Життя піднесло мені несподіваний поворот: я вагітна, а ми з чоловіком уже не разом. Перед мною стоїть складний вибір: намагатися відновити стосунки, яки я вже щиро не хотіда чи будувати нове життя самостійно
Чому чоловіки раніше набагато легше приймали дітей жінки від першого шлюбу? Питання, яке я часто задаю собі, коли дивлюсь на своїх батьків та на їхніх друзів. У 80-х і 90-х роках усе було набагато простіше у цьому сенсі. Моя мама, наприклад, вийшла заміж у вісімнадцять років, ще зовсім дівчинкою, майже підлітком. Її подруги теж поспішали до РАЦСу, ще не встигнувши як слід зрозуміти, ким вони насправді є.
Проте більшість з цих “ранніх пташок” вже через кілька років подавали на розлучення. Мама та її подруги не залишилися самотніми — усі швидко знайшли нових чоловіків, і ніхто не дивився косо на їхніх дітей від першого шлюбу. Мій вітчим, до речі, полюбив мене ще маленькою дівчинкою, як рідну. А сьогодні все зовсім інакше. Сучасний чоловік, почувши, що жінка має дитину, відразу переводить її у категорію “неліквід”. У соцмережах взагалі розгортається ціла війна думок з цього приводу: “Чоловік не повинен виховувати чужих дітей” — це майже гасло.
Одного вечора ми сиділи з сестрою Олею і розмірковували. Вона виховує сина від першого шлюбу, а сама вже два роки живе з Ігорем, який, наче й добре ладнає з малим, але старається все ж таки триматись осторонь. Оля довго слухала мої думки, а тоді спокійно запитала:
— То що ж змінилося, Наталю? Раніше чоловіки не боялись відповідальності за чужих дітей. Може, проблема все-таки в нас, у сучасних жінках?
Я задумалась, бо в її словах було таки зерно правди. Але ж не в усіх випадках.
— Дуже багато від самої жінки залежить, – сказала я, – Ось у мене ситуація інша. Мого сина, можна сказати, виховує вітчим. Андрій приймає всі рішення нарівні зі мною, чи то школа, чи додаткові заняття. Я віддала йому цю роль, бо сама не можу потягнути все.
— І ти не втручаєшся у цей процес? – здивувалася Оля. – Всі жінки перестраховуються, коли мова йде про їхніх дітей.
— Чесно? Лише один раз втрутилась, коли Андрій вирішив, що син має нести домашню дисципліну, прямо як у військовому училищі. Але все одно, розумію, якщо я обрала його, то він має право голосу.
Оля замовкла і замислилась, але її очі наче питали далі.
— Знаєш, у наших батьків у ті роки все було простіше, – продовжила я, – наші мама й тато якось так легко все сприймали. Я згадую: мамині подруги повторно виходили заміж, чоловіки приходили у дім з відкритими обіймами, і всі разом вирішували, що на них чекає далі. Я пам’ятаю, як той самий вітчим терпляче пояснював мені алгебру, сидів ночами над малюнками для школи. Мені було байдуже, що він не мій біологічний батько. Він був поруч і я його дуже любила за це.
Оля, мабуть, знову не знала, що сказати. Але поглянула кудись убік й тихо зітхнула.
— Знаєш, а Ігор… Він ніби й старається, але коли я хоч трішки підвищую голос, нагадуючи, що син — це моє рішення, він мовчки відступає. І кожного разу наче віддаляється від нього.
З того вечора я стала частіше помічати такі ситуації: жінки, які наче й хочуть, щоб чоловік брав участь у вихованні, але при цьому тримають його трішки на відстані від виховання дитини. А якщо щось іде не так, відразу все “скасовують”.
Минуло кілька місяців. Оля перестала з’являтися на наших посиденьках, а коли нарешті прийшла, то з сумною усмішкою повідомила:
— Наталю, я відпустила його. Ти мала рацію, багато залежить від мене. Але я так і не змогла впустити його до кінця у наше життя.
— Чому ж ти така сумна? – запитала я її.
— Після того, як ми роз’їхалися, я дізналася, що при надії. Була у лікаря, 8-9 тижнів. Тепер не знаю, що робити. Повертати чоловіка, чи залишатися самотньою з двома дітьми. Поки я ходила у роздумах, минув ще тиждень. Я вирішила подзвонити Ігорю, але слухавку взяла інша жінка. Вона представилась його дружиною. Я не повірила й поїхала до нього додому, але біля під’їзду побачила Ігоря в обіймах незнайомки та все зрозуміла. Він знайшов собі іншу.
Я слухала Олю й мені стало важко на серці, бо я знала: усі ці обережні чоловіки, котрі роками залишаються осторонь, не завжди просто байдужі. Часом ми, самі того не усвідомлюючи, відштовхуємо їх, бо боїмося, що це зруйнує зв’язок із дитиною. І коли ми нарешті готові впустити їх у свої життя, буває вже занадто пізно. Іноді ми самі стаємо на заваді відносин, які могли б бути справжніми та міцними.