— Навіщо тобі навчання у сорок років? Доглядатимеш за моєю мамою замість освіти! — сказав Сергій дружині.

— Маму ми забираємо з собою, до речі… — додав він між двома ковтками чаю, порушуючи тишу, яка панувала в їхньому купе весь ранок. Сказав це буденно і просто, наче вони давно обговорили це питання і дійшли одностайного рішення, а тепер він просто нагадував їй про це.

Ніна, яка в цей момент готувала бутерброди, спочатку подумала, що ослухалась.

— Куди забираємо? — спитала вона, розмазуючи полуничний джем по великому шматку білого хліба і періодично поглядаючи на рівні зелені квадрати полів за вікном.

— До себе забираємо, я ж сказав! — у голосі чоловіка пролунали нотки роздратування, але на Ніну він навіть не глянув, допиваючи чай із черговим бутербродом. Сергій любив говорити таким тоном, бо знав, що через це багато хто починає відчувати себе незручно й ніяково. А людину, яка відчуває себе некомфортно, легко пересперечати й нав’язати їй свою думку.

Ніна відклала джем і хліб убік і вп’ялася поглядом у непроникне обличчя чоловіка. За двадцять один рік їхнього шлюбу вона вивчила його вздовж і впоперек і знала, що його спокій — це лише маска. Насправді зараз він нетерпляче чекає її запитань, щоб відповісти на них зверхньо, демонструючи своє уявне перевагу.

Тому вона й не ставила запитань, а просто дивилася на нього, знаючи, що Сергій найбільше ненавидить, коли на нього пильно дивляться. Він витримав рівно три хвилини.

— Ну що ти витріщилася, Ніно?! — майже вигукнув він і з гучним стуком поставив склянку в підсклянник на столі. Склянка дзвінко дзенькнула. — Моя мама — літня жінка, якій потрібен догляд і близькі люди поруч! Від Петербурга до Краснодара більше доби їзди, як я можу швидко бути біля неї, якщо їй раптом знадобиться допомога? Чому я маю пояснювати тобі такі елементарні речі, що тут незрозумілого?

Ось він — його улюблений тон! Обов’язково з демонстрацією свого розуму, зверхності й винятковості! Раніше Ніна внутрішньо стискалася, коли він починав так говорити, і воліла припинити розмову. Будь-яка їхня суперечка завершувалася тим, що Сергій доводив їй, що вона не має рації, а потім ходив із виглядом переможця. Але цього разу Ніна не збиралася мовчати — на кону було занадто багато.

— Твоя мама — активна і здорова жінка, яка нещодавно надсилала нам фото зі сплаву по річці в Адигеї! Який догляд і яка допомога їй потрібні? І на який час ти плануєш її забрати до нас?

«А ще вона пихата й уперта, розмовляє з людьми так, ніби всі їй винні. Точнісінько як ти! І вона давно натякала, що хоче змінити спекотний південь на прохолодне життя в другій столиці!» — подумала Ніна, але не сказала вголос. Нема чого їхнім попутникам слухати крики її чоловіка.

Сергій демонстративно закотив очі.

— Ти й досі не зрозуміла, Ніно? І як це я постійно забуваю, що тобі треба все пояснювати, як дитині? Ми забираємо її не на час — вона до нас переїжджає! Їй уже шістдесят три роки, і ці роки можуть нагадати про себе будь-коли! Я собі не пробачу, якщо буду далеко, коли з нею щось станеться. Мені буде спокійніше, знаючи, що моя близька людина, яка дала мені життя, поруч. Тепер ти зрозуміла, моя дорога?

Вона зрозуміла. Це була чергова пастка. Тільки-но вона ковтнула свободи, провівши дітей у доросле життя й згадавши свої дитячі мрії, як знову потрапила в пастку, яка ось-ось захлопнеться.

Ніна відчула, як у ній піднімається почуття, яке вона роками придушувала, щоб воно не заважало їй виконувати обов’язки дружини й матері. Гнів. І тепер їй більше не хотілося його придушувати.

