Ексклюзив

29 серпня Україна згадує тих, хто віддав життя за її свободу й незалежність. За цією датою – не лише Іловайськ і одна з найтрагічніших сторінок війни, що триває з 2014 року. За нею – тисячі імен, родинних історій, фронтових спогадів і людських голосів, які вже сьогодні стають частиною великої національної пам’яті. І саме зараз вирішується, якою вона залишиться для наступних поколінь: живою історією людей чи лише переліком дат, цифр і офіційних формулювань.

Спеціально для «Київщини 24/7» головний спеціаліст Управління наукового та інституційного забезпечення політики національної пам’яті УІНП Костянтин Положай розповів, як Україна вже сьогодні документує війну, як формується нова культура вшанування полеглих, чому помилки в меморіалізації можуть травмувати родини, яким має бути майбутній календар пам’яті та чому боротьба за правду про цю війну не завершиться навіть після останнього пострілу.

Свідчення, які ми можемо втратити назавжди

– Пане Костянтине, історія цієї війни пишеться буквально у нас на очах. Що Український інститут національної пам’яті вже сьогодні робить, аби зафіксувати цю історію максимально повно? І чи є ризик, що частину унікальних свідчень ми можемо втратити назавжди, якщо не зберемо їх саме зараз?

– Ризик втратити цінні свідчення є завжди. І, будемо відвертими, частину з них ми вже втратили назавжди. Інститут працює як у теоретичній, так і в практичній площинах.

Щодо теорії – ми розробляємо рекомендації з меморіалізації для громад. Перша їхня версія вийшла у 2024 році, а зараз ми вже працюємо над оновленням. За ці два роки ми здобули новий досвід і зіткнулися з викликами, які раніше не були настільки гострими.

Щодо практики – при Інституті діє спеціальний центр, який займається фіксацією усних свідчень, зокрема людей, які пройшли російський полон. За останнє півріччя на основі цих матеріалів ми видали окрему книгу спогадів. Крім того, фахівці УІНП постійно виїжджають у громади, проводять семінари та роз’яснюють, як робити меморіалізацію притомною, актуальною і такою, що об’єднує, а не розколює суспільство.

– Ви працюєте, зокрема, з усноісторичними свідченнями. Як сьогодні має формуватися великий архів пам’яті російсько-української війни? Хто і як визначає, чиї історії потрібно записати й зберегти, щоб через десятиліття ця війна мала голоси конкретних людей, які її пережили?

– Фіксацією та документуванням займається не лише УІНП. Це велика спільна робота багатьох інституцій. Наприклад, Центральний державний аудіовізуальний та електронний архів веде систематичну роботу, збираючи фото- та відеоматеріали.

Свої архіви формують і громади. Скажімо, Ірпінська міська рада має власний архів, який систематично поповнюється та впорядковується за датами й подіями.

З погляду наукового історичного підходу ми прагнемо зберегти свідчення всіх можливих учасників та очевидців, аби через десятиліття війна не залишилася лише сухим набором дат, цифр і офіційних звітів.

Одна війна від 2014-го: як не втратити пам’ять про її перші роки

– 29 серпня історично пов’язане з Іловайськом і подіями 2014 року. Водночас після повномасштабного вторгнення з’явилися десятки інших битв і тисячі нових історій втрат та героїзму. Як Інститут бачить майбутній календар пам’яті російсько-української війни? Як не допустити, щоб 2014–2022 роки не опинилися в тіні подій після 24 лютого?

– Це дуже складне питання. Події після 24 лютого 2022 року торкнулися значно більшої кількості людей, тому для багатьох вони є більш свіжими й болісними спогадами.

Але УІНП послідовно відстоює концепцію, що це єдина війна за незалежність, яка триває з 2014 року. Цей принцип закріплений і на законодавчому рівні.

Що ж до майбутнього загальнонаціонального календаря пам’ятних дат та остаточного визначення ключових місць пам’яті, ці питання мають бути остаточно опрацьовані вже після завершення війни, коли ми зможемо повноцінно осмислити весь пройдений шлях.

Прапори, Алеї Героїв і «Дерево пам’яті»: як народжується українська мова вшанування

– Сьогодні в Україні стихійно формується нова культура пам’яті: портрети полеглих у містах, прапорці на могилах, Алеї Героїв, меморіальні дошки, хвилина мовчання, перейменування вулиць. Які з цих практик, на вашу думку, вже стали справді українською традицією і переживуть нинішню війну? І чи може Інститут уже сказати, якою буде наша власна мова пам’яті про загиблих воїнів?

– Ми зараз перебуваємо у процесі формування власної мови пам’яті. Але одна беззаперечно усталена загальнонаціональна традиція вже є – це державні прапори на секторах військових поховань. На будь-якому цвинтарі в Україні ви одразу впізнаєте такий сектор саме за прапорами.

Меморіальні дошки також є звичною практикою, хоча вони існували й раніше.

