Мої діти, тобто мій рідний син та його дружина Ангеліна 5 місяців тому купили власну двокімнатну квартиру.

Я за них дуже раділа, щиро кажу, але недовго. А все тому, що майже відразу ж після переїзду в своє власне житло, почалися проблеми й у мене з моєю невісткою Ангеліною.

та я не вважаю себе винною в чомусь, тому просто розповім про все по-порядку.

Майже 5 років тому мій, тоді 27-ми річний син Тарас, вирішив обзавестися сім’єю. Ангеліна молодша за мого Тараса на 4 роки.

На той час вона якраз лише інститут закінчила, роботу якусь активно шукала. Мій Тарас тоді теж жив зі мною, відкладав гроші, до весілля купив машину, а ось житло своє придбати ще тоді не встиг.

– Якщо ти не проти, – попросив він мене, – ми якийсь час поживемо з тобою, мамо, інакше ми на своє житло в кредит роки будемо збирати.

– Я не проти, звичайно, – кажу, – живіть у мене. Аби ми з дружиною твоєю знайшли спільну мову.

– За це не хвилюйтеся зовсім, – запевнила мене тоді сама Ангеліна, – гостей галасливих та постійних не буде у вашому домі, мої мама й тато теж живуть далеко, подруга у мене лише одна, готувати я люблю, чистоту підтримувати вмію, сама я за характером своїм дуже спокійна та тиха людина. Років півтора-два поживемо разом та й з’їдемо потім від вас. Я, начебто, знайшла хорошу роботу тут недалечко, виходжу з 1-го числа на роботу, будемо добре відкладати гроші, вдома я мало буватиму, так що будемо ми жити мирно і добре.

Ангеліна така чемна та радісна зі мною була, що я лише раділа, що вони з сином житимуть зі мною, що мені не буде самотньо поруч з рідними людьми.

І ось, що стосується чистоти та готування, тут невістка говорила мені абсолютну правду: ніяких нарікань у мене не було до Ангеліни зовсім.

І обід, і вечерю, і пироги, все вміла, і головне, робила. І прибирала невістка регулярно в їхній кімнаті й в місцях нашого загального користування.

І подруга до Ангеліни не раз приходила, але мене це не напружувало зовсім: посидять вони собі там тихенько, чай поп’ють чи каву з тістечком, тихо поговорять, посміються, бувало, я до них приєднувалася, коли запрошували мене. Словом, нормально ми жили, дружно та спокійно цілком.

А ось з термінами спільного проживання вийшла якась серйозна похибка, як на мене: Ангеліна народила через рік після весілля.

Добре, що на роботу влаштувалася, декретні нормальні вона отримувала через це, але збирати на перший внесок виходило з народженням моєї внучки, дуже повільно, все ніяк не виходило щось. Самі знаєте, які ціни тепер, а з дитиною і того важче.

– Мінімальний внесок перший потрібно внести по кредиту, – говорив син, – тоді платіж щомісячний буде таким, що навіть на харчуванні доведеться економити, а у нас дитина маленька, ми цього не можемо дозволити собі. Ми не хочемо цього зараз робити.

– Так живіть вже тут зі мною, – кажу, – я ж вас не жену, знаю, які у вас справи зараз. Сама все розумію.

Я сама ж і старалася, як могла, особливо, коли Ангеліна в декреті сиділа. Вона по дому все на себе взяла, багато що робила, зате я й комуналку сама оплачувала, й продукти купувала, й побутову хімію, словом, абсолютно все, що могла робила.

Тарас мій теж в харчування вкладався, міг по дорозі з роботи заїхати й закупитися продуктами харчування на тиждень, заповнити холодильник. Але особливо я їх не обтяжувала зовсім: нехай відкладають, нехай збирають на свій власний дах над головою, тому й продукти дуже часто купувала сама і для всіх.

– Ми так вам вдячні, що й не передати словами, – говорила мені постійно Ангеліна, – що б ми без вас робили, навіть не знаю! Все так дорого зараз, на дочку потрібно всього багато, та ще машина Тараса витрат вимагає. То запчастини, то ремонт дорогий, то страховка, то гума, то бензин. Це такі шалені витрати зараз, що й словами не передати!

Машину Тарас, звісно, продавати не збирався: для роботи вона йому дуже потрібна. Але я намагалася синові і на бензин іноді гроші дати, щоб йому легше було.

Загалом, якщо дивитися на все це зі сторони, то жили ми однією великою родиною, ніби все в загальний котел, але моя участь в цьому котлі була набагато більшою, як вважаю я.

Їх же троє, а я одна, а вкладала левову частку в загальний сімейний бюджет саме я. І молоді це визнавали, адже добре все бачили та розуміли цілком.

– Дядька Андрія нашого не стало, – рік тому засмутила мене невістка, коли я з пакетами продуктів додому повернулася, – недужав він у нас же довго, а тепер сталося так.

Дядько Андрій – рідний брат батька Ангеліни. Я бачила його разів зо два за весь час, коли він приїжджав, то зупинявся у нас, по справах кудись ходив.

А приїжджав він в столицю на якесь обстеження, ще років 8 він хворів.

