Я повернулася додому з Польщі після 2 років важкої праці. Жодного разу за цей час не приїжджала до рідного села, бо кожна зароблена копійка йшла на будівництво будинку для сина. І загалом, роботи закордоном було багато, не мала змоги навіть просто вибратися на вихідні, аби містом прогулятися. Хоча щоразу із заздрістю слухала розповіді іншим подруг-заробітчанок, коли ті поверталися з України на роботу.

– Ганю, ти себе геть не жалієш! Світу білого не бачиш

– Бо синові допомагаю

– Син вже дорослий бугай, ти бодай собі кави якоїсь купи чи одежини нової! – повчали мене коліжанки.

І, якщо чесно, в чомусь вони мали рацію. Сергійко з Людмилою, невісткою, завжди просили грошей на щось – то вікна, то дах, то меблі.

Вірила, що все це для їхнього щастя, а згодом і для мене буде місце у новій, гарній оселі. Бо то раніше була не хата, а сарай – дах у нас протікав, що коли падав дощ, то мали підставляти тазик чи баняки на воду. Туалет на дворі, взимку треба бігти через весь город. Вікна старі-старезні, часто продували холодом. Ванни нормальної не було, тому набирали воду з криниці, аби її закипятити та помитися в тазику.

Так і подалася на заробітки. Тим паче, що в Польщі мені дуже добре платили та ще й виділили безкоштовну кімнату в гуртожитку для інших заробітчан. Гарувала, світу білого не бачила. аж ось нарешті Сергій сказав, що ремонт завершено. Я спакувала гостинці до свят, взяла ще гроші, попрощалася з подругами-заробітчанками та поїхала додому.

Коли ступила на подвір’я, серце завмерло – хату майже не впізнати! Другий поверх із великим балконом, доріжки викладені плиткою. Під гаражем поруч із літньою кухнею красувався новенький автомобіль.

– Ма, ти тільки поглянь, як гарно стало! Люда каже, що тепер навіть не соромно друзів запрошувати! – радів син.

– Дуже гарно, сину, – відказала, приховуючи сльози радості. – Тепер у вас справжній будинок, як я мріяла.

Ми зайшли всередину. Меблі блищали новизною, велика кухня з технікою, про яку я могла лише мріяти. Там і посудомийна машина, і мультиварка, і модна витяжка. Простора вітальня з диваном і телевізором на всю стіну та м’яким диванчиком. З кімнати в кімнату їздить робот-пилосос, який автоматично все прибирає – треба тільки кнопочку натиснути.

Усе це бачила вперше, хоча платила за кожен квадратний метр. Сергій і Люда виглядали задоволеними, і я з нетерпінням чекала, коли ж вони покажуть мою кімнату.

– Де я спатиму?

Але син лиш ніяково почухав потилицю:

– Мам, ми з Людою вирішили, що тобі буде зручно в літній кухні. Там тепло, вже обігрівач поставив.

– В літній кухні? А як же кімната для гостей? Або вітальня?

Люда перебила мене:

– Знаєте, мамо, ми цю хату будували під себе і дітей. Ви ж не часто приїжджаєте, то літня кухня – чудове рішення. Там все необхідне є, і ви нікому не заважатимете.

Слова впали, як крижаний душ. Я вийшла у двір і пішла подивитися на своє “тимчасове житло”. Кімнатка, більше схожа на склад старих речей: диван із проваленими пружинами, обдертий столик і крихітний телевізор, який постійно миготів. Дай Боже, аби там було від сили 20 квадратних метрів.

– Мам, ну ти ж розумієш. Це ж все для дітей, для їхнього майбутнього. Ти сама завжди казала, що головне – допомогти мені на ноги стати. От і допомогла, тепер у нас усе є. А ти ж усього на кілька днів, на свята, правильно?

– Сину, — голос тремтів, – я все це робила для вас. Усе. Чому ж ви не могли дати мені хоча б кілька днів пожити у тому, на що я заробила? Хіба я не гідна цього?

– Мам, це твій вибір був їхати в Польщу.

Тієї ночі я не зімкнула очей. Сльози текли самі, а душу розривала гіркота. Я повірила, що заробітчанські гроші здатні зробити родину щасливою. Але, схоже, забула, що любов і повага не купуються за злоті. І що син, якому ти віддаєш усе, може так легко прогнати тебе з дому, в якому для тебе вже немає місця.

Зателефонувала знайомій у Польщі та й запитала, чи є знову на заводі вакансія, бо хочу повернутися. Спробую тепер собі на окрему хату заробити. Бо тут я зайва…