– Ти забираєш свою дочку, і ви йдете. У нас з тобою немає нічого спільного!

– Але, Саша…

– Я все сказав! І бачити тебе більше не хочу!

Двері грюкнули, і Олена похитнулася. Кімната попливла перед очима, у вухах задзвеніло і чийсь далекий голос, такий схожий на мамин, наче крикнув раптом: «Не смій!»

Це допомогло. Олена обережно зробила крок, потім інший, і опустилася на стілець, вп’явшись нігтями в долоні. Біль допоміг їй прийти до тями і розігнав туман, який уже готовий був поглинути її душу.

Не можна! Розпускатися не можна! У прірву розпачу теж не можна! Але як хочеться …

Чи не сміти! Є Катя! І… Ні, поки що про це краще не думати! Поки що потрібно зібрати себе в купку і спробувати розібратися в тому, що сталося.

Що могло так різко відвернути від неї Сашка? Чому він її жене? Адже, ще вчора все було гаразд…

Чи не було?

Голова нарешті заробила, і Олена поклала руки на стіл долонями догори.

Так! Як там навчала її мати? Не знаєш, що робити – аналізуй! Розбирай по пунктах та загинай пальці один за одним. А ще краще, візьми олівець та записуй!

Але олівці були далеко в іншій кімнаті. І там спала Катя.

Дочка завжди спала дуже чуйно і будити її Олені зараз не хотілося. Катюшка закапризує, розплачеться та подумати про те, що трапилося, спокійно вже не вийде.

Прийдеться обходитися тим, що є.

Олена глянула на свої руки і машинально стиснула кулаки. Нігті, які давно вже не знали хорошого манікюру, тому що просто шкода було витрачати час на це, огрубіла шкіра та ластовиння, які незмінно висипали щоразу, коли Олена довго поралася в саду чи городі на сонечку. Хто б міг подумати, що вона так захопиться веденням домашнього господарства і цілком забуде все, чого вчила її мати.

– Оленко, ти – жінка!

– Ні! Я дівчинка!

– Неважливо! Це поки що ти – дівчинка. А трохи часу мине, і ти станеш дорослою. Спершу – дівчиною, а потім і жінкою. Як я. А ми не можемо бути розюещеними! Ніколи! Ні за яких обставин! Манікюр, педикюр, зачіска! Доглянуті руки! Це скаже про тебе набагато більше, ніж дорогі ганчірки. Не можна одягати діаманти, якщо в тебе шия не мита тиждень! Розумієш?

– Так, мам! – восьмирічна Оленка, стоячи перед дзеркалом, возила по губах маминою помадою.

– І ось це – зайве поки! – Сміючись, мати відбирала у неї тюбик. – Колір – не твій! Та й рано тобі ще фарбуватись. Ні до чого! Ти й так дуже гарна! Усьому свій час та своє місце! Підрости. А потім ми виберемо тобі косметику.

– Ну мам…

– Все! Я сказала!

Останнє Олена чула від матері не так часто. Але, якщо вже чула – точно розуміла, що продовжувати суперечку абсолютно марно. Мама завжди була людиною слова.

У всьому…

– Олено, я їду. Ти поживеш поки що з бабусею. Так треба.

– Мамо, а це надовго? – Олена, якій напередодні виповнилося десять, комкала в руках поділ сукні і, закусивши губу, намагалася не розплакатися.

– Півроку. Мені запропонували дуже гарну роботу. Але це – Північ! І везти тебе туди не можна. Тобі найкраще буде тут. З бабусею. Вона за тобою наглядить, а я дзвонитиму і писатиму тобі листи.

– Мам, не їдь…

Олена таки починала ревіти і мама, в безсилих спробах заспокоїти її, втрачала терпіння.

– Всі! Припини! Я не маю іншого виходу! Якщо я зараз не візьмуся за цю роботу, то ми не зможемо з’їхати від бабусі! Я хочу, щоб у тебе була своя кімната! Щоб ми могли поїхати на море! Був би тато живий, я про це не думала б. Але тепер, я одна за всіх! І за тебе, і за бабусю!