Усі інші рішення поки що дуже індивідуальні. Наприклад, у Запоріжжі встановили залізне «Дерево пам’яті», де родинам загиблих передають дзвіночки, які залишаються на символічних гілках. Це їхня унікальна місцева практика.

У деяких містах з’являються «Алеї надії», присвячені зниклим безвісти та полоненим, де портрет урочисто знімають, коли людина повертається додому. Кожне місто шукає свої форми.

Від Пантеону до громади: хто вирішує, як вшановувати полеглих

– Інститут говорить про трирівневу систему місць пам’яті: Український національний пантеон, Національний військовий меморіальний комплекс і місцеві військові поховання та меморіали. Якою має бути логіка цієї системи? Кого і за якими принципами держава вшановуватиме на загальнонаціональному рівні та як має бути збережена пам’ять про кожного полеглого захисника у його власній громаді?

– Щодо Національного пантеону вже є відповідний закон. Там чітко прописані критерії та процедури: зокрема, поховання чи перепоховання видатних діячів можливе лише через 20 років після їхньої смерті. Чіткі критерії встановлені й для НВМК.

Водночас ключовим є рішення родини. Якщо рідні проти перепоховання на НВМК чи в Пантеоні, ніхто цього робити не буде. Це нормальна світова практика – не всі видатні діячі Франції чи Чехії поховані у своїх національних пантеонах.

Щодо місцевого рівня – УІНП не диктує громадам жорстких рамок. Громада сама обирає форму шани. Наприклад, у Сумах на пам’ять про загиблого керівника мистецької організації встановили його костюм на одній із площ міста. Для цієї спільноти це була жива й зрозуміла пам’ять. Інші обирають перейменування вулиць чи навчальних закладів.

Коли меморіал може травмувати: чому без діалогу пам’ять не працює

– У різних громадах пам’ять про загиблих сьогодні увічнюють дуже по-різному, і не всі рішення є вдалими. Інститут уже розробив рекомендації для громад. Які помилки в меморіалізації війни ви сьогодні бачите найчастіше? І чи повинна держава зрештою встановити певні стандарти, щоб пам’ять про загиблих не залежала від смаку конкретного чиновника чи можливостей окремої громади?

– Найголовніша помилка, яка потім породжує конфлікти, – це відсутність громадських обговорень та конкурсного відбору проєктів.

Існує порядок спорудження монументів, затверджений Міністерством культури ще у 2004 році. Він чітко вимагає проведення конкурсів. Коли є відкритий конкурс і діалог між громадою та посадовцями, вдається знайти консенсус щодо матеріалів, стилістики та сенсів.

Діалог із громадою працює як запобіжник. Наведу приклад із Сум: після обстрілу центру міста один із варіантів пам’ятника передбачав бронзову копію дитячого велосипеда з резонансного фото. Лише під час громадських обговорень з’ясувалося, що мати пораненої дитини вижила й була категорично проти такого символу, адже для неї цей день – про порятунок доньки, а не про трагедію. Обговорення допомогло уникнути ретравматизації родини.

«Війна за пам’ять почалася ще до перших снарядів»

– росія роками намагалася привласнювати українську історію, а зараз паралельно з війною вже створює власну версію її причин і перебігу. Чи можна сказати, що боротьба за пам’ять про цю війну вже почалася? І що Інститут робить сьогодні, аби через кілька десятиліть Україна не була змушена знову доводити світові очевидне – хто був агресором, хто захищав свою державу і якою була справжня ціна цієї боротьби?

– Війна за пам’ять про цю війну розпочалася ще до того, як впали перші снаряди. Щоб здійснити агресію, ворогу потрібно було створити уявне «історичне право» на цю атаку.

Спроби привласнити українську спадщину та очорнити нашу державність тривали роками, тривають зараз і продовжуватимуться після нашої Перемоги.

Інститут національної пам’яті протистоїть цьому системно: ми готуємо інформаційні матеріали, що розвінчують російські міфи, видаємо книги, збираємо прямі усні свідчення учасників та очевидців подій. Правдиве, задокументоване першоджерело завжди має більшу вагу у світі, ніж будь-яка ворожа пропаганда.

Українська культура пам’яті не з’явиться одного дня у вигляді готового набору правил. Вона формується вже зараз – у громадах, на військових похованнях, у родинах полеглих, у рішеннях про меморіали, назви вулиць і способи говорити про втрату. І саме тому помилки тут мають не лише естетичну, а передусім людську ціну.

Розмова з Костянтином Положаєм показує: уникнути формалізму та «бюрократизації горя» можна лише там, де є живий діалог із родинами та громадою. А свідчення, фотографії й голоси, які Україна збереже сьогодні, через роки стануть не просто архівом війни. Вони будуть доказом того, що насправді відбулося, і фундаментом історичної правди, за яку доведеться боротися ще довго після завершення бойових дій.

Читайте також: Світло за потрійною ціною від фірми з російським минулим: енергетичний скандал у Березанській міськраді

Фото: Еспресо: Біла Церква

Актуальні, важливі й перевірені новини Київщини також читайте на нашій Facebook-сторінці і в Telegram-каналі.