Військовий з позивним «Промінь» провів 255 днів на позиціях, вів бої за кілька десятків метрів від ворога, вийшов з оточення та став Героєм України.

Протягом трохи більш як восьми місяців перебування на спостережних пунктах він неодноразово вступав у стрілецькі бої з противником та потрапляв під ворожі обстріли.

Про свій військовий шлях та отримання звання Героя України військовослужбовець 155-ї окремої механізованої бригади розповів кореспонденту АрміяInform.

Раніше Владислав Білоусов жив із родиною у Нікополі на Дніпровщині, однак через постійні обстріли сім’я переїхала до рідного міста його дружини. Чоловіка мобілізували восени 2024 року.

28 гранат за місяць

«Промінь» потрапив до 155-ї окремої механізованої бригади. Він разом з побратимами вирушив на спостережний пункт на Покровському напрямку. За його словами, спочатку ця територія фактично залишалася сірою зоною.

— У перший день, це було 30 березня, ми не змогли заїхати, тому що зламався VAB. Мусили розвернутися. І вже 31-го числа ми заїхали на позиції повноцінно. Основна задача була спостерігати й робити доповідь, — розповідає він.

Разом із двома побратимами захисник облаштувався у підвалі будинку. Ворожі групи перевіряли всі можливі схованки. Невдовзі російські військові виявили їхнє укриття.

— росіяни теж ходили дорогою, де той будинок був розташований. Вони ходили, «прокидували» гранатами всі підвали, всі ямки, всі двері. Просто йде група і кидають, кидають, кидають. В один день вони побачили наш підвал і вирішили туди зайти, а там вже були ми.

Ми чинили опір, відстрілювались. Спочатку підійшло двоє, потім ще троє. І в них у кожного тоді по дві гранати було. Вони всі викинули й пішли собі далі. Окупанти знали, що ми там є, бо періодично кидали до нас різні гранати. Я тоді десь 28 гранат нарахував всього за місяць.

У мене було осколкове поранення руки, а хлопцям тоді дісталося. Ми на вході поклали дошку, щоб гранати скочувалися в кут у ямку і там вибухали, щоб нікого не зачіпало. Після п’ятого чи шостого вибуху ту дошку відкинуло. Хлопці пішли її поправити, і між ними залетіла граната. Один встиг лягти, а другий ні. А я був далеко, щоб когось повалити. Це було миттєво, — пригадує Владислав.

За 5 метрів від ворога

Весь цей час захисник підтримував зв’язок безпосередньо з командно-спостережним пунктом. Перші дні військові жили завдяки запасам, які взяли із собою. Через кілька днів провізію почали доставляти безпілотниками. З часом робити це ставало дедалі складніше — лінія бойового зіткнення змінювалася, а відстань до позиції збільшувалася. Не всім дронам вдавалось долетіти.

— Скидали, але з кожним разом усе ставало гірше і гірше, тому що фронт відсувався. Не всім навіть вірилось, що там хтось ще тримає позицію, — каже військовий.

На початку вересня «Промінь» був змушений перемістився до суміжної позиції, яка знаходилась неподалік. Там він приєднався до двох військових.

— Я приблизно знав дорогу. Потім мене спіймали пташкою і довели до суміжної групи. Хлопці сиділи в кущах, трошки окопалися. Ми, напевно, знаходилися за 100-150 метрів від позиції ворога. Ми знали, де вони. Ми їх чули. Якщо вітер в нашу сторону дув, відчували запах сигарет, які вони курять. Вони були поряд, але наша позиція була дуже вигідна. Через нас майже ніхто не проходив, але ми бачили все, що відбувається навколо, — говорить Владислав.

Українські бійці мали наказ не виявляти себе та продовжувати спостереження. Іноді російські групи проходили буквально за кілька метрів.

— Доволі багато разів проходили повз нас просто за 5–10 метрів. Ми супроводжували їх дулом. Маскувалися, як могли. Ховались на самому видному місці. Ми ще краще окопалися, тому що вже холоди йшли. Мені тоді зимній одяг ще скинули. Посилки шукали вночі в антидронових плащах, — згадує він.