– Є ще тітка Таня! – Олена мотала головою, не бажаючи нічого слухати.

– У тітки Тані свої труднощі. І їй також треба допомогти!

– Краще, допоможи мені! І залишся! – Вирвалося у Олени, і вона вперше побачила, як мамин погляд став колючим.

– Олено! – тон матері був настільки крижаним, що дівчинка зіщулилася. – Не можна думати лише про себе! Повір, це неправильно! Якщо ти в якийсь момент не подумаєш про інших, то й про тебе ніхто не подумає, коли це буде потрібно. Зрозуміла? А я думаю зараз, насамперед, про тебе! І хочу, щоб ти нічого не потребувала! – Тон матері трохи пом’якшав, і вона притиснула до себе Олену. – Я обіцяю тобі, що це вперше та востаннє! Потерпи, маленька! Так треба!

Олені нічого не залишалося, як кивнути, погоджуючись, хоча на душі в неї шкребла кігтями по ніжно-живому ціла зграя кішок.

Оленка писала мамі листи, а у вихідні, стиснувши телефонну трубку, кричала про те, що чекає на неї. І сумувала так, що іноді навіть від морозива свого любиого відмовлялася. Їй здавалося, що час тягнеться нескінченно довго. І коли бабуся оголосила Олені, що вони їдуть до аеропорту зустрічати маму, дівчинка розплакалася так, що довелося викликати таксі. Надто довго довелося її заспокоювати.

Слово своє мама дотримала. Більше ніколи вона не виїжджала від Олени так надовго. Були відрядження, але це була вже не та розлука.

Вони дійсно перебралися з маленької квартирки, що залишилася від батька Олени, у квартиру більше. І в Олени з’явилася своя кімната. Це було звичайно добре, але дівчинка майже не проводила там час. Вона згрібала з письмового столу свої підручники та зошити, і приходила на кухню одразу, як тільки мама поверталася додому після роботи. І вони проводили вечір поруч. Іноді навіть мовчки, якщо мама брала додому якийсь підробіток.

Їм просто було добре разом.

Якось стороною оминули їхні проблеми підліткового віку. Майже не було сварок і скандалів, тому що мама Олени виявляла такий такт і таке терпіння, що Олена пізніше просто вражалася тому, яка безодня кохання таїлася в цій тендітній жінці, яка не мала ніякої підтримки. Бабусі на той час уже не стало, і Олена з мамою залишилися зовсім одні.

Зі своєю сестрою мама не спілкувалася.

Чому так вийшло, Олена особливо не питала. Лише раз поставила питання, на яке отримала пряму і вичерпну відповідь.

– Вибачити і зрозуміти можна все. Окрім зради.

– А кого зрадила тітка Таня?

– Нашу маму. Твою бабусю. Та дуже кликала її. Хотіла поговорити, попрощатися. Але Таня не приїхала.

– Чому?

– Вона боялася, що я попрошу її залишитися і допомогти з похороном. Це ж і її обов’язок теж. Вона не хотіла мені говорити, що не може бачити маму в такому стані. Не може мити її, годувати з ложечки, наче немовля… Не може бачити, як розум покидає ту, що завжди була нам опорою…

– А ти, значить, могла? – Обуренню Олени не було межі.

– Я теж не могла, – мати дивилася прямо, і тільки губи у неї тремтіли так сильно, що Олена потяглася, щоб обійняти її та заспокоїти. – Не могла і не хотіла бачити її такою! Але в мене не було вибору, Олено! Розумієш? Жодного! Ніколи! Вона моя мама! І я мала зробити все, щоб вона пішла спокійно. Поруч з нами. Бачачи біля себе знайомі обличчя… Нехай, вона вже й не впізнавала їх майже…

– Ти тому не підпускала мене до неї більше ніж на кілька хвилин на день?

– Так. Я не хотіла, щоб ти запам’ятала бабусю таку.

– Знаєш, а я й не пам’ятаю… Не пам’ятаю, як вона лежала і що говорила тоді, зате пам’ятаю, як вона вчила мене варити варення та знімати з нього пінки. Треба було взяти блюдце, викласти туди мереживну рожеву пінку, а потім є найменшою ложечкою. Так смачніше.

