Олександр був молодшим із двох синів Миколи Васильовича та Софії Олександрівни Чемків. Народився він у Нововолинську 16 квітня 1977 року. Мав старшого на три роки брата Анатолія, пише vsn.ua

Батьки хлопця через якийсь час після народження синів розлучилися.

«За своїм характером, Сашко завжди був дуже добрим, приязним та безвідмовним хлопцем, мав багато друзів і старався допомогти всім, хто б його про що не попросив. У дитинстві він понад усе любив гратися іграшковими солдатиками, а також малювати військову техніку. Всі його шкільні зошити були обмальовані танками, автоматами, літаками та іншими атрибутами, тісно пов’язаними з армією. Тому й не дивно, що, ставши дорослим, він значну частину свого життя провів на військовій службі», – згадує старший брат Анатолій.

Коли Олександру виповнилося 7 років, він став першокласником міської гімназії, яка тепер має статус ліцею. Закінчивши там 8 класів, він пішов учитися в тодішнє профтехучилище № 1 у Будятичах, яке так і не закінчив, оскільки вирішив іти працювати. Тож влаштувався на роботу теслярем-бетонником на будівництво10-ї шахти, де пропрацював  рік.

У травні 1995 року його призвали в армію, направивши спочатку на пів року в 95-й навчальний центр на курси водіїв-механіків у м. Яворів, що на Львівщині. Після навчання Олександра було призначено командиром відділення в/ч 1265, яка згодом була перейменована в 95-ту окрему аеромобільну бригаду.

Югославія

Повернувшись зі строкової служби й дізнавшись про  набір добровольців для міжнародної миротворчої місії на території  колишньої Югославії, Олександр загорівся бажанням стати учасником цієї місії.

Його бажання задовольнили, і в середині липня того ж року юнак  був зарахований до складу українського миротворчого контингенту, який у рамках програми «Партнерство заради миру», брав участь у виконанні миротворчих місій на території Боснії та Герцеговини.

Серія масштабних збройних зіткнень у ті роки перетворила Югославію на одну з «найгарячіших» точок світу за останні десятиліття. Тож  на допомогу населенню країни в числі миротворців з інших країн світу поїхали також й добровольці ЗСУ.

Незважаючи на відсутність підтримки з боку ООН і НАТО, українські миротворці несли службу на блок-постах, доставляли продукти й паливо в заблоковані райони, охороняли та супроводжували конвої, проводили розмінування, охороняли своїх товаришів від снайперів, збирали розбиті машини, відновлювали лікарні та школи, ремонтували дороги, лінії електропередач, надавали медичну допомогу місцевому населенню.

Вони також успішно виконували завдання з евакуації мирного населення із зони загострення ситуації. У результаті більше п’яти тисяч людей без втрат серед українців були успішно виведені, попри те, що в ці дні кількість жертв у регіоні перевищила дев’ять тисяч чоловік.

У Югославії, за словами брата Анатолія, Олександр пробув місяць-два, а потім звільнився й повернувся додому. Тут він спочатку влаштувався гірничим робітником на шахту №1, а через рік перевівся охоронцем на шахту №9. Після закінчення договору, як безробітний, якийсь час перебував на обліку в Центрі зайнятості.

Ліван

А тим часом на Середньому Сході розгорівся новий конфлікт. Цього разу між Ізраїлем та Південним Ліваном.

Указом Президента України від 20 червня 2000 року до тимчасових сил ООН у Лівані було направлено миротворчий контингент в складі 3-го у інженерного батальйону ЗСУ, чисельністю до 650 військовослужбовців під командуванням полковника Олега Хавронюка. Серед цих миротворців був і стрілець комендантського взводу штабної роти Олександр Чемко, який, підписавши річний  контракт, 3 липня 2000 року відбув у Ліван.

Базовий табір батальйону розміщувався в містечку Ель-Аззіє.

Як звітував згодом комбат Олег Хавронюк, унаслідок річної роботи в Лівані українські миротворці знешкодили 1135 мін та вибухонебезпечних предметів, перевірили 245 тис. кв. м території, проробили дев’ять проходів у мінних полях, провели електрику, займалися будівництвом та рекультивацією величезних територій.

Тобто, за рік вони зробили стільки, скільки не змогла зробити вся миротворча місія ООН за час свого існування в Лівані. Причому, нашим військовим довелося зіткнутися з мінами різних конструкцій: саморобними, пластиковими, які не могли бути виявлені за допомогою металошукачів.

Однак, зі слів командира батальйону, українські миротворці успішно справилися з усіма своїми завданнями. Основною ж проблемою комбат назвав незвично спекотний для наших солдатів клімат, в якому було дуже важко працювати. І те, що за рік роботи жоден українець не був навіть травмований, говорить само за себе.

Взвод, в якому служив Олександр, займався патрулюванням табору батальйону, охороною штабу та інших важливих об’єктів у зоні своєї відповідальності.

Повернувшись з Лівану після закінчення контракту у липні 2001 року чоловік два роки трудився у народному господарстві.

Зі своєю майбутньою дружиною Наталією вони виросли в одному будинку, але в дитинстві їхні дороги не пересікалися. Молоді люди стали зустрічатися, коли дівчина вже була студенткою столичного коледжу. У 2002 році молодята одружилися, а у травні наступного року в них народився первісток, якого назвали Максимом.

