Мене звати Наталія, і я хочу поділитися однією історією, яка відбулася нещодавно і досі не дає мені спокою. Чесно кажучи, я такого розвитку подій зовсім не очікувала. Усе сталося через мого зятя Олексія. Якби ви знали, як я його не любила!

Олексій одразу не сподобався мені. Можливо, я була надто суворою, можливо, упередженою, але чи може материнське серце зрадіти, коли донька обирає собі в супутники такого хлопця? Він здавався тим самим “поганим хлопцем”: завжди веселий, тримає келих у руках, та й до роботи явно не поспішав.

— Мамо, ти не розумієш, як я його люблю! — говорила донька, коли я намагалася пояснити, що він зовсім їй не пара.

Але я, маючи життєвий досвід, бачила більше. Його посмішка, легковажні слова — усе це не вселяло довіри. Я знала, що добром це не закінчиться.

Ми жили так: я намагалася не звертати на нього уваги, а він, у свою чергу, робив вигляд, що мене не помічає. Проте одного разу Олексій, цей непередбачуваний хлопець, зробив те, чого я ніколи не могла уявити.

Того дня я, як завжди, була вдома і займалася звичними справами — готувала обід, відбирала груші із саду, прибирала. День був спокійний, але мене трохи здивувало, що Олексій ще не з’явився. Зазвичай він частенько заходив без попередження, привозив доньці тістечка, а мені — кілька лестощів, яких я зовсім не потребувала.

Але цього разу все було інакше.

— Мамо, ти часом не бачила Олексія? — запитала донька, заходячи до кухні.

— Ні, не бачила. Що трапилося? — відповіла я, навіть не піднявши голови від каструлі.

— Він казав, що заїде, але його ніде немає, — занепокоєно сказала донька.

Ці слова змусили мене насторожитися. Хоч Олексій і мав репутацію непередбачуваного, та все ж його зникнення виглядало дивно.

І ось я чую, як відчиняються двері. Це він, без сумніву. Але чому він ховається за шафою?

Я пішла до передпокою й побачила Олексія, який стояв біля шафи, де ми зберігали одяг мого чоловіка Володимира. І що я бачу? Він тримає старенький піджак Володимира й явно збирається винести його з дому!

— Олексію! — вигукнула я. — Що ти робиш?!

Він здригнувся і, побачивши мене, почав щось мимрити:

— Я… просто подумав, що цей піджак… ну, може, знадобиться…

Я не вірила своїм очам.

— Ти вирішив просто прийти і забрати речі мого чоловіка без дозволу? — не стримувала я обурення.

— Та це не так! Я думав, що ви не будете проти!

На цей шум вийшов Володимир. Він подивився на нас і, зрозумівши ситуацію, запитав:

— Що тут відбувається?

— Олексій вирішив забрати твій піджак! — сказала я, ледве стримуючи емоції.

Володимир зітхнув, підійшов до шафи й мовив:

— Це не твій одяг, Олексію.

— Але ж він старий, ви його не носите! — спробував виправдатися зять.

Володимир повернув піджак назад і з серйозним виразом обличчя сказав:

— Якщо тобі потрібен одяг, попроси свій, але не бери чужого.

Ці слова підсилили моє обурення.

— Олексію, я більше ніколи не хочу бачити, щоб ти таке робив! У цьому домі є правила, і ти маєш їх поважати!

Олексій почервонів, зніяковів і почав вибачатися:

— Вибачте, я не хотів нічого поганого.

Володимир лише похитав головою.

— Олексію, якщо таке повториться, розмов більше не буде. А зараз іди думай, як піклуватися про свою сім’ю.

Зять мовчки пішов, залишивши нас у повній розгубленості. А я довго не могла прийти до тями, згадуючи цю ситуацію. Що ж, можливо, він навчиться після цього. Але тепер я точно знаю, що йому ще багато чого потрібно зрозуміти.