Так військові провели ще близько місяця.

«Вадічка єсть?»

На початку жовтня одна з російських груп підійшла безпосередньо до схованки українських військових.

— Ми вже сиділи в оточенні, і противник не розумів, що там ще може бути наша позиція. Під час туману ворожа група з чотирьох осіб стандартно проходила. І чогось вона вирішила в цей раз розвернутись і піти прямо на нас. В притул. Вони йшли по черзі.

Один проходить, але без автомата. Питає: «Вадічка єсть?». Мій побратим каже: «Нєт». Той відходить на бугор в 50 метрах від нас. За ним йде другий. Перший кричить йому, щоб автомат взяв. Ми зрозуміли, що вже все, що нашу позицію спалили. Вони ж не очікували, що ми ще там сидимо, тому що поряд їхня позиція вже була, і тут вони ходили постійно.

Ми кладемо другого. Перший тікає кудись за допомогою. Двоє ще поряд за бугорчик залягають. Постріли. Сміття загорілося. Диму купа. І гранати кидали. В стрілецький бій по більшості ми вступили не з тими, які заховалися, а з тими, хто прибіг на допомогу, — каже «Промінь».

Боєприпаси поступово закінчувалися, тому оборонці по черзі споряджали магазини та вели вогонь. Після тривалого боєзіткнення противник відійшов. За словами військового, постріли поряд за бугорком також стихли, мабуть, «під шумок» відійшли. Залишатися на вже виявленій позиції було небезпечно.

— Ми всі цілі залишились. В мене другий раз уламок залетів, але то дрібниці вже, — говорить оборонець.

«Прилітало, але жодного разу не розірвався снаряд»

Бійці доповіли про ситуацію та вирушили до іншої суміжної позиції. Дорогою до по них почав працювати міномет. За словами Владислава, три боєприпаси упали неподалік, однак не розірвались.

— Пройшли поле. Один з нас, у кого рація була основна, від нас далеченько відійшов. Ми ще тягнули якийсь тяжкий рюкзак, крім своїх. Ми намучилися тоді, бо сил вже не особо було. Поки йшли, в нас почала мінометка стріляти, але жодного разу не розірвався снаряд. Трохи відійшовши від наших льошок (копані укриття — ред.), чуємо, що там вже вибухи.

Йдемо, тільки зупиняємось віддихатися — прилітає снаряд і просто втикається в землю. Ми ось так дивимося один на одного: «Пора йти? Пора йти!». Три рази мінометка прилітала. Може за мене молилися так багато. Просто пощастило, — каже Владислав.

Коли військові нарешті дісталися українських окопів, їх спочатку помилково прийняли за противника.

— Вже підходили до системи окопів й по нам пустили чергу. Там дошка була слизькою, купа багнюки, й той, хто пустив чергу, підковзнувся від віддачі. І тому над головами вже пролетіли кулі. Ми ж кричимо, що свої. Тоді їх повідомляли, що свої прийдуть, але в той же момент вони всі були по бойовій готовності, тому що у них перед цим був контакт із ворогом. І їм казали, що буде троє, а тут нас двоє, бо перший йшов окремо, далеко попереду і зайшов в систему в іншому місці, — розповідає захисник.

На цій позиції «Промінь» провів ще близько місяця. Військові по черзі чергували на спостережному пункті.

— За 150 метрів хтось проходив, було чутно постріли. Вони або збивали пташки серед поля, або просто перестрілювались. Таке враження, що їм сказали не заходити до нашої системи. Вони її обходили. На той момент вже майже не було контактів, — каже він.

Вихід з позиції повз окупантів

10 грудня почався один із найскладніших етапів — вихід із позиції. Щоб дістатись безпечної зони, їм треба було ще пройти повз російських військових.