– Ми з Танею теж так робили в дитинстві.

– Я не розумію! Адже вона виховувала вас однаково! Любила, берегла, допомагала… Чому ж тоді ви такі різні?

– Так буває, Оленко. Мама завжди дуже берегла Таню, бо та в дитинстві дуже багато хворіла. Може, тому мама вирішила, що її треба берегти від усього взагалі, а не лише від ангіни? Не знаю…

– Вийшло?

– Що?

– Уберегти?

– Ні. Ти сама знаєш, як склалося життя Тані. Два шлюби. Троє дітей. І все це з надривом, у порожнечу, ніби й не для себе зовсім… Я не можу судити, наскільки мала мама рацію у своєму прагненні так оберігати Таню, але точно знаю, що це допомогло мені зрозуміти, як не треба поводитися з тобою.

– Ти думаєш, що берегти дітей від усього не треба?

– Ні. Не так! Потрібно! Але з розумом! Яка ти мати, якщо не допоможеш своїй дитині? Так? Це правильно. Це добре. Але, поясни мені, будь ласка, що хорошого в тому, щоб посадити свою дитину під кришталевий ковпак і намагатися прожити за неї ще одне життя? Це неправильно, Олено! Падіння та злети, набиті шишки та отриманий досвід – ось що добре! Мало хто навчається на чужих помилках. Ми, як правило, навчаємось на своїх. І знаєш, що я зрозуміла, дивлячись на те, як сестра справляється зі своїми проблемами? Прибере мама пухові перинки, накидані нею навколо граблів, до яких щоразу прагнула Таня, і хто знає, як склалася б далі доля моєї сестри… Може, тріснулуся би вона хоч раз як слід, і залишись віч-на-віч зі своїми проблемами, і все могло піти інакше? Як знати… Одне можу сказати тобі! Я завжди підтримаю тебе і допоможу, якщо це буде потрібно. Але не проси мене вирішувати твої проблеми від і до. Зіткнулася з труднощами – сядь та подумай! Зрозумієш, що сама не впораєшся – я поряд. Я завжди буду поряд… Зрозуміла?

– Так, мам…

І зараз Олена сиділа і думала. Загинала пальці один за одним і намагалася зрозуміти, що пішло не так і коли це сталося.

Напередодні відзначали день народження Сашка. Дата була не кругла, і вирішили, що зібратись варто сімейно, вузьким колом. Благо, літо! А у великому будинку, який Сашко з Оленою перестали облаштовувати лише торік, місця вистачало всім.

Приїхали мама Олени, свекруха, та сестра Сашка з чоловіком та дітьми.

Катя, радіючи з того, що в неї з’явиться компанія, носилася щаслива подвір’ям, і дошкуляла мати розпитуваннями:

– А вони скоро приїдуть? А коли? А ми купатимемося в басейні? А…

Запитань було таке безліч, що Олена в якийсь момент перестала на них відповідати. Це виявилося зайвим. Катюшка не тільки ставила запитання, а й відповідала на них сама, наводячи лад у своїй кімнаті. Адже, не можна ж гостей приймати, якщо в хаті безлад?!

Сашко з’їздив на ринок, і робота на кухні закипіла. Мама допомагала Олені готувати і розпитувала її про те, як вона почувається.

– Мам! Чому ти так хвилюєшся? Що не так? – Нарешті, не витримала Олена.

– А все так, доню! – Усміхнулася у відповідь їй мама. – Який термін у тебе?

І тут Олена зрозуміла, що секрет, який вона таїла поки що навіть від самої себе, більше ніяка не таємниця. І їй стало так легко і добре, що вона раптом засміялася, обіймаючи маму.

– Маленький ще зовсім. Три тижні всього. Я навіть Сашку ще нічого не говорила. Звідки ти знаєш?

– Ти – світишся … Зовсім, як світлячок! Тихенько так, ласкаво… Так було, коли ти Катюшку носила.

– Мам, мені страшно…

– Чого ж ти боїшся, дурненька? У вас все добре!

