Гостем АрміяInform став відомий український актор Максим Девізоров, який розповів про те, що спонукало його вступити на службу до Сил оборони, про те, як акторський досвід допоміг під час проходження служби та чому важливо у реаліях війни продовжувати наповнювати українську культурну спадщину.

— Що спонукало Вас приєднатися до лав ЗСУ?

— Мене спонукав поклик серця. Я не уявляв, чим можу займатися в такий момент для країни. Ми спостерігали кілька днів, що несеться. Потім я вже не міг в цьому маринуватися… З перших днів ходив до ТЦК, кілька разів мені сказали, що беруть поки тих, у кого був бойовий досвід. Тоді з друзями і дівчиною ми виїхали у Львів, щоб дівчат відправити за кордон. Уже там я став на облік, і коли запитали, хто готовий їхати на війну, то одразу погодився. Одразу потрапив до 103 окремої бригади територіальної оборони імені Андрія Шептицького. З моменту формування батальйонів, коли всі новобранці були ще в цивільному одязі, ніхто не знав, чим може займатися або чим може бути корисним. Втім, ми досить швидко почали проходити навчання і за місяць виїхали на Донеччину.

Перша моя посада була водій-гранатометник, це було навіть дещо смішно, адже в мене права є, але я не дуже впевнений водій був на той момент, бракувало досвіду. Я вчився й от до тих пір, поки не отримав відрядження в ТРО-медіа, був у автороті.

— Які моменти на лінії вогню Вам найбільше закарбувалися у пам’яті?

— Найяскравіший момент був, у першу ніч у Покровську. Тоді я вперше побачив ось це зарево, яке не припинялось… Звісно, моменти, коли втрачали побратимів, це те, що все життя тепер зі мною буде. Перший раз ми втратили нашого побратима на Донеччині, потім на Куп’янському напрямку ще трьох наших не стало…

— Як Ваш акторський досвід допоміг під час служби?

— Мій акторський досвід допоміг записувати звернення до волонтерів. Коли треба було просити їх про допомогу або подякувати, то одразу кликали мене. Крім цього, якось «навів шороху» на заняттях з такмеду. Нам тоді сказали уявити, що ми поранені і треба накласти турнікет, то я тоді на всю зарплату награв. Кричав, від болю корчився, бачив, як хлопці трохи навіть почали «блідого ловити». Це такі моменти гумору, бо без нього ніяк.

— Розкажіть про Вашу службу у ТРО-медіа? Над якими проєктами працюєте?

— Коли я потрапив туди, ми готувалися до великого фестивалю «Війна в об’єктиві». Купа різних проєктів була. Ми знімаємо ролики для мобілізаційної кампанії, для рекрутингу, крім цього, аналітичні програми. Зараз мій основний напрям роботи — «Театр ветеранів». Ми з побратимами започаткували таку ініціативу, де воїни, ветерани можуть приходити, вчитися писати п’єси, ділитися своїм досвідом в колі тих, хто їх розуміє. Я особисто вважаю цей проєкт дуже цінним, адже він не тільки терапевтичний, але і кльові тексти виходять у наших військових. Ці п’єси перемагають в різних конкурсах драматургії, їх беруть режисери ставити в академічних театрах. Наприклад, п’єсу Аліни Сарнацької — це бойова медикиня — вже в наступному сезоні будуть грати у театрі Заньковецької. П’єсу Володимира Туки вже ставлять в Херсоні. Ми хочемо масштабувати наш проєкт, щоб в кожному місті був осередок і ті, хто відчуває потребу через творчість пропрацювати свій біль.

— Нещодавно Ви повернулися на сцену Театру на Лівому березі у виставі «Поїхати не можна залишитися». Які відчуття виникли після такої тривалої паузи?

— Я видихнув з полегшенням, адже довгий час «мурижив» себе тим, що ще не можу повернутися. Тільки тоді. коли закінчиться війна. Адже я розумів, що в будь-який момент може прийти бойове розпорядження командира і треба буде їхати. Втім, поки є можливість бути у Києві, то мої колеги дуже просили, щоб якось зіграти разом. Я вже не міг відмовлятися, якось приглушив ці сумніви та побоювання і вийшов. Дуже круто, коли колеги з театру так тепло мене зустріли і таке ставлення людяне показали. Саме тоді нам захотілося поєднати «Театр ветеранів» і Театр на Лівому березі. Я став такою ланкою, через яку це можна реалізувати. Зараз ми започаткували проєкт «Лівий ++», тобто на сцені «Лівого» будемо грати вистави як «Театру ветеранів», так і інші проєкти, пов’язані з ветеранами, їхньою реабілітацією, де вони будуть і в якості акторів, і драматургів.

— Як вдається поєднувати зйомки у фільмах та службу?

— Коли ситуація по мені більш-менш стала зрозумілою, то я погодився під час відпустки для зйомок серіалу «Ліки від минулого». Там я граю військового, який отримав поранення і втратив пам’ять. Зараз цей проєкт вже вийшов. Якщо інколи виходить реалізуватися в коротеньких епізодах, то це велика радість для мене, адже я продовжую свою службу. Ми підготували новорічний фільм «Потяг у 31 грудня», там я теж граю військового, у мене невеличка поява на екрані, але побратими кажуть, що чекають і у відпустці планують сходити глянути цей фільм.

— Чи плануєте Ви повернутися до акторської діяльності на постійній основі після війни?

— Після закінчення війни, ми будемо і на сцені, і на екрані розповідати історію цієї війни. Якщо наш проєкт «Театр ветеранів» ми зможемо підлаштувати під потреби суспільства і ринку, я б дуже хотів продовжувати цим займатися. Особисто в мене тут вийшло, що я зміг п’єсу написати і поставити. Зараз організовую покази вистави «Військова мама», це те, що мене драйвить і допомогло мені повернутися до думки, що ще є шанс на нормальне життя.

Були моменти, коли мої знайомі кажуть, що цей проєкт для них теж став поворотною точкою, то для мене це прям мед для душі. І буде круто, якщо після війни теж вийде цим займатися.

— Яка основна мета «Театру ветеранів»?

— Головна мета «Театру ветеранів» — побудувати діалог між ветераном і цивільним. Дуже багато невисловленого болю, коли багатьох зупиняє думка, що це нікому не потрібно. Мені, наприклад, простіше свої переживання проживати всередині, не треба говорити з кимось, а саме відрефлексувати це наодинці. Тож мета цього проєкту — допомогти, так би мовити «зібрати раму» нашим військовим і ветеранам в колі однодумців, які теж пройшли через усі жахіття війни.

Будь-який можливий прояв творчої реалізації — це правильний шлях до себе, в першу чергу, до свого зцілення. Хтось може займався цим раніше і зараз потрібен ресурс, щоб поновити цю діяльність, а комусь лише варто спробувати, щоб зрозуміти чи підходить людині ця діяльність. І ми шукаємо різні шляхи, як це можна реалізувати. От здавалося б, «Театр ветеранів», але ми організували також факультатив по ліпленню з глини. Я особисто ніколи не займався таким, але коли в мене вийшла тарілочка, трошки дивна, але все ж моя, я привіз її додому, поставив і серцю любо глянути на цю красу.

— Як на Вашу думку, важливо розвивати український театр та кіно під час війни?

— Вкрай важливо навіть під час війни розвивати наше мистецтво. Ми дуже довго поглинали протягом віків у якійсь неймовірній кількості проросійський контент і ця «тепла ванна», що все буде добре, вона зіграла з нами злий жарт. Оскільки зараз стоїть питання виживання нашої нації, то культура є невід’ємним елементом збереження нашої ідентичності і державності.

Через це потрібно знаходити можливість, щоб нарешті українське слово та думка лунали звідусіль, в тому числі за кордоном, адже інакше все буде трагічно.

— Як війна вплинула на Ваші стосунки з рідними та друзями?

— Хтось «відсіявся», у родині навпаки стосунки зміцнішали. В мене є два брати, які теж служать, ми бачимося вкрай рідко, але вже є той непорушний зв’язок, який підкріплюється нашими переконаннями, тобто це дає нам ще більше цеглин у міцний родинний фундамент. З друзями, мені простіше спілкуватися з тими, з ким у мене є спільний досвід. За майже 3 роки широкомасштабки з багатьма втратили зв’язок, але це життя і у нас постійно з’являються нові компанії, нові партнерства.

Джерело: Інформаційне агентство АрміяInform
2025-01-20 07:15:00