літа вони ніяк не могли зібратися в гості до Федора Ілліча. Сергійку виповнилося три місяці. І Олена вже почала підозрювати, що свекор просто не бажає їх бачити.

— Ігорю, може, не будемо нав’язуватися? Схоже, твоєму батькові не до нас, – одного разу сказала вона чоловікові.

У чомусь вона мала рацію. Скільки разів Ігор телефонував і питав:

— Тату, ти з онуком не хочеш познайомитися?

— Хочу… – не дуже впевнено відповідав батько, а далі обов’язково знаходилася причина, чому знайомство варто відкласти.

То дах продірявився: «Як же я вас у дірявий будинок запрошу».

То батькові потрібно було виїхати у справах: «Пам’ятаєш Віктора, друга мого, щось він себе зовсім погано почуває. Приїхати просить. Боїться, що скоро може того… У ящик зіграти».

То ще що-небудь.

Зрештою, Ігорю набридло чекати.

— Тату, ти не хочеш, щоб ми до тебе приїжджали? Так і скажи. Прикро, звісно, але хоча б зрозуміло!

— Та я з малюками якось не дуже… – зам’явся Федір Ілліч, – Та й гостинність у мене кульгає. Ну добре, приїжджайте! А то й справді, недобре виходить.

І вони поїхали. Та не самі, з ними ув’язалася Ірина Петрівна.

— Мені теж свіже повітря корисне, – повідомила вона. – А крім того, я вам із дитиною допоможу, та й зі сватом поспілкуюся.

— А що ж ти цього року на море не їдеш зі своїм… – Олена зрозуміла, що не пам’ятає імені останнього маминого чоловіка.

— Ми з Петром розлучилися, – повідомила Ірина Петрівна. – І більше ні слова про нього!

Олена зітхнула, але не змогла придумати причину, щоб не тягнути маму із собою.

Федір Ілліч хвилювався. Якби один син приїхав, це ще півбіди. З Ігорем вони уживалися: мовчали кожен про своє, займалися справами, загалом непогано проводили час. А от як бути з невісткою й онуком? Ну не вмів Федір спілкуватися, та й не особливо любив.

Коли машина сина зупинилася у дворі і з неї першою вийшла Ірина Петрівна, хвилювання Федора Ілліча перетворилося на паніку. «І вона тут? Ну от як із цією поні поводитися?»

Ірина Петрівна потягнулася, оглянула нехитре господарство Федора Ілліча, поморщилася. Але нічого не сказала. Поки що.

— Давайте мені Сергійка, – скомандувала вона, заглянувши в машину.

І вже з онуком на руках, провалюючись тонкими каблучками в землю, пройшла до Федора Ілліча, який завмер біля ґанку.

— Мило тут у вас… – сказала, немов ляпаса дала.

Федір Ілліч кивнув, простягнув руки:

— Давайте, онука потримаю. Важкий мабуть.

Ірина Петрівна подивилася на його долоні:

— Ну ні! Дитину брудними руками? Ви з глузду з’їхали!

Федір Ілліч сховав руки за спину, буркнув щось нерозбірливе і відійшов убік.

Ірина Петрівна ж, сунувши Сергійка Оленці, вирушила інспектувати будинок.

— Це сарай! – оголосила вона через п’ять хвилин. – Поїхали звідси. Малюкові не можна тут перебувати!

Олена подумки вилаялася, подивилася на Ігоря, обличчя якого стрімко червоніло.

— Мамо!

— Що мамо?

— Хочеш, я тебе відвезу на станцію, і ти поїдеш, куди тобі подобається? Одна! – Олена зробила наголос на останньому слові.

— Та що ж ти за мати така? Я ось коли тебе ростила…

— Залишала мене на бабусю і дідуся, ганяла по секціях, демонструвала друзям, як дресировану мавпочку! Пам’ятаю! – скипіла Олена.

Ірина Петрівна замовкла. Забралася назад у машину й ображено відвернулася.

Ігор, тихо лаючись собі під ніс, вивантажував речі. Федір Ілліч непомітно пішов у будинок готувати вечерю. Олена з Сергієм на руках поквапилася за ним, кинувши матері:

— Чекай. Скоро поїдемо.

Свекор возився на кухні.

— Вибачте нас, – тихо сказала Олена. – Давайте почнемо з самого початку. Ось цей славний хлопець, ваш онук, Сергій.

