Українська мова дедалі впевненіше повертається в публічний простір, однак російська досі залишається звичною для частини українців – у побуті, соціальних мережах та освітньому середовищі. Порушення мовного законодавства фіксують і далі, а відповідальність за них залишається предметом дискусій. Лише за перші дев’ять місяців 2026 року в Києві зареєстрували 821 скаргу щодо порушення мовного закону.

Спеціально для «Київщина 24/7» представник Уповноваженої із захисту державної мови Ігор Спірідонов розповів, чому столиця лідирує за кількістю мовних скарг, хто має відповідати за українську мову в школах і чи здатні чинні штрафи зупинити порушників. Також в інтерв’ю – про законопроєкт №15412, російськомовну рекламу й контент у соцмережах, права національних меншин та мовну політику на деокупованих територіях.

Мовна ситуація в Україні: чи повертаються українці до російської?

– Якщо оцінити реальну мовну ситуацію в країні, де сьогодні українська найбільше втрачає позиції? Чи бачите Ви сфери або вікові групи, де після потужної хвилі українізації 2022–2023 років відбувається відкат до російської? Які тенденції наразі викликають найбільше занепокоєння?

– Стратегічна мета мовної політики – вільне володіння українською мовою та її природне використання абсолютною більшістю громадян України незалежно від національності, походження чи місця проживання. Йдеться як про визначені законодавством сфери суспільного життя, так і про повсякденне спілкування.

Я хотів би, щоб ми дожили до часу, коли і у Львові, і в Донецьку, і в Києві, і в Севастополі українська мова буде звичною та повсюдно присутньою. Поки що ми далекі від цього, однак за 35 років відновленої незалежності України пройшли значний шлях. Я виокремлюю чотири історичні імпульси мовного відродження: відновлення незалежності у 1991 році, Помаранчеву революцію 2004 року, Революцію Гідності та початок російської агресії у 2014 році, а також повномасштабне вторгнення 2022 року. Кожен із цих періодів спонукав українців переосмислювати власну ідентичність і ставлення до державної мови.

Водночас я вважаю передчасними твердження про масштабний загальнонаціональний відкат до російської. Для таких висновків потрібні ґрунтовні соціологічні дослідження. Зміна мовної поведінки не відбувається одномоментно. Людина могла свідомо перейти на українську, але в стресових ситуаціях або під час спілкування з родичами й знайомими ще певний час повертатися до звичної російської. Саме по собі це не дає підстав говорити про загальнонаціональний відкат.

Водночас є неприпустимі явища: коли вчитель усупереч законодавству переходить на російську, споживачеві відмовляють в обслуговуванні українською або в цифровому просторі користувачеві нав’язують російськомовні рекомендації.

Державна політика має бути рішучішою: потрібно інвестувати в освіту й культуру, наповнювати український інтернет сучасним україномовним продуктом і забезпечувати невідворотність відповідальності за порушення мовного законодавства у визначених законом сферах. Із 2024 року захист державної мови прямо визначений одним із фундаментальних національних інтересів України.

Особливо мене непокоїть ситуація з відео- та аудіоплатформами. Людина може шукати українськомовний контент у Google чи на YouTube, але все одно отримувати рекомендації російськомовних відео або музики. Великі цифрові платформи мають центральні офіси за кордоном і не мають філій в Україні. Через це можливості нашої держави впливати на рекомендаційні алгоритми та реагувати на нав’язування російськомовного контенту обмежені.

Чому Київ лідирує за кількістю скарг на мовний закон?

– Київ уже кілька років поспіль залишається лідером України за кількістю скарг на порушення мовного законодавства – за дев’ять місяців 2026 року їх надійшло 821. Чому саме столиця демонструє такий показник: українці тут активніше захищають свої мовні права чи проблема з використанням російської справді гостріша?

– Є декілька причин, чому Київ лідирує за кількістю скарг. Передусім це найбільше місто України за населенням і площею. Крім того, тут досі відчутні наслідки тривалої політики русифікації. Водночас не можна автоматично робити висновок, що саме в Києві найбільше порушень у розрахунку на одного жителя. Кількість скарг відображає не лише масштаб проблеми, а й готовність громадян захищати свої права.

Припускаю, що в столиці активніше громадянське суспільство й більше людей готові повідомляти про порушення. Я особисто підтримую зв’язок із громадянами, які регулярно надсилають обґрунтовані звернення, додають фотографії, відеозаписи та посилання. Це допомагає встановлювати обставини порушень і збирати докази.