— І коли ти збирався мені про це сказати? — спитала вона. — Коли збирався повідомити, що в нашому домі житиме твоя мати, яка одразу встановить свої порядки, а мене перетворить на прислугу?

Вона побачила, як в очах Сергія промайнула тінь здивування. Він звик до того, що вона сперечається лише для виду, потім просить вибачення і згладжує кути в їхніх стосунках. А цей спокійний тон із нотками твердості був для нього чимось новим. Та й для неї самої також.

— Зараз і кажу! А ти хотіла, щоб я тобі офіційне повідомлення вислав, чи що? — нарочито грубо відповів Сергій. Зазвичай, коли їхні розмови доходили до конфлікту, Ніна опускала очі й казала щось примирливе, але цього разу вона дивилася прямо на нього, і її вираз обличчя говорив про те, що мовчати й відступати вона не збирається. Сергію стало не по собі. — А що ти маєш проти моєї матері? У нас трикімнатна квартира, місця достатньо! Чи ти боїшся, що не поділиш із нею кухню? Ти що — проти того, щоб вона жила з нами?

— Так, я — проти! — так само спокійно відповіла Ніна. — По-перше, ти прекрасно знаєш, що догляду вона не потребує. Вона просто хоче змінити місце проживання й приїхати на все готове. А по-друге, якщо їй дійсно знадобиться догляд, як ти збираєшся це поєднувати зі своєю роботою? Звільнишся?

Обличчя Сергія залило червоними плямами — ознака підступаючого гніву, який він, на відміну від Ніни, не звик контролювати. Але перш ніж він встиг відкрити рот, у напіввідчинені двері купе постукали — провідник цікавився, чи все їх влаштовує під час подорожі.

«Заберіть мого чоловіка з поїзда, і поїздка стане ідеальною…» — майнула думка у Ніни.

— Якщо ти так ставишся до моєї матері й до того, що вона житиме з нами, то тобі буде дуже неприємно жити з нею під одним дахом! — прошипів Сергій, коли провідник пішов далі коридором. — Тож у тебе є кілька годин, щоб переглянути своє ставлення до цього питання і бути з моєю мамою максимально ввічливою та люб’язною! І ти думаєш, я не розумію твоїх натяків про те, що я не впораюся з доглядом за нею, якщо буде потрібно? Звісно, займатимешся цим ти, хоча б тому, що моя зарплата втричі більша за твою медсестринську! Та й чим ти взагалі зараз зайнята, Ніно? Син в армії, донька поїхала на навчання, Фокса ми приспали — чим ти тепер збираєшся зайняти своє життя?

Ніна мовчки дивилася крізь нього.

— Ах, так! — засміявся чоловік. — Ти ж навчатися зібралася! На лікаря! У сорок років! Ти це серйозно? Ха-ха-ха-ха-ха-ха!

Ніна продовжувала мовчки дивитися на нього. Сергій ненавидів, коли на нього просто мовчки дивилися, тому, все ще посміюючись, він узяв зі столу склянки й вийшов у коридор, гучно зачинивши за собою двері.

Для Ніни це були не двері купе, а двері пастки, в яку вона потрапила багато років тому й з якої, як тепер ясно розуміла, її не збиралися випускати. Вона чудово розуміла, навіщо Сергій підселює до них свою матір — владну жінку з важким характером і таким же поглядом. Йому була потрібна не мама поруч, а вона — Ніна. Ніна, яка тільки-но почала розправляти крила й замислюватися над тим, чому вона досі живе з ним.

За вікном мелькали села, поля, річки й гайки, а перед Ніною — кадри її життя.

Ось вона — ще зовсім юна дівчина, яка щойно закінчила медичний коледж і приїхала в велике місто, ведена мрією стати лікарем. Але зустріла його — такого турботливого, сильного й перспективного. Він розписав їхнє спільне життя на десятиліття вперед, не спитавши її думки. А вона слухала його міркування про їхнє майбутнє й думала тільки про те, як же їй пощастило…

Дві смужки. Вона народжує сина, бере академічну відпустку, а коли за певний час збирається повернутися до навчання, стикається з таким спротивом чоловіка, що вперше розуміє: усе, що вона вважала турботою, виявилося банальним бажанням контролювати й домінувати.