– Не знаю… Муторно якось на душі. Сашко похмурий ходить. Я не зрозумію, що з ним відбувається.

– А ти питала?

– Він не каже!

– Значить, не так питала!

– Мама!

– Що?! Хіба я не права? У тебе чоловік кукситься без приводу, а ти не можеш його до стінки притиснути і випитати, що не так? Ох, не тому я тебе в дитинстві вчила, доню! Не можна відпускати від себе коханих! Навіть на півкроку не можна! Розумієш? Ти відпустиш, а він знайде з ким перемовитися! І як знати, що вийде з такої розмови…

Олена загнула ще один палець і зрозуміла – ось воно! Все почалося з цієї розмови! Її сумніви були такими примарними, що вона не звернула на них належної уваги, допоки мама не порадила їй переговорити з чоловіком.

Ось тільки, Олена не встигла… Спочатку було свято, а потім велике прибирання після від’їзду гостей, і вона навіть не знайшла хвилини, щоб узяти чоловіка за руку і спитати, що сталося.

А потім він сказав те, що вона зовсім не зрозуміла.

“Забирай свою дочку!”

Ось воно! Що це за заява?!

Олена стиснула кулаки. Ні! Ось тепер вона зробить все вірно! Так, як її мама вчила. І насамперед – поговорить із чоловіком! Досить вже загадок!

Олександр вигнав машину з гаража і зібрався вже їхати, коли Олена вилетіла на ганок будинку і закричала так, що шарахнулися в небо горобці, що б’ються на подвір’ї.

– Стій!

Вона перестрибнула через сходинку і кинулася до воріт.

Олександр здивовано відкривши рота дивився, як вона встала перед машиною і сперлася руками об капот.

– Відійди … – Голос його звучав глухо, але Олена чітко почула в ньому те, чого так хотіла.

Не хотів Сашко їхати. І сім’ю свою кидати теж не хотів. Не помилилась вона.

– Виходь! І поговоримо, нарешті, поки ще Катя не прокинулася! Що ти вигадав? Куди зібрався?! Що це за розмови? Я тобі дружина чи чужа тітка?

Голос Олени набирав обертів, а Олександр відчував, як стискується все усередині.

Хіба почала б вона так кричати на нього, якби він справді був їй байдужий, як сказала сестра? Чому Олена зупинила його, якщо тільки й чекає, щоб він дав їй волю? Хіба не хоче він, щоб Катя жила з рідним батьком?

Він таки вийшов з машини і похмуро буркнув у відповідь на її запитання:

– Начебто ти сама не знаєш, чому я так вчинив!

– Знала б – не питала! Сашко, що відбувається? Ти вже кілька тижнів сам не свій! Я ж бачу! А сьогодні й ніби з ланцюга зірвався! Що ти сказав мені? Сам зрозумів?! Чому ти назвав Катю моєю дочкою? А тобі вона хто?

– А ось не знаю! – Випалив Олександр, і вперше прямо глянув на Олену. – Ти мені скажи! Від кого ти її прижила? Чому Катин батько зустрічається з нею потай?!

– Що за нісенітниця? – Олена здивовано відкрила рота. – Ти головою вдарився?

– З ким ти зустрічаєшся в місті, коли возиш Катю на заняття?

Олена на мить задихнулася від обурення, але таки взяла себе в руки.

– Он воно що! І хто ж тобі «очі відкрив»? Мама? Чи сестриця?

– Мама тут ні до чого!

– Ясно! Настя постаралася!

– А якби й так? Хіба вона не повинна була мене повідомити про те, що бачила? Я ж її брат!

– А я – твоя дружина! – Олена відчула, як лють піднімається в душі, наче цунамі, готове знести на своєму шляху все та вся. – Ти слухаєш будь-кого, крім мене! І віриш – будь-кому, але тільки не мені! Так?

– Ти мені брехала!

– Я? Саша, ти себе чуєш? Коли я брехала тобі? У чому?!

– Хто та людина, з якою ви гуляєте у парку двічі на тиждень із Катею? Хто він?!