Головний результат державного контролю – не кількість застосованих санкцій, а усунення порушень. Якщо російськомовну інформацію загального змісту або рекламу замінюють на українськомовну, сайт приводять у відповідність до законодавства чи споживача починають обслуговувати українською, це також результат.

Тому високу громадську активність Києва я розглядаю не лише як свідчення наявних проблем, а й як готовність домагатися змін. В інших містах порушень може бути не менше, але не про всі з них нам відомо.

Найчастіше скарги стосуються трьох напрямів. Перший – порушення статті 27 мовного закону, яка регулює використання державної мови в інтернет-представництвах суб’єктів господарювання, зокрема інтернет-магазинах та на інформаційних вебсайтах. Другий – вивіски й зовнішня реклама. Третій – обслуговування споживачів.

Ці напрями залишаються серед найпроблемніших від початку роботи нашої установи. Скарги надходять і щодо освіти. У Києві ми виявляли порушення як у школах, так і в університетах, зокрема з боку педагогічних працівників. У таких випадках проводили заходи державного контролю та застосовували передбачені законом санкції.

Українська на уроках, російська на перервах: хто має змінити шкільне середовище?

– Нещодавно зверталася увага на явище «позаурочної двомовності»: уроки в школах проходять українською, однак на перервах, у коридорах, чатах і неформальному спілкуванні діти, а подекуди й педагоги переходять на російську. Наскільки масштабна ця проблема? Чи має держава втручатися в таке мовне середовище і де проходить межа між створенням україномовного освітнього простору та втручанням у приватне спілкування дітей? Які конкретні рішення Ви пропонуєте МОН?

– Така проблема справді існує, але медіа й деякі освітяни часто її спрощують. Поширене уявлення, що на уроках усі спілкуються українською, а після дзвінка на російську переходять виключно діти. Проте це не так.

У Києві ми встановлювали порушення мовного законодавства з боку педагогічних працівників. Були випадки, коли вчителі використовували російську не лише на перервах, а й безпосередньо під час уроків. Ми проводили заходи державного контролю, встановлювали осіб, які допустили порушення, складали протоколи та застосовували адміністративні стягнення, зокрема штрафи.

Тому починати варто з дорослих. Який приклад подають педагоги, коли використовують недержавну мову під час виконання професійних обов’язків? Якщо вчитель ігнорує вимоги законодавства, важко очікувати, що в школі сформується послідовне україномовне середовище. Держава має право й обов’язок вимагати від закладів освіти забезпечення освітнього процесу державною мовою та дотримання законодавства працівниками під час виконання професійних обов’язків.

Водночас потрібні чіткіші правила створення україномовного освітнього середовища. У парламенті тривалий час без руху перебуває законопроєкт №13072, авторкою якого є народна депутатка Наталія Піпа. Він має врегулювати використання української мови в школах не лише під час уроків, а й поза ними. Нині залишаються прогалини як у мовному законодавстві, так і в інших освітніх законах. Законопроєкт досі не виносився на розгляд Верховної Ради. Було б добре, якби його ухвалили або парламент розглянув інший документ зі схожим змістом.

Не менш важлива роль батьків. Вони можуть заохочувати дітей читати й писати українською, гратися цією мовою, малювати та використовувати її в повсякденному житті. Це не питання примусу, а інвестиція в майбутнє дитини: знання української допоможе їй навчатися, працювати та реалізовувати свої можливості в Україні. Держава зі свого боку має підтримувати цей вибір, інвестувати в якісну освіту, культурний продукт і формування україномовного публічного простору.

Які прогалини має закрити законопроєкт №15412?

– Уповноважена із захисту державної мови Олена Івановська закликала Верховну Раду якнайшвидше ухвалити законопроєкт №15412. Які три проблеми чинного мовного законодавства сьогодні є настільки критичними, що їх уже неможливо вирішити без змін до закону? Що конкретно залишатиметься незахищеним, якщо парламент відкладе ухвалення №15412 ще на рік?

– Я позитивно оцінюю появу цього законопроєкту та його реєстрацію у Верховній Раді. Він передбачає зміни до Закону України «Про забезпечення функціонування української мови як державної», ухваленого у 2019 році. Це історично важливий документ, однак роки практичного застосування виявили певні прогалини.

Перша проблема – непослідовність у визначенні кола осіб, на яких поширюються мовні обов’язки. Чинне законодавство встановлює відповідні вимоги для широкого кола посадовців, однак не охоплює, наприклад, народних депутатів України. Водночас ці вимоги поширюються на депутатів місцевих рад і депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим.

Виходить, що народні депутати, які здійснюють законодавчу владу, не включені до переліку