Вона бунтує й демонстративно збирає речі. Він удає, що поступається, і Ніна повертається до навчання, поки з сином сидить її мама, яка приїхала до них тимчасово. Але через три місяці – знову дві смужки. Дивлячись на задоволене обличчя Сергія, який ходив по дому, як павич, Ніна зрозуміла, що він зробив це навмисно — адже навчання з однією дитиною зовсім не те саме, що навчання з двома малюками.

Цього разу мама відмовляється допомагати – не тому, що не любить доньку чи онуків, а тому, що щодня, поки вона жила з ними під одним дахом із зятем, їй доводилося пити заспокійливе. А коли до них зрідка приїжджала свекруха, заспокійливе пила вже Ніна.

Інститут довелося покинути. Сергій наполягав, щоб діти були поруч із нею до трьох років, як і належить – жодних ясел чи нянь! Отже, їй – жодного навчання чи роботи, поки діти не підростуть. Коли вони почали стабільно ходити до дитсадка, а Сергій дізнався, що через ускладнення під час других пологів Ніна більше не зможе народити, він розлютився. Це означало, що чим самостійнішими стають син і донька, тим більше свободи з’являється у Ніни. За тиждень він приніс додому цуценя лабрадора й під радісні вигуки дітей сказав, що якщо третьої дитини не буде, то буде собака, за якою також потрібно доглядати.

Цуценя назвали Фоксом. І до щоденних турбот по дому та догляду за дітьми в Ніни додалася ще й турбота про собаку, яка носилася по квартирі, наче маленький смерч, змітаючи все й усіх на своєму шляху, і з якою потрібно було гуляти двічі на день.

Сергій усіма силами намагався її завантажити, прикриваючи це «благими намірами». Діти. Собака. Періодичні ремонти, які завжди були на Ніні, адже він так зайнятий забезпеченням сім’ї! Освіта дітей, спортивні гуртки та змагання — усім цим теж займалася вона, бо хто ж іще? Хокей у сина, фігурне катання у доньки. Серед усієї цієї суєти Ніна знайшла в собі сили вийти на роботу медсестрою на пів дня, щоб не втратити навички. Через це вона постійно піддавалася насмішкам з боку чоловіка.

А пів року тому, коли діти нарешті залишили батьківське гніздо, а Фокса довелося приспати через погане здоров’я та старість, Ніна згадала про свою мрію й почала готуватися до вступних іспитів. Це викликало уїдливі насмішки Сергія, який ніяк не міг змиритися з тим, що його дружина приділяє час не йому, а собі. І що тепер у її житті немає таких факторів, які обмежували б її свободу, як діти чи собака.

«Цікаво, це він сам вигадав забрати до нас свою матір чи вони розробили цей план разом?» — думала Ніна, дивлячись, як за вікном широкою стрічкою розливається Дніпро, коли вони наближалися до Запоріжжя. — «І як це виглядатиме? Вона й справді прикидатиметься хворою, яка потребує догляду, чи буде чіплятися до кожного мого слова й дії, як уже робила це раніше? Вони разом із Сергієм знецінюватимуть моє бажання завершити те, що я відклала на цілих вісімнадцять років?»

Чоловік повернувся до купе. Ніна не дивилася на нього — вона розглядала у вікно місто, яке наближалося. Вона була тут колись, у день свого повноліття. Тоді їй здавалося, що світ лежить біля її ніг і всі її мрії здійсненні.

— Я піду прогуляюся, стоїмо двадцять п’ять хвилин, — сказав Сергій, накидаючи вітрівку. — А ти завари мені локшину, — кивнув він у бік сумки з їжею.

— Я не житиму з твоєю матір’ю! — твердо й голосно сказала Ніна, не повертаючи голови.

Сергій знову засміявся.

