Ситуація ускладнювалась тим, що він служив в одній бригаді, а в іншу був відкомандирований для виконання бойового завдання.

Обидві бригади не проводили такого розслідування, вважаючи бійця як зниклого безвісти, хоч два його побратими, які були поруч з ним на позиції, розповіли дружині, що тоді сталося і записали свої свідчення на відео. Власне, пані Наталія звернулася до нас у редакцію не лише, щоб розповісти свою історію, а заради таких, як вона, – людей, які втратили своїх рідних і теж вимушені проходити подібний шлях.

Наталія Вертюх – юрист за фахом. Вона зробила кропітку роботу, збираючи свідчення побратимів чоловіка, встановлюючи хронологію подій того дня, коли він загинув. Хоч усю цю роботу мали б зробити ті державні структури, які за це відповідають. Про те, що їй вдалося з’ясувати, вона розповіла в інтерв’ю “Цензор.НЕТ”.

– Пані Наталіє, коли чоловік пішов служити?

– Коли чоловіку прийшла повістка, він нікому нічого не сказав. І спочатку пройшов ВЛК, а вже потім нам із сином за вечерею оголосив, що йде служити. Він був патріотом і завжди говорив, що якщо прийде повістка, він не буде шукати ніяких причин, щоб уникнути служби. Тому наприкінці травня він пішов служити

Яку військову спеціальність отримав?

– Він дуже хотів потрапити до 47 бригади, бо коли проходив ВЛК, познайомився з їхнім рекрутером і той запропонували йому бути водієм, бо в чоловіка така була цивільна спеціальність і чимало стажу. В цій бригаді були дуже зацікавлені його забрати. Написали лист-відношення. Але його відправили в 152-гу бригаду. І у зв’язку з тим, що він був молодшим сержантом, а там не було посад за його спеціальністю, то він вирішив вчитися на бойового медика. Сказав, що рятуватиме людям життя.

Після того навчання поїхав на Покровський напрямок. А 3 вересня, наскільки мені стало відомо від заступника командира бригади, був наказ про те, що прикомандирувати певну кількість військових на виконання бойового завдання до іншої – 151-ої бригади. І ввечері 7 вересня його і ще двох побратимів привезли на спостережний пункт в одному з сіл.

– Він писав вам чи звідки ви це знаєте?

– Чоловік ввечері написав мені повідомлення, що їх кудись везуть. Я не знала, куди саме. Підозрюю, що він теж.

Що сталося потім, я знаю з розповідей хлопців, які були з ним на тому спостережному пункті, і яким вдалося вижити. Це було село Гродівка, вони розміщувалися в приватному будинку.

В цьому будинку ніхто не жив, але на подвір’ї були курочки і дві собаки. Один собака вночі втік, бо був вибух і він, вочевидь, злякалася. Він був відв’язаний. А інший був прив’язаний, і залишився на місці.

Зранку до будинку прийшов якийсь чоловік – чи господар, чи людина, яка дивиться за тим будинком, щоб погодувати тварин.

Він показав моєму чоловіку, якого побачив у вікні, що до них намагаються пробратися вороги і вказав, де вони сховалися. А через деякий час, як він пішов, в цей двір прийшли російські військові. Зав’язався ближній бій.

За словами одного з побратимів, хлопці всіх їх знищили. Але тут стався приліт, і мій чоловік, який в ту мить ще був на вулиці, зазнав поранення в шию. Побратими казали: “Він забіг у будинок, тримався за шию, стікаючи кров’ю”. Вони надали першу медичну допомогу. Але поранення виявилось несумісним із життям, і з кожною хвилиною йому ставалося все гірше. Він витягнув свій телефон, передав побратиму і назвав чотири цифри. Я знаю ці цифри, він мені їх сказав, як тільки потрапив в армію.

Це пароль від його мобільного телефона. Побратим сказав: “Я зрозумів, що треба передати вам”. Він мені його згодом дійсно передав.

Описуючи, що тоді відбувалося, він казав, що коли ротом в чоловіка пішла кров, вони поклали його на підлогу, перевірили пульс. Пульсу не було. Вони закрили йому очі…

Потім почалися ще прильоти. Один з них – у будинок. Частину будинку розвалило. Далі – налетіли дрони.

Хлопці розповідали, що не могли вийти з будинку, це було небезпечно.

Кажуть, що так просиділи десь 4 години. А коли почало вечоріти до двору прийшла ще якась жінка з тим самим чоловіком, який вранці годував собаку. Почала кричати: “Боже, что сделали с домом!” Будинок на той час був вже напіврозвалений. Підозрюю, що приходили насправді власники, які відселилися.

Тут знову почався обстріл і цього разу приліт був уже у сусідній будинок. І навколо почало все горіти.