Олена охнула, і похитала головою:

– Я ж тобі розповідала, Сашко! А ти, виходить, мене зовсім не слухав?

– Коли це було?! І що ти мені розповідала?

– Ти збирався футбол дивитися. Ліга якась там у тебе була… Ми приїхали з Катею із занять, і я тобі сказала, що зустріла свого колишнього однокласника, Сергія. Він довго жив у іншому місті, а тепер повернувся додому. У нього хворіє мама. І він, дізнавшись про те, що у моєї бабусі було те саме захворювання, попросив мене про зустріч. Йому потрібні були контакти лікаря та доглядальниці. Після цього ми зустрічалися ще кілька разів. І якби твоя сестриця уважніше придивилася, то побачила б, що ми гуляли не одні, а з мамою! З моєю мамою! Ти думаєш, що я настільки аморальна, що почала б зустрічатися з коханцем у присутності власної матері?! Та вона б у житті мені цього не пробачила! Мені взагалі здається іноді, що моя мама любить тебе більше за мене! Вона так шанувала тебе завжди! А ти…

Олена махнула рукою, і шморгнула носом.

Не буде вона плакати! Ось, зараз – точно не буде!

– Стривай! Ти хочеш сказати, що в тебе…

– Сашко, я все тобі вже сказала! – Олена перебила чоловіка і глянула на нього так, що Олександр мимоволі позадкував. – Ти повірив злому наклепові. Просто так – узяв та повірив! Забувши про все, що нас пов’язує! І зваливши в бруд мою любов до тебе та ім’я власної дитини! Ти розумієш, що накоїв? Я не знаю, навіщо Насті знадобилося складати такі небилиці! І знати цього, повір, не хочу! Вона прийшла в наш будинок, принесла сюди розбрат, і посміхалася мені весь вечір учора, навіть натяком не давши зрозуміти, яку гнів готує! Але це все пусте! Те, що вона зробила, пусте, розумієш? Мене більше турбує те, що зробив ти, Сашко! Чого ти хочеш?! Генетичну експертизу? Давай! Зробимо її! Я не проти! Щоб у тебе сумнівів не залишилося, що дочка, яка дивиться на цей світ на твої очі – твоя!

Олена прислухалася і зітхнула.

Вона розгорнулася, і пішла в будинок, залишивши на подвір’ї все ще дивного чоловіка.

А ще за хвилину почула, як машина таки від’їхала від будинку.

Катя щось щебетала, обіймаючи Олену, і вимагаючи уваги, а тій було так нудно, що хотілося заволати.

Чому так сталося?! Що вона зробила не так? І що робити їй тепер? Дзвонити матері? Розповісти про те, що трапилося? Чи все-таки взяти паузу, щоби все зважити і обміркувати?

– Ніколи не розповідай мені про ваші сварки з Сашком! Доки не будеш точно впевнена – це кінець і вас більше нічого не пов’язує! Тоді – дзвони! І я примчуся в будь-який час дня та ночі! Але до цього моменту – мовчи! Ви посваритеся і помиритеся. А я образу йому не пробачу… Ніколи вже не буде в мене довіри до цієї людини. Адже він посмів образити мою дитину!

Олена покрутила в руках телефон, і відклала його набік. Рано… Сашко має знати, що стане батьком знову. А потім вона подумає, що робити далі.

Прийнявши рішення, Олена трохи заспокоїлася. І на той час, коли біля воріт різко загальмувала машина чоловіка, вже трохи прийшла до тями.

Вона годувала на кухні дочку, коли двері відчинилися, і Сашко буквально втягнув у будинок Настю.

– Йди вже! Олено, де ти?

– Я тут … – Олена глянула на дочку, і схаменулась.

Не річ це, якщо Катя побачить скандал. Не добре!

– Доню, ти поїла? Іди до моєї кімнати, і включи мультики! Впораєшся?

– Так! – Катя відсунула від себе тарілку з не дуже улюбленими нею овочами, і кулею вилетіла з кухні. Тітко Насте! А мама мені дозволила мультики увімкнути!