— По карті дивишся одне, а по місцевості інше. Там десь єгоза була. Ми туди-сюди, але знайшли прохід. Було слизько. Я зачепився штаниною, впав й дав чергу в землю. Можливо, ця черга нас і врятувала. Тому що поряд проходила дорога, і там почалося: «Кто стрєлял? Кто стрєлял?».

Двоє росіян з того місця, куди ми мали проходити, виїжджають на мотоциклі та їдуть кудись у розвідку. Росіяни на мотоциклах тримали там перехрестя. Нам би довелось або йти на контакт, або обходити їх. А так вони заметушились і поїхали кудись, — говорить «Промінь».

Їм доводилося рухатися, орієнтуючись за наданим маршрутом та місцевістю.

— Ми інтуїтивно самі знаходили ці всі обходи. Плюс-мінус по тому маршруту йшли, але трошки блукали. Головне, що в правильному напрямку. Там було досить гучно. Ми тоді залягли просто серед поля. Лежимо, я сніг їв, бо води не було. Ми з собою взяли в дорогу батончики, які назбирали від пайків. Коли посилка приходила, то обов’язково щось відкладали. Це вже звичка, — згадує він.

Оборонцям також доводилось неодноразово ховатись від ворожих дронів.

— Прилетів «Кажан». Почав робити скиди поряд в посадці. Потім вже нам повідомили, що це наш був. Вони там «прокидували» когось. Коли стало тихо, пішли вперед. Ми перебігли. Потім потрапили на випалене поле. Просто земля чорна, випалена. Потроху вибралися. І вже потрапили до своїх у систему, — розповідає військовий.

За день військові подолали понад 10 кілометрів, виходячи з тилу. Спочатку планували залишитися на ніч, однак через холод та розбиті СПшки вирішили пройти ще кілька кілометрів до іншої позиції. У темряві довелося шукати проходи через інженерні загородження та протитанковий рів. Орієнтуватися допомагав трофейний тепловізійний монокуляр.

Хлопці переночували у побратимів, перекусили й наступного дня продовжили рух. Цього разу військових уже супроводжував український БПЛА. Проте дорогою їх атакував ворожий FPV-дрон. Оборонці вчасно змогли ухилитись, але один із бійців дістав поранення. Група швидко змінила позицію, сховалася в одному з будинків і вийшла на зв’язок. Згодом усі дістались до командно-спостережного пункту.

Дзвінок рідним

Після місяців на позиціях однією з перших речей став дзвінок додому.

— Нас добре зустріли. Ми почали роздягатись, бо були повністю мокрі. Командир роти одразу переодягнув нас у сухий одяг. Потім прям наполягали, щоб ми подзвонили своїм рідним, — сміється «Промінь».

Удома на нього чекають дружина, батьки та п’ятеро дітей — двоє рідних, двоє усиновлених та дівчинка під опікою. Він міг піти зі служби, але не став.

— Моя дружина, яка теж пішла служити, каже: «Поки я не звільнюсь, то і ти не звільнишся», — жартує Владислав.

За його словами, вона підписала контракт, поки він був на позиціях, оскільки хотіла мати про нього більше інформації. Каже, що був у шоці при першому дзвінку.

— Їй писали стандартні повідомлення, що я виходжу на зв’язок, і все. Для військових якось по-інакшому все діє. Їй дозволили голосове повідомлення відправити. І мені це голосове передали по рації, — пригадує він.

Герой України

Після виходу з позицій «Промінь» спочатку оглянули на стабілізаційному пункті, а потім направили до лікарні. Під час лікування командир бригади вручив йому орден Богдана Хмельницького III ступеня. Згодом він проходив реабілітацію.

У лютому 2026 року дізнався про присвоєння звання Героя України. Нагороду захиснику вручив Президент України у Маріїнському палаці. Поруч у цей момент була його дружина.

Після лікування Владислав повернувся до служби. Отримав звання молодшого сержанта, пройшов курс підготовки офіцерів штабів та нині виконує завдання у штабі батальйону. Зараз роздумує над підписанням контракту для офіцерів.