Оксана Петрівна була видною жінкою. Незважаючи на похилий вік, вона все ще була досить гарною.

Їй лестила така увага, але відповідати взаємністю вона не поспішала. Чоловіка не стало кілька років тому, вона звикла бути одною, і вона навіть трохи звикла. Більше вільного часу, менше турбот…

-Ну що ти, Оксано, все одна і одна! – журилася сусідка і подруга Ганна Миколаївна. – У тебе навіть кота немає! Не стане тебе, так ніхто й не дізнається!

-Так, а ти що? – дивувалася Оксана Петрівна. Ми ж кожен день бачимося! Не побачиш мене, значить все – не стало мене! От і дізнаєшся! Ключі від моєї квартири у тебе є, якщо що…

Але, на превелике нещастя Оксани Петрівни, Ганна Миколаївна важко заслабла. Порадившись між собою, її діти забрали стареньку до себе. Оксана Петрівна залишилася зовсім одна.

-Мамо, переїжджай до нас! – кликав старший син. – Ну, що ти зовсім одна тут будеш? А тут ми про тебе подбаємо, з онуками більше спілкуватимешся!

Але Оксана Петрівна не хотіла їхати зі своєї улюбленої квартири навіть до сина. Вона розуміла, що в них не так багато місця, щоб виділити їй окрему кімнату, а комусь докучати своєю присутністю, хай навіть рідним дітям чи онукам, вона точно не хотіла.
Молодший син теж мав невеличку квартиру. Про переїзд до нього не могло бути й мови.

Подумавши, Оксана Петрівна пішла в магазин. Купувати кота…

Вона зайшла в магазин і не помітила, як натрапила на чоловіка, який щось теж вибирав серед товарів.

-Ой, вибачте! – сплеснула рукам жінка. – Мені, справді, не зручно!

-Ну, що ви, що ви! – літній, галантний на вигляд чоловік у модному пальті, до блиску начищених черевиках і в старомодному капелюсі оцінювально оглянув Оксану Петрівну з ніг до голови.

-Такій прекрасній дамі зовсім нема за що вибачатися! Це я винен, що став тут посеред дороги! Дозвольте представитися: Павло Анатолійович! – чоловік галантно простягнув руку.

-Оксана Петрівна! – зашарілася жінка.

З крамниці вони виходили разом. Оксана Петрівна несла кошик з кошеням, а Павло Анатолійович делікатно підтримував її під лікоть.

У них було багато спільного. Обидва любили гуляти в парку, серіали, і відпочивати на природі.

-Ви знаєте, Оксано Петрівно, – натхненно розповідав Павло Анатолійович, – у мене є чудова хатинка в селі!

Правда зараз там нічого робити, все-таки зима вже, але от навесні… Якщо дозволите, я б вас туди запросив!

-Ой! Це так мило з вашого боку! – зраділа Оксана Петрівна.

Вони домовилися найближчими вихідними сходити в кіно. На зустріч Павло Анатолійович прийшов із маленьким букетиком троянд.

-Хотілося чогось романтичного, – ніяково сказав чоловік. – Ромашок, наприклад. Але були тільки троянди…

-Ну що ви, Павло Анатолійовичу! Не варто було! – збентежилась жінка.

Через тиждень вони пішли гуляти в парк. Цього разу Павло Анатолійович прийшов із гілочкою хризантем.

Вони довго тинялися доріжками, поки зовсім не змерзли. І говорили, говорили… Здавалося, вони все життя знали одне одного!

Наступними вихідними був знову похід у кіно і вже інші квіти. Через тиждень – прогулянка у парку та гілочка хризантем.

Так тривало майже місяць, доки Павло Анатолійович не заслаб.
-Оксаночко, я дуже вибачаюся, але сьогодні не зможу скласти вам компанію, як завжди – застудився! – говорив чоловік у слухавку.

-Господи! – злякалася Оксана Петрівна. – Говоріть мені свою адресу, і я привезу вам бульйон! Він кого хочеш на ноги підніме!

-Ну що ви, Оксана Петрівна! – слабко чинив опір Павло Анатолійович. – Це зовсім незручно! Я не в тому вигляді, щоб приймати гостей!

-Заперечення не приймаються! – рішуче заявила Оксана Петрівна і за п’ять хвилин уже готувала свій фірмовий бульйон.

Разом із бульйоном жінка захопила баночку малинового варення.

Павло Анатолійович зустрів її в махровому халаті, поверх смугастої піжами, шия була замотана шарфом.

Він із вдячністю прийняв гостинці від жінки та запросив на кухню.

-Я якраз закип’ятив чайник, але до чаю у мене, на жаль, нічого немає. З дому практично не виходжу! – Розвів чоловік руками.

-Ну що ви! Нічого не потрібно! Ви ось краще бульйончик їжте, поки не охолонув! – Оксана Петрівна дивилася, як Павло Анатолійович з апетитом наминає її бульйон та пила чай без нічого. Після бульйону та чаю з малиновим варенням, чоловік почав позіхати і заснув.

Закутавши його пледом, Оксана Петрівна вирушила додому.

Слабий Павло Анатолійович був довго. І щодня Оксана Петрівна носила йому бульйон і щось до чаю. Він із вдячністю приймав і вибачався, що самому йому її почастувати й нема чим.

-Ну нічого, Оксаночко, ось встану на ноги і влаштуємо ми з тобою бенкет! – натхненно говорив чоловік.

Зрештою, він видужав і одразу запросив Оксану Петрівну в кіно.

Звичний вже букетик і ось вони знову насолоджувалися фільмом.

Жінка думала, що їхні зустрічі продовжуватимуться як і раніше, але Павло Анатолійович сумно похитав головою.

-Знаєш, Оксаночко, я вже не молодий. Якщо я продовжу наші прогулянки, боюся, знову заслабну! Тим більше, що вже зима.

-Тоді, може до мене? – несміливо запропонувала Оксана Петрівна.

-Це якось не дуже зручно, – зам’явся Павло Анатолійович.

-Зручно, зручно!

Через пару місяців Оксана Петрівна помітила, що почала втомлюватися. Павло Анатолійович приходив до неї у гості майже щодня і вона намагалася його смачно нагодувати.

Розуміла, що самотній чоловік не може харчуватися так добре, як одружений і хотіла побалувати його.

Павло Анатолійович із задоволенням наминав її пиріжки, борщі і котлети, не відмовлявся брати контейнер з собою, але…

Турботою у відповідь Оксану Петрівну він не радував.

Квіти стали з’являтися дедалі рідше, а замість шоколадних цукерок до чаю все частіше була дешева пачка печива.

Жінка розуміла, що він нею користується і водночас їй було соромно за свою меркантильність.

Ну не доходить до нього, що в гості до жінки іноді потрібно приходити не з порожніми руками! А натякнути вона соромиться.

Єдине, що її заспокоювало в цій ситуації, це те, що Павло Анатолійович з нетерпінням чекав весни, щоб показати їй свою хатину в селі.

-Ось побачиш, Оксаночко, тобі там обов’язково сподобається! Свіже повітря, птахи співають, краса!

Настала довгоочікувана весна. Одного вечора, коли Павло Анатолійович, наївшись наваристого борщу напівлежав у Оксани Петрівни на дивані, він нарешті повідомив їй про те, що найближчими вихідними вони їдуть до нього в село.

-Ну нарешті! – зітхнула подумки Оксана Петрівна.

Раннього суботнього ранку, одягнувшись у гарний брючний костюм і одягнувши крислатий капелюх, Оксана Петрівна чекала Павла Анатолійовича.

Він якось дивно оглянув її вбрання, але нічого не сказав. Сам же Павло був одягнений у робочий комбінезон, гумові чоботи і стару панамку.

Їхали довго. Нарешті показалося село. Через кілька хвилин Оксана Петрівна з подивом розглядала похилений паркан за яким росли кілька слабеньких дерев і стояла якась дерев’яна будівля, яка вже сильно покосилася.

-Це що? – вона здивовано подивилася на свого супутника.

-Це – моя хатина! – гордо відповів Павло Анатолійович. – Можеш переодягтися в сараї. Там за одно і вибереш собі лопату до смаку!

-Яку лопату?! – мало не закричала жінка. – Ти навіщо мене сюди привіз?

-Як навіщо? – Павло Анатолійович був щиро здивований. – Город копати! Навіщо ще в село їздять?

Зараз усе покопаємо, потім посадимо, а восени я з тобою врожаєм поділюся!

Оксана Петрівна повернулася до свого попутника, подивилася на нього і засміялася. Вона сміялася голосно і довго, витираючи сльози.

-Ні вже! Дякую, Павлику, але я додому! Досить того, що ти й так усю зиму за мій рахунок прожив! Твій город я вже не потягну! – вона розвернулась і пішла стежкою до зупинки автобуса, так само сміючись.

-Та, а що я тебе повинен був у село просто так везти? – Кричав їй услід Павло Анатолійович. – Ну, що за баби пішли! Я її і в кіно, і на прогулянку, і врожаєм готовий поділитися… Що ж це все безкоштовно?

Оксана Петрівна приїхала додому, налила собі велику чашку чаю та дістала торішнє малинове варення. Тут же до неї на коліна застрибнув величезний пухнастий кіт і голосно замуркотів.

-От так от, – погладила кота Оксана Петрівна. – У моєму віці мабуть найкраще дружити з котом…