Федір Ілліч мовчки продемонстрував Олені щойно вимиті долоні й підхопив онука на руки. Олена винувато посміхнулася:

— Ігор, зараз підійде, а я поки що маму відвезу…

Федір Ілліч кивнув, і Олена вийшла з дому.

— Ну вибач, не стрималася! – Ірина Петрівна зовсім не почувалася винною. – Але це ж і справді сарай! Та й узагалі, дивний цей Федір Ілліч. Відлюдний, похмурий. Ось що він може дати Сергійку?

— Замовкни, мамо! Нормальний сільський будинок, – обірвала її вимову Олена. – І чому Федір Ілліч обов’язково має щось давати? Мені буде цілком достатньо, якщо він буде просто любити онука.

— Ха, любити! Такі любити не вміють. Йому взагалі люди не потрібні, схоже! Живе один і йому добре, – не вгамовувалася Ірина Петрівна.

Олена не стала відповідати. Мовчки довезла матір до платформи, мовчки висадила і, піднявши хмарку пилу, поїхала назад.

Утім, у дечому вона була згодна з матір’ю. Федір Ілліч був дивний. Він майже не розмовляв з Оленою та Ігорем. Мовчки займався своїми справами. Іноді грався із Сергійком. Тільки от не сюсюкав над ним, а розмовляв, немов із дорослим.

— Ти вибач, Сергію, я не дуже вмію з малечею спілкуватися. Але ти знай, я радий, що ми познайомилися. Будемо з тобою дружити. Я твій дід, тому можу тебе навчити рибу ловити, наприклад… Ну це, коли підростеш, – говорив він маленькому Сергійку, який лежав на дивані в гнізді з ковдр.

Той, на подив Олени, уважно слухав діда. Хмурив світлі брови, ніби заглиблюючись у суть бесіди.

А коли вони зібралися їхати, Федір Ілліч ще більше здивував Олену.

— Знаєш, я, може, і не душа компанії, але хочу тобі сказати: якщо що – завжди телефонуй. Обов’язково допоможу, чим зможу.

Олена розгубилася, пробурмотіла: «Дякую».

А через три місяці після цієї поїздки Ігоря не стало. В одній точці зійшлися: водій джипа, який щось святкував напередодні, слизький після дощу асфальт і машина Ігоря, який поспішав на роботу…

Олена погано пам’ятала похорон: Федір Ілліч, розчавлений горем, мати, що розсипається у співчутті, люди, одягнені в чорне… І туга. Така величезна і важка, що Олена не могла дихати…

— Я тобі допоможу, Оленочко. Впораємося, – заспокоювала Ірина Петрівна.

Федір Ілліч же тільки мовчки обійняв її і сунув у руку білий конвертик. Олена теж не знайшла слів.

— Ось бездушний мужик! – сказала Ірина Петрівна. – Ні радіти не вміє, ні сумувати! А що це він тобі дав?

Ірина Петрівна заглянула в конверт.

— Гроші? Не дуже багато, але й на цьому спасибі! Гаразд, я вам буду допомагати!

Після прощанням з чоловіком Олені довелося швидко взяти себе в руки. Сергійко маленький, не можна просто лежати, втупившись у стінку, і страждати. Треба рухатися, жити заради сина. І вона жила, як виходило.

Гроші, залишені Федором Іллічем, дуже знадобилися. Поки Олена сиділа вдома, їхня маленька фірма наказала довго жити. Сергійко немов по-своєму переживав горе: хворів без кінця. Квартплата, ліки, щоденні потреби вимагали оплати. Олена б і рада була знайти роботу, але куди подіти Сергійка? На няню грошей не було.

Мама, яка обіцяла допомагати, навіть у вихідні виявлялася зайнятою. У неї з’явився черговий чоловік, Геннадій. А після чергової розмови вона й слухавку перестала брати.

— Мамо, мені потрібна твоя допомога! – одного разу благала Олена. – Я збожеволію скоро. Грошей ні на що не вистачає. Давай ти по вихідних будеш з онуком сидіти. А я кур’єром підроблю або в пункті видачі, а може, ще десь. Головне, щоб платили за вихід.