Дзвінкий дитячий голосок трохи привів у себе дорослих. Олександр відпустив руку сестри, а Олена поспішила втрутитися у розмову, щоб не дати чоловікові наробити ще більше дурниць.

– Іди, Катюша! Я скоро прийду!

– Не треба скоро, мамо! – Катя посміхнулася тітці, і поскакала вгору сходами на другий поверх, де була батьківська спальня.

Розмова вийшла дуже важкою. Плакала Настя, сердився Сашко, і не знала, як реагувати на одкровення Олена…

– Я думала, що ти його обманюєш! Розумієш? Скільки навколо таких сімей, де чоловік – лопух, а дружина крутить ним як хоче? Я такого наслухалася від подруг, що тепер нікому взагалі не вірю!

– Насте, ти вирішила, що я схожа на твоїх подруг? Скажи, а ти теж зраджуєш свого чоловіка? Так? А діти в тебе від когось?

Настя ікнула, і навіть ревти перестала з подиву.

– Ти що таке городиш?

– А ти?! – Не залишилася в боргу Олена. – Що в тебе в голові, Насте?! Ти хоч розумієш, що могла наробити своєю дурною витівкою?! Я мовчу зараз про Сашка. Він добрий, звичайно, що повірив тобі! Але кому ж ще вірити, як не рідним та близьким?! І виходить, що ти цією довірою скористалася. Навіщо тобі це?

– Не знаю… – Настя сиділа, опустивши голову і плакала, вже не приховуючи своїх сліз. – Я не знаю… Правда! Мені здавалося, що я його захищаю.

– Від мене? І як? Вийшло?

Олена знизала плечима і глянула на чоловіка.

– Чи з’ясували? Більше запитань до мене нема?

– Олено …

– Ні, Сашко! Не треба! Тепер я образилася! І мені потрібен якийсь час, щоб зрозуміти, як і що робити далі. Настя, тебе я у своїй хаті поки бачити не хочу. Думаю, чому я так роблю, пояснювати тобі не треба?

– Олено, вибач…

– Я подумаю. А поки що – я вас більше не затримую! – Олена встала, відчинила двері до передпокою, і кивнула Сашкові. – Тебе теж. Ти все правильно зрозумів. Іди…

Із чоловіком Олена помириться. Далеко не одразу і на своїх умовах. І ніхто в сім’ї, крім Насті, ніколи не дізнається про те, що сталось між ними. Бо іноді не потрібно виносити сміття з хати. І за цю просту істину Олена буде дуже вдячна своїй мамі.

А та прийме на руки новонародженого онука, заохкає, обговорюючи з матір’ю Сашка подібність малюка з батьком, і краєм губ посміхнеться доньці.

– Мудрою ти виросла, моя дівчинко! Хорошою дружиною та мамою стала…

– Щоправда?

– Я колись тобі брехала?!

– Мам, а що означає мудра? Ось ти мене так назвала, а я себе такою не вважаю.

– Мудрість жінки, доню, у тому, щоб зберігати все, що дає їй життя. Дітей, сім’ю, дім, друзів… Зібрати навколо себе, об’єднати і зробити так, щоб усім було тепло та добре. Це дуже складно! Тому що потрібно постійно думати про те, що тобі потрібно, а що ні. Що варто зберігати, а що простіше викинути та забути, щоб не зіпсувати те, що маєш. Мені здається, що цю науку ти опанувала…

– Так?

– Впевнена в цьому! І, до речі, мені дзвонив Сергій. У нього весілля за місяць. Просив передати тобі та Саші запрошення.

– Мам…

– Не мамкуй! З дітьми сиджу! Тільки, зроби, будь ласка, для мене дещо, гаразд?

– Що, матусю?

– Приведи вже руки до ладу!

– Добре!

Олена обійме матір, кивне чоловікові й Насті, яка тупцюватиметься осторонь інших гостей, і підморгне Катюшці:

– Ходімо! Допоможеш мені вкласти твого братика.

– А можна? – Катя засяє, і обережно торкнеться стисненого кулачка малюка.

– Потрібно, доню! Потрібно…

Джерело