Біля міжнародного пункту пропуску в польському Перемишлі уже немає Пункту незламності. Хоч у залі очікування чується переважно українська мова. Таке враження, що залізницею через це місто подорожують лише наші співвітчизники. 

Про це свідчить і неймовірно велика черга, що розтягнулася ввечері до пункту пропуску на залізничному вокзалі. Якраз прибув потяг із північно-західного міста Колобжег аж на узбережжі Балтійського моря, що курсує через великі польські міста Познань, Вроцлав та Краків. Тож зібрав українців чи не з усієї Польщі.

За мовою пасажирів можна було зрозуміти, що це переважно наші співвітчизники, що повертаються зі світів додому напередодні свят. Більшість із цього людського потоку спілкувалася українською, хоч десь-не-десь лунав та різав вухо “язик” агресора. 

“Бачите, наша черга просувається доволі швидко, — зауважила миловидна дівчина з великою валізою ледь не в її зріст. — Бо якраз їдуть додому переважно дівчата-студентки, тож паспортний контроль проходять без проблем”. 

Серед пасажирів було кілька юнаків. Один із них щораз ставив на землю великий футляр із музичним інструментом. Ще було кілька молодих мам із дітьми у візочках та чоловіків призовного віку. Останні, крім паспортів, мали ще пачку документів, які ретельно перевіряли польські митники. 

“Службовці надзвичайно ввічливі, що приємно вражає, — додала дівчина, яка прямувала до Києва із Познані, де навчається в економічному університеті. — Пригадується, коли я поверталася через Перемишль додому рік тому, то відчула тоді якусь напругу та навіть певну неприязнь до українських пасажирів. Довелося тоді в касі брати додатковий талон на проїзд наступним потягом, бо на свій не встигла, то касирка обурювалася, що я не передбачила затримки на кордоні через “тих біженців”, як вона висловилася”.  

Щоправда, торік тут, на прикордонні з нашою країною, ще був Пункт незламності, де польські волонтери надавали консультації пасажирам. У розгорнутому на вокзалі наметі можна було випити гарячий чай-каву та навіть зігрітися. 

Такі ж Пункти незламності були на головному залізничному вокзалі Львова. Там під нього тоді віддали ресторан, де завдяки відомому американському меценату й філантропу Говарду Баффетту було все необхідне для вимушених біженців.

А на самому волонтерська команда допомагала зійти з вагонів, донести валізи та зорієнтуватися надалі. Так само на Двірцевій площі був ще один такий волонтерський пункт.    

Звісно, потреба в цих послугах на початку повномасштабного російського вторгнення була вкрай потрібною. Адже щодоби тисячі наших співвітчизників через Львів та Перемишль тікали від війни. Іноді без речей і теплого одягу: в чому вирвалися з ворожого пекла на окупованих територіях.

Тож Польща огорнула тоді українських біженців надзвичайною опікою і турботою. Весь світ облетіли знімки з волонтерських шеренг, де можна було взяти одяг, продукти, засоби гігієни та навіть іграшки для малечі. 

Очевидно, тепер потреби в такій допомозі немає. Пасажири здебільшого орієнтуються на польському вокзалі. Чимало навіть гречно вітаються з польськими службовцями їхньою мовою й так само польською звертаються в касах чи привокзальних кав’ярнях. Утім, ця мова легка для розуміння через близьке сусідство наших країн та історичні передумови.  

Понад десять комфортабельних вагонів нічного потяга Перемишль — Київ тим часом наповнювалися пасажирами. Його обслуговує українська команда. На польсько-українському кордоні паспортний контроль відбувся швидко. Багаж митники перевіряли вибірково під час руху поїзда, тож до Львова приїхали доволі швидко. 

Весь шлях від Перемишля до столиці Галичини зайняв лише 3 години, що доволі зручно. Вагон комфортабельний, сучасний, тож подорож не втомлює. Аби тільки в мирний час їздити. Бо, на жаль, Україна того досвітнього ранку зустріла нас із повітряною тривогою та повідомленнями про ракетні обстріли Києва. 

Як тут дивуватися, що мільйони наших співвітчизників змушені шукати тимчасового прихистку за межами своєї Батьківщини?.. Але тяга до рідного дому перемагає, навіть попри війну!

Людмила Стражник. Фото авторки

Читайте нас у тг