— Олено, ну не нагнітай. Похмурий свекор вам же презентував конвертик. Невже вже все? Економніше треба жити. А я зараз не можу, ми ремонт із Геною затіяли. Сама кручуся як білка в колесі. Ти вже вибач, але після відходу твого Ігоря, життя на планеті Земля не зупинилося.

— Яка ж ти брехлива, мамо, – в серцях сказала Олена і кинула слухавку.

Ірина Петрівна вважала себе незаслужено скривдженою і відтоді не дзвонила. Олені було не до гордості, і вона сама кілька разів набирала мамин номер. Марно.

Ось тоді на неї й навалилася безвихідь. Але раптово згадалася поїздка до свекра. Немов у минулому житті все це було. Федір Ілліч обіймає і каже: «Якщо що – дзвони, допоможу».

«Але йому самому, напевно, нудно. Сина втратив, а тут я зі своїми проблемами», – засумнівалася Олена. Але тут же на думку спала інша думка: «А може, Федір Ілліч сам зліг від горя? Може, ми йому потрібні… Треба зателефонувати!» Олена набрала номер.

— Федоре Іллічу, це я… Як ви? – Вона не знала, з чого почати.

— Погано, Оленко. Та й тобі, відчуваю, несолодко. Інакше б не зателефонувала, – тихо відповів свекор. – Приїжджайте, допоможемо одне одному. Ви мені потрібні, та й я вам знадоблюся.

Наступного дня Олена зібрала речі, одягла Сергія, і вони рушили в дорогу…

Виявилося, що свекор у неї не такий уже й дивний. Мовчазний, трошки похмурий – це так. Але ось усередині цього кокона заховано золоте серце і добра душа.

— Давай, Оленко, я з малим посиджу. Відпочинь трохи, – пропонував Федір Ілліч.

І Олена вдячно погоджувалася. Вона багато спала перший час. А потім ніби й жити стало легше. Якраз у станційному магазині знайшлася вакансія. Минула продавщиця вийшла заміж і в місто поїхала, Олена зайняла її місце. Пощастило. Потім Федір Ілліч напоумив її здавати квартиру в місті. Як вона сама не здогадалася. Отупіла, мабуть, від горя.

Повертатися назад Олена навіть не думала. Саме тут, у свекра, її душа нарешті заспокоїлася, а бажання жити стрепенулося і розправило крильця.

Про матір Олена не згадувала. Образилася, ну й Бог із нею. Тому вона дуже здивувалася, коли одного недільного ранку до хвіртки увійшла Ірина Петрівна.

— Ну привіт, донечко! Ледве тебе знайшла.

— Чому згадала про нас? – поцікавилася Олена.

— Ну, помиритися хотіла. Не права була, – сказала Ірина Петрівна. – Мабуть, і справді, зовсім кепські твої справи були, якщо ти в цю глухомань рвонула. Та ще й до практично сторонньої людини. Зайшла до тебе, а там чужі люди. Кажуть, не знаємо нічого: квартиру орендуємо, господиня десь за містом живе. Тут я й здогадалася, що ти до свекра поїхала.

— Не варто було тобі приїжджати. – Олена подивилася матері в очі. – Адже ми з тобою не сварилися. Просто я і Сергій виявилися тобі не потрібні. Насильно любити не змусиш, на що ж ображатися.

— А йому, можна подумати, ви потрібні? – Ірина Петрівна кивнула в бік будинку.

— Потрібні, як виявилося. І він нам потрібен. А ти, мамо, їдь додому. Запрошувати в наш «сарай» я тебе не буду. Нема чого. Я ось що думаю, тебе просто черговий чоловік кинув. Тому ти й згадала про мене і Сергійка. Вирішила знову пограти в зразково-показову матір. Даремно. Краще знайди собі нового чоловіка. Це в тебе чудово виходить. Прощавай.

Олена розвернулася і пішла до будинку.

А Ірина Петрівна вирушила геть. «І як вона здогадалася, що я знову одна? На лобі в мене це, чи що, написано?» – думала вона. Справді, черговий чоловік, Геннадій, тиждень тому залишив її після гучної сварки.

— Стара ти, Ірка, і душа в тебе гнила. Ти ж тільки себе й любиш! – сказав він у серцях на прощання. – Ніхто з такою бабою жити не буде. Підем з життя на самоті!

І адже як у воду дивився… Але це вже зовсім інша історія.