Зіна зібрала свої речі й поїхала з міста. Перед цим вона подала на розлучення з чоловіком Дмитром. Їхала вона працювати. За професією Зіна була кухарем. Знайшла роботу, та й поїхала. Адресу не стала казати навіть батькам. Відразу попередила, що телефонувати буде рідко. Працювала Зіна у великому місті, а потім і на заробітки поїхала. Кухарі потрібні скрізь… Гроші платили непогані, а потім жінка повернулася у місто, де починала жити з Дмитром. Відвідала рідне село. Вона зайшла в батьківську хату і стала на порозі. – Ох… – тільки й зітхнула вона від побаченого
– Зіно! Допоможи мені! – гукнув Дмитро.
Але його зустріла тиша.
Він ледве відчинив двері у під’їзд, а після підйому на третій поверх сили його й зовсім залишили.
Добре, що зміг відчинити двері. Дружина завбачливо залишила їх незамкненими.
Дмитро постійно губить ключі, міняти замки вже не мало сенсу. Брати в них нічого, та й квартира належить тітці чоловіка.
– Зіно, ти де?
Язик його ледь повертався, але дружину хотілося побачити.
Чоловік ліг на диван і захропів. Зустрічати його ніхто так і не вийшов…
…Зіна вийшла заміж за Дмитра чотири роки тому. Спершу все було добре. Рідкісні посиденьки з друзями, з братом та батьком. Все тільки на свята.
Потім гості почали приїжджати без приводу частіше і не тільки батько з братом.
Потягнулися дядьки, двоюрідні брати, племінники і просто далека сільська рідня.
– Зіно, ну це ж моя рідня. Ти нам пошвидше на стіл накрий і сиди собі в кімнаті. Нема чого з нами мужиками розсиджуватися.
Гульбанити Зіна і не збиралася, не любила вона це. У дитинстві надивилася на батька. Тож і повертатися додому не хотіла.
А куди піти? Мати батька кидати не збиралася, і їй сказала терпіти, жити з Дмитром. Хоч і недолугий, але гроші заробляє. Та останнім часом він перестав зовсім приносити додому гроші. Точніше приносив, але все йшло на гостей.
– Заради чого, мамо? Чекаєш, коли його не стане і тобі дістанеться його розвалюха. Ви за все життя ремонту не зробив.
– Усі терплять…
– А я не буду! У Дмитра нічого немає і думаю вже не буде. Не думала, що він такий. Коли виходила заміж, був уважний, гульбанив мало…
– А ти собі якого хочеш? Ти виросла в цьому середовищі, вище за голову не стрибнути. Ми жили бідно, я терпіла батька, і тебе така доля чекає. Бабця так говорила ще твоя.
– Не житиму я з ним!
– Повертайся додому. Я нічого проти не маю. А там дивися й краще заживемо.
– Ні. Додому я не піду. Від чоловіка до такого самого батька? Ну ні.
– А що тоді? Будеш собі багатого шукати? Ти жінка, повинна за чоловіка бути або за батьків. Багато теж гульбанять, хорошого не зустрінеш.
– Ні. З ним я не буду і до вас не повернуся.
– Як це?! Що люди говоритимуть?! Знаються ж люди.
– Що дізнаються? Мамо, ви в яких роках живете. Не думала, що ти в мене така старомодна.
– Не старомодна, а так усі жили. Багатими нам не бути. Бери, що життя дає.
– Все! Поговорили і досить! Не хочеш жити нормально, сиди й дивися собі на недолугого батька…
…Зіна зібрала свої речі і поїхала з міста. Перед цим вона подала на розлучення.
Їхала працювати, а не будувати особисте життя. За професією вона була кухарем. Знайшла роботу, та й поїхала. Адресу не стала казати навіть батькам.
Шукати її, звичайно, не будуть. Матері не до того, а чоловік на це не має навіть якоїсь змоги.
Відразу попередила, що телефонувати буде рідко.
Працювала вона і у великому місті спочатку, а потім і на заробітки поїздила. Кухарі потрібні скрізь.
Гроші платили непогані, а потім вона повернулася до міста, де починала жити з Дмитром. Відвідала рідне село.
Вона зайшла в батьківську хату і стала на порозі.
– Ох… – тільки й зітхнула вона від побаченого.
Мати постаріла, а батько її аж не впізнав. Він уже не гульбанив, серце прихопило було. Ходив важко і майже не бачив… Одним словом слабий став дуже.
– Заміж вийшла? – зразу запитала мати.
– Ні.
– Як же так? Тобі тридцять п’ять. Ні чоловіка, ні дітей.
– Мені тридцять чотири. А вам по п’ятдесят п’ять, а виглядаєте на…
– Не треба говорити про нас, життя у нас важке. Подивимося, як ти виглядатимеш у наші роки!
– Я нормально виглядаю. Не гуляю і чоловіка недолугого не тримаю. Краще вже одній, аніж як ви.
– Хоч би онука нам народила.
– А навіщо? Якщо в мене буде дитина, то вона точно не побачить всього цього.
– Ти ж сама звідси вийшла. Тут твоя батьківщина.
– Ось, саме так! Вийшла! Пішла! Це не моє!
…Минуло ще п’ять років. Батька Зіни не стало. До неї дійшли чутки, що й колишнього чоловіка немає вже.
Зіна вже була одружена, народила доньку. До чоловіка вона придивлялася довго, переживала помилитися ще раз. Але не помилилася.
Павло був дуже хорошим чоловіком, не гульбанив, любив її й доньку. Він навіть згоден був забрати до себе тещу, але мати Зіни переїжджати не хотіла.
Так і лишилася вона жити одна. Зіна з Павлом приїжджали, допомагали. Відремонтували будинок, хоча за великим рахунком потрібен був новий.
Матері не стало в шістдесят п’ять років. Її ділянку разом із будинком купили дачники. Гроші від продажу пішли на закриття кредиту на житло.
– Ніколи мені мама не допомагала. Тільки після того, як її не стало поміч вийшла… Все на батька йшло…
– Не журись. Таке її життя. Вона, може, і рада була б допомогти, але не могла. Мені взагалі допомагати не було кому. А в тебе хоч така мати. Моя мене просто покинула. Що краще?
– Ох, не знаю навіть…
– Ось і я не знаю. Зате в нашої доньки в житті буде все добре…