— А куди ти подінешся? Житимеш і доглядатимеш, якщо буде потрібно! Інакше… — він зробив багатозначну паузу. — Двері відчинені, тебе ніхто не тримає! — і, наче підтверджуючи свої слова, залишив двері купе відчиненими й попрямував до виходу.

«Куди ти подінешся…» Як часто вона чула від нього ці слова, які підкреслювали, що у неї немає виходу, що вона в пастці.

«Куди ти подінешся?» — поблажливо відповідав він, коли вона казала, що поки не готова до другої дитини. Пізніше, коли отримає освіту, коли син підросте — але не зараз!

«Куди ти подінешся?» — сміявся він, коли приніс додому Фокса й побачив у її очах усе, що вона не могла висловити вголос при дітях, які з захопленням обіймали нового члена сім’ї.

«Куди ти подінешся?» — питав він, коли вона сказала, що не хоче віддавати сина на хокей. Це дорого, займає багато часу, а сам син не надто цим захоплений. — «Тобі що, байдуже до майбутнього своєї дитини? Хочеш, щоб він пізнавав світ у сумнівних компаніях і в сумнівних місцях?»

І ось знову: куди ти подінешся? Або буде по-моєму, або йди! Як він сказав? Двері відчинені…

Раптом Ніна ніби прозріла. Двері відчинені… Двері відчинені! І чому вона раніше цього не зрозуміла? Він сам, того не бажаючи, підказав їй, як діяти!

Вона схопилася. Скільки вони вже тут стоять? П’ять хвилин? Десять? Якщо так, то часу в неї майже не залишилося.

Кросівки. Легка куртка з капюшоном. Телефон, зарядний пристрій, гаманець і невеликий рюкзак, у який вона завжди клала найнеобхідніші речі та документи на випадок, якщо основний багаж раптом пропаде. Ніна виглянула в коридор, переконалася, що він порожній, і побігла в протилежний від виходу бік. Пробігши два вагони, вона натягнула капюшон глибше на голову, спустилася на перон і швидким кроком рушила в бік вокзалу, який був за сотню метрів попереду. У голові промайнула історія про те, як приручають слонів: маленьке слоненя прив’язують ланцюгом до стовпа, і коли воно звикає до того, що не може втекти, ланцюг замінюють мотузкою. Таким чином, дорослий слон, який міг би розірвати мотузку одним рухом, залишається на місці, бо впевнений, що втеча неможлива.

«Куди я подінуся? Та куди завгодно! У мене є затребувана професія, заощадження на місяць і величезне бажання змінити своє життя! Але найголовніше — тепер у мене є свобода!»

Ніна проходила повз будівлю вокзалу, коли потяг рушив. Колеса скрипнули, і вагони один за одним попливли повз неї, набираючи швидкість. Десятий… Одинадцятий… Дванадцятий… Потяг відвозив на південь те, що було її життям довгі роки. Вона так довго намагалася бути гарною дружиною та матір’ю… Жити заради когось. Робити те, що треба. Тепер настав час жити для себе, нарешті!

Ніна зупинилася й повернулася обличчям до потяга, що віддалявся.

Чотирнадцятий… П’ятнадцятий… А ось і їхній вагон, у вікні якого промайнуло обличчя людини, яку вона два десятиліття називала своїм чоловіком. Розгублене, насуплене… На кілька секунд їхні погляди зустрілися, і Ніні здалося, що Сергій, який усе їхнє спільне життя дивився на неї з відчуттям зверхності, зараз ось-ось знепритомніє від сильного потрясіння. Він усе зрозумів.

Пастка була порожня, і він сам нагадав їй, що двері відчинені.

Потяг уже зник за горизонтом, коли Ніна підійшла до дверей вокзалу. За ними шумів великий, красивий місто, а в неї залишилося стільки ж речей, скільки й багато років тому, коли вона вперше вирушила в самостійне життя. Вона засміялася: з порожніми руками прийшла — з порожніми руками пішла. Так, їй уже не вісімнадцять. Але все життя ще попереду…