Вже у вівторок для українців настає календарна осінь, а це означає, що до календарної зими з морозами та снігом залишилося всього три місяці.

На тлі щоденного масового обстрілу Києва голова правління у Центрі конституційного моделювання Геннадій Друзенко пояснює, що останнім часом з’явилося відчуття, що ми повертаємося у 2022 рік. Київ знову стає прифронтовим містом. Сирени повітряної тривоги фактично не змовкають. У маркетах зʼявилися порожні полиці, про які памʼятають або ті, хто пережив розпад СРСР, або березень 2022 у столиці.

Сторони не бояться піднімати ставки. Недоторканими залишилися хіба що АЕС, мости через великі річки та урядові будівлі. Хоча останнє – вже теж не абсолютне табу.

І, знаєте, за великим рахунком це добре. Бо всі, хто воює (принаймні з моїх знайомих) ладні твердлити, що лютий-квітень 2022 – був найкращий час в Україні за всі роки її незалежності. Страшний і величний час. Коли ми спочатку здивували росіян, потім — наших партнерів, і нарешті — самих себе. Ми раптом прозріли, якою має (і може!) бути Україна.

А потім переляк у можновладних головах випарувався — і все повернулося на круги своя. Корупція, сервілізм, непотизм, свавілля, кричуща неефективність і несправедливість влади.

Урок не був засвоєний — і ми повертаємося в точку, в якій повернули не туди. Замість будувати Res Publica Україна, якою ми раптом на кілька місяців стали з початком повномасштабного вторгнення, ми повернулися до лайтовішої версії російського режиму, в якому доля країни залежить від настрою та здібностей електорального монарха. І саме ця внутрішня схожість породила настільки радикальний націоналістичний угар, що мимоволі згадуєш максиму Семуеля Джонсона: “Патріотизм — останній прихісток негідників”.

Війни не виграють перепохованням решток історичних постатей у національному пантеоні.

Війни виграють завдяки кращій організації, мотивації та технологіям. А тут ми з росією трагічно схожі. Як і у покладанні на “чудодійну” силу мощей…

Тому Господь повертає нас у ту точку, де ми звернули на манівці. Війна, що кілька років тривала “десь там далеко”, починає наполегливо стукати у відносно комфортне тилове життя столиці. І це, за великим рахунком, справедливо. Бо нагадує, що аби перемогти загарбника, потрібно не так припинити говорити російською, як стати посутнісно іншим від Росії. Стати вільною країною відповідальних громадян. Справжньою Республікою.

Впораємося з цим викликом – виграємо війну. Ні — навіщо Господу маленька україномовна Росія-лайт під жовто-блакитними прапорами? Робити ставку на жертовність, героїзм та репресії замість організації, мотивації та технологій – це якраз російський спосіб ведення війни. Тут ми їх навряд чи перевершимо.

Тому готуймося до вирішального року цієї війни. І згадуймо, що стало ключем “чуда над Ірпенем” навесні 2022-го. Якщо віднайдемо цей ключ республіканства, Господь знову дасть нам шанс на краще майбутнє.