– Дружина дядька Андрія тоді від нього пішла відразу, коли він занедужав, – розповідала Ангеліна, – брата мого двоюрідного не стало вже давно, інших дітей у дядька Андрія не було.

Я знаю, що відносини батька Ангеліни і його брата були дуже добрими й теплими, родинними, тому дядько Андрій братові свою квартиру й відписав.

– Мама сказала, – ділилася зі мною невістка, – що продавати її будуть. Правда, половину від продажу вона віддасть моєму рідному братові, а половину – мені. Зате ми, нарешті, купимо собі своє власне житло – квартиру, про яку так багато років мріяли обоє і усім від того лише легше буде.

Брат у Ангеліни старший, він моєму Тарасові ровесник. Живе в обласному центрі, де й батьки, житло з сім’єю орендував, так що дядько, виходить, своєю спадщиною, вирішив проблеми двох сімей.

А за сина з невісткою я дійсно щиро пораділа, хоча про дядька Андрія й дійсно була сумна та прикра новина, але нічого не вдієш, таке життя, змінити тут щось не в наших силах.

Пів року сват в спадок вступав, продали квартиру досить швидко, невістка моя на той час на роботу вже вийшла, працювала, зібрали якісь довідки, звернулися в банк, пригледіли варіанти квартир.

Разом з їх накопиченнями вийшло майже 50 відсотків від вартості житла внести, як перший внесок.

– Ну все, мамусю, – Тарас радів, мотався на машині за якимись дрібницями для свого нового будинку, – через пару тижнів з’їдемо від тебе, спасибі тобі за все, допомогла, так допомогла ти нам, це правда, ми дуже вдячні тобі за все.

А ось невістка тоді промовчала і я зазначила це для себе подумки: Ангеліна стояла і просто посміхалася. І ні словечка мені не сказала.

Ремонт простенький в квартирі був, на найнеобхідніші меблі син з дружиною грошей залишили, щось Тарас вирішив зі своєї кімнати забрати.

– Тарасе, – кажу для за 4 дня до їх переїзду, – я зберу посуд, не купуйте, трохи вам цим допоможу. Поки обживеться, стільки ж за все потрібно. У мене тарілок-вилок, каструль ще й сковорідок вистачить на невелику їдальню. Розбагатієте згодом, розживеться на гроші, поміняєте все на нове, та й добре буде, а поки можна ж користуватися, вона ж в гарному стані у мене все.

– Та щось в нову квартиру зовсім не хочеться тягнути цей мотлох! – ніби поміж слів сказала якось недобре моя невістка.

Я так само не знайшла що і відповісти навіть їй на це, від такої великої несподіванки.

Значить, поки у мене жили, все було нормально, посудом користувалися, без звуку, а тепер – мотлох це все, виходить?

Так, тарілки у мене старомодні, сервізи ж були в моді, у мене їх штуки три, та й каструлі звичайні, але чисті, я їх чистила гарно завжди. Чого носом крутити? Будуть гроші свої – викинеш або назад привезеш, а так говорити навіщо?

– Візьмемо, мамо, дякую тобі, – сказав син, – я коробки знайшов, допоможи все укласти.

Я завертала, упаковувала, а Ангеліна чимось іншим зайнялася, як підозрюю, щоб “мотлох” свекрушин не брати взагалі.

А в день від’їзду, коли Тарас з онукою в машину вже пішов, Ангеліна спеціально трохи затрималася і висловила мені:

– Ось так, мої мама й тато гроші на квартиру нам відвалили, щоб ми з вашим сином там спокійно собі жили, а свекруха ні простирадла, ні чашки нової не дала, мотлохом лише відбулася одним!

– Ангеліно, – кажу, – не соромно тобі? Ви 5 років зі мною жили, збирали гроші, я з вас навіть на комуналку не брала, продукти сама купувала майже завжди, а тепер я не дала вам нічого?

Невістка фиркнула і за поріг пішла, а я залишилася одна. І так мені прикро на душі стало від того.

Невже цих 5 років моєї допомоги у всьому не можна порівняти з внеском моїх сватів? Не всі ж гроші були батьків невістки, майже половину син з дружиною накопичили самі.

А завдяки чому їм вдалося відкласти стільки грошей? Завдяки тому, що майже не витрачалися, поки зі мною жили.

– Я планувала, з часом, їм нову плиту подарувати, – кажу подрузі, – на новосілля якраз. А тепер навіть боюсь: знову почую, що мама з татом грошей багато так їм дали, а свекруха дешеву плиту з панського плеча кинула. Не знаю що й робити мені.

– Ну і не даруй їм тоді нічого взагалі, якщо немає ні вдячності, нірозуміння, – порадила приятелька, – поговори з сином.

Поговорити з Тарасом віч-на-віч довго не виходило: новосілля, як таке, син з невісткою не справляли. По крайній мірі, мене на нього не кликали. Мене невістка взагалі в гості не запрошувала, по телефону відповідала дуже сухо.

А коли вийшло поговорити з сином, виявилося, чую Ангеліна моєму синові каже:

– Мої тато й мама нам допомогли квартиру хорошу купити, а твоя мати ні гривні не дала на неї! що вона ще хоче від нас?

І що мені робити тепер, після цих слів? От що тут порадити можна?