Хлопці вирішили звідти вибиратися. Один з них сказав мені: “Чесно, я ще раз перевірив пульс вашого чоловіка, він вже на той час був холодним. Накрив його дитячим покривальцем і ми пішли”. Нічого іншого під рукою не було.

Хлопці перебралися спочатку на іншу позицію в цьому ж селі, потім ще на якусь, бо Гродівку дуже швидко захоплювали.

До своїх хлопці добиралися 11 діб. Разом з ними були воїни і з других позицій. В якийсь момент в них розрядилися вже всі рації, телефони. Вони навіть не могли повідомити, де знаходяться.

Останні три дні вони переховувались в якомусь підвалі, зовсім без їжі і майже вже без води. Але обстріли не припинялись і вони вирішили: будь що буде. І під обстрілами почали рухатися далі. Врешті-решт добрались до населеного пункту, де змогли зарядити телефони і повідомити в бригаду, де перебувають.

Вони повідомили, що ваш чоловік загинув?

– Побратим чоловіка сказав, що близько 23 вечора, поки вони були ще в тому сільському будинку, він передав по рації, що серед них є загиблий. І назвав мого чоловіка. Тобто, факт загибелі вже був підтверджений 8 вересня.

Але 16 вересня – хлопці тоді ще не вийшли з бригадою на зв’язок – я отримала від РТЦК повідомлення про те, що мій чоловік вважається безвісти зниклим в селі Гродівка Покровського району Донецької області з 8 вересня.

Наступного дня я пішла в поліцію, щоб зареєстрували відповідну заяву і почали розслідування. Як це і має бути за процедурою. Коли ж на руках був витяг про кримінальне провадження, почала дані чоловіка реєструвати, де лише можна. Бо не знала, що з ним. Міжнародний Червоний Хрест, сайт СБУ з пошуку людей, Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими…

А 22 вересня поїхала в РТЦК Деснянського району Києва, бо мені дали при врученні повідомлення, пам’ятку, де написано, що треба зробити. Там останнім з пунктів було вказано, що треба з’явитися в РТЦК і подати заяву. Це заява про грошову допомогу безвісти зниклого.

На той час я вже знала, що чоловік загинув. Бо їхній ротний мені сказав, що забрали хлопців, але серед них мого чоловіка немає. Звісно, він все знав, але вочевидь хотів, щоб про все, що сталося, мені особисто сказали побратими. Тому жодної конкретики не дав, просто сказав, що його або поранено, або вбито. Така розмита відповідь була. Але дав мені номери телефонів хлопців, які були тоді разом з чоловіком.

На той час одного з побратимів чоловіка доставили в шпиталь, бо він був поранений. А інший був у військовій частині. Розмовляла з ними відповідно по черзі. Обоє і розповіли те, що переказую зараз вам. Тому на той момент, коли я вже з’явилася в РТЦК, я знала інформацію, що він загинув, але ж немає тіла. Він перебуває досі в напівзруйнованому або вже й навіть зруйнованому будинку, який ще й горів. Можливо, колись, після звільнення території, вдасться повернути його тіло. Принаймні я на це сподіваюся.

Якщо не витягнуть тіло чи воно згоріло разом з тим будинком – це безвихідь.

– Що було далі? Чому факт загибелі вашого чоловіка досі документально не підтверджено?

– Я стала чекати проведення розслідування всіх обставин, оформлення документів, сподіваючись на законність дій наших державних органів. Але минув місяць і ніяких дій не було. Можливо, ще б чекала, якби кум не порадив подзвонити в РТЦК.

Виявилось, що ніхто нічого не робить. Одна військова частина перекидала відповідальність на іншу, доводячи те, що вони не повинні проводити службового розслідування, оскільки мій чоловік був прикомандирований до іншої частини. Та частина теж відмовилась щось проводити, поки не буде запиту від бригади, в якій облікований мій чоловік. Знову зв’язуюсь з військовою частиною, за якою він закріплений, там кажуть, що запити надсилали, а відповідей не отримали.

Вирішила я долучити адвоката. Ми зробили адвокатський запит на одну і другу військові частини. У відповіді та, де вважається, що він там служить, повторила те саме пояснення, і долучила копію запиту на іншу частину, який вони туди відправили. Але запит був датований 30 жовтня. Тобто, вони зробили запит лише після того, як отримали адвокатський запит. Нічого до того не робили, просто відправляли мене один до одного, як грали у футбол.

Я хочу добитися верховенства права, щоб люди, які втратили рідних, не страждали через чиюсь байдужість, некомпетентність чи безвідповідальність. Бо тих, хто втрачає на цій війні рідних, на жаль, немало.

Щоб добитися справедливості, я зверталась зі скаргами до Офісу президента, Уповноваженого Верховної Ради з прав людини, Генштабу ЗСУ, Штабу Сухопутних військ ЗСУ, Міністерства оборони.

Оскільки є свідки, які бачили, як загинув чоловік, ви можете звернутися до суду і в судовому порядку встановити факт його загибелі?

– Свідки повинні будуть з’явитися особисто. А ці люди на фронті. Чи зможуть вони з’явитись, я не знаю.

Є варіант, що свідки можуть з’явитися до нотаріуса і засвідчити підписи на заявах зі своїми свідченнями. Але я не впевнена, що у суді таке пройде.

Окрім того, навіть за умови звернення до суду, потрібно отримати документ про результати службового розслідування. Це будуть вимагати в суді.

– Наталіє, у вас є діти?

– Син.

– Скільки йому років?

– Сину 23 роки.

– Він не служить?

– Він пішов добровольцем, у липні цього року підписав контракт.

У зв’язку з тим, що чоловік загинув, він може розірвати контракт, але він каже, що не має морального права це робити.

– Як ви це сприймаєте? Це ж нелегко після пережитого.

– Це постійний страх, постійна тривога. Я поки що справляюся без психолога, і сподіваюсь, що впораюсь. Але це шалено важко.

– Певно, вночі – це найстрашніший час. Коли ти нібито хочеш спати, але думаєш, що там і як…

– Найстрашніший час – це коли прокидаєшся, а син ще не був у мережі. Заглядаю кожні п’ять хвилин, чи він з’явився. Знову заглядаю через годину-дві.

І постійно читаю новини про те, де були обстріли, де була якась загроза.

Син зайнятий і смикати його, питати, як він, я не можу. Тому намагаюся відслідковувати ситуацію так.

У нас дуже патріотична сім’я, син завжди цікавився історією. Особливо історією України, яку ми з чоловіком – діти Радянського Союзу – не вивчали, тому що не давали нам її тоді вивчати. А він усім цим цікавиться і мабуть від того в нього такий глибокий патріотизм. А, можливо, тому, що ми батьки такі. Чоловік йшов служити з вірою в те, що в нас в армії все правильно, все законно.

Він постійно казав: “Ми повинні перемогти, все в нас буде добре…. Хто, як не ми…Це мій обов’язок…”.

Коли він пішов навчатися на бойового медика, в нього все дуже добре виходило. На практиці теж. Він був сильний і в гарній фізичній формі, незважаючи на те, що йому мало бути 50 років.

Що вам говорять правоохоронці, які мали б встановити, за яких обставин він зник безвісти? Ви з ними комунікуєте?

– Я записала розповіді побратимів чоловіка на диктофон. Розумію, що це непрямі докази, але про всяк випадок наша розмова записана. Вони дуже вибачалися, що їм не вдалося витягнути чоловіка і обіцяли за потреби дати свідчення.

Також попросила, щоб вони написали власноруч заяви з коротким викладенням фактів. Вони написали і відіслали мені поштою. Потім записали свої розповіді ще на відео.

А коли один із них був у Києві, попросила його піти в поліцію і дати там свідчення. Також було складено протокол про те, що він засвідчив особу другого бійця, я про це попросила.

Це я так збираю докази, тому що не впевнена, що ми зможемо витягнути тіло.

Як до них поставляться судді, не знаю. Сподіваюсь, з розумінням. Бо історія страшна і чесна.

Знаєте, Таню, в мене є болюча мрія, але це єдине, що можна зробити.

Будинок, в якому ми живемо, стоїть над дорогою. І часто по цій дорозі провозили хлопців, які загинули на фронті, і говорили: “Воїн на щиті”. А мій чоловік, коли не служив, майже щоранку гуляв із собакою на вулиці. І щоразу, коли везли когось із загиблих воїнів, він ставав на коліна. Так от я мрію, щоб його теж так провезли. Він заслужив на це.

редакції: Після розмови з Наталією Вертюх ми звернулися до Головного слідчого управління Національної поліції і до Центрального управління захисту прав військовослужбовців Міноборони. Там відреагували, пообіцявши розібратись у ситуації і направити відповідні запити щодо проведення службового розслідування і встановлення обставин того, що сталося з її чоловіком. На момент публікації інтерв’ю, вона нам повідомила, що їй зателефонували зі 151 бригади, куди для виконання бойового завдання було прикомандировано її чоловіка, і сказали, що службове розслідування буде проведено.

Але ми й надалі слідкуватимемо за цією історією, щоб добитися того самого верховенства права, заради якого Андрій Вертюх заплатив найвищу ціну.

Тетяна Бодня,