«Я знаю Сашу ще з юності оскільки він був хорошим другом мого брата Андрія. Разом із дружиною вони гуляли в Андрія на весіллі (Наталія вчилася з Андрієм в одному класі), а потім разом служили миротворцями в Іраку. Олександр був веселим товариським хлопцем, мав чудове почуття гумору, багато друзів, нікому не відмовляв у допомозі», – розповідає сестра загиблого Героя України Лєна Вовк.

Ірак

Синові виповнилося трохи більше року, коли його тато в кінці грудня 2004 року підписав новий контракт на службу в миротворчій місії ООН, яка відправлялася в Ірак.

На думку деяких спостерігачів, приєднання України до багатонаціональної операції в Іраку мало неофіційну мету. Вона полягала у виході президента Леоніда Кучми з міжнародної політичної ізоляції, в яку він потрапив після серії гучних політичних скандалів, починаючи зі справи Гонгадзе та закінчуючи скандалом через продаж Іраку радіолокаційних систем «Кольчуга».

Перед відряджанням українських миротворців у країну пісків не було точно відомо, чим вони будуть там займатися. Висловлювалися припущення, що охоронятимуть нафтові родовища. Насправді українцям довелося брати участь у бойових діях. У результаті до березня 2005 року там наклали головою 18 солдатів та офіцерів з українського контингенту, а понад 40 отримали поранення.

У країну безкраїх пісків та зелених оазисів молодший сержант Олександр Чемко прибув на початку січня 2005 року.

Наказом командира 80-го аеромобільного полку Західного оперативного командування полковника Ігоря Оверіна він був призначений стрільцем комендантського взводу штабної роти управління, в завдання якої, як і в Лівані, входило патрулювання території бази, охорона штабу та інших важливих об’єктів.

Повернення додому, новий контракт

Додому чоловік повернувся в лютому 2006 року. А в червні наступного у нього народився другий син – Станіслав. Оскільки знайти нормальну роботу з хорошою зарплатою в ті роки в Україні було досить важко, то у 2008 році він поїхав на заробітки в Італію, де в нього були друзі. А через рік, на початку вересня, коли старший син Максим пішов до першого класу, до нього також переїхала і дружина з дітьми. Та сімейне життя пари якось не склалося, й подружжя розлучилося.

В Україну Олександр повернувся в 2019 році і майже відразу поїхав у Володимир, де підписав трирічний контракт зі ЗСУ. І вже в лютому у складі тодішньої 51-ї, потім -14-ї ОМБР поїхав на Донбас, де воював до січня 2022 року.

«Де саме брат воював, ми не знаємо, бо ні тоді, коли він був миротворцем, ні тоді, коли три роки воював на сході, він майже нічого не хотів розказувати», –  розповідає Анатолій.

Загинув, як справжній воїн, – у бою

Повернувшись після закінчення контракту додому, чоловік планував трохи  перепочити та в лютому-березні знову їхати в Італію, але планам цим не судилося збутися, бо в Україну прийшла велика війна…

Як воїн, який уже побував у кількох «гарячих» точках, Олександр не став чекати, доки йому принесуть повістку, а добровільно пішов у військкомат й попросився на передову. Та на війну його не послали, пояснивши, що його завдання на цей час – передавати свій багатющий бойовий досвід новобранцям, які ніколи не бачили війни.

Тож із 3 березня 2022 року чоловік  якийсь час працював інструктором на полігоні у Володимирі, навчаючи новобранців виживати на війні. потім продовжував службу у складі 39-го зенітно-ракетного полку, охороняючи Буки, Тори та іншу військову техніку ППО. А  на початку травня 2023 року Олександр перевівся у 24-ту ОМБр імені короля Данила й відразу ж відправився на передову.

Безстрашні герої королівської піхоти першими зустріли війну. Їх брали в оточення, накривали фосфором, крили артою та авіацією, лякали десятками «м’ясних штурмів», а вони стояли на смерть, захищаючи кожний метр рідної землі. Визволяли Красний Лиман, Сіверськодонецьк, Лисичанськ, героїчно тримали оборону Попасної, Золотого, Соледару та Бахмута. Після цього бригаду, яка втратила у боях майже половину особового складу, відвели на коротку ротацію.

Додому на декілька днів приїхав і Олександр. За словами матері, після побачення з родиною син найперше відвідав «своїх хлопців», які спочивають вічним сном на кладовищі в районі другої шахти.

«Він був дуже радий побачитися з рідними, радий побути вдома, але уникав будь-яких розмов про війну. Сказав лише якось, що все те, що нині відбувається на фронтах, не йде в жодне порівняння з тим, що він бачив раніше, коли брав участь у миротворчих місіях, а згодом – у війні на сході», –  зауважує старший брат.

Повернувшись у частину, він брав участь у боях за деокупацію Херсонщини, а після визволення Херсона, 24-ту бригаду знову передислокували на Донеччину.

Герой королівської піхоти – 46–річний сержант Олександр Чемко загинув 6 липня 2023 року під час виконання бойового завдання  в районі Торецька в Донецькій області.

Похований він поряд зі своїми побратимами на Алеї Героїв.

Рішенням сесії міської ради Олександр Чемко посмертно отримав статус «Почесний громадянин Нововолинська», а від 24-ї бригади він нагороджений посмертно хрестом Героя «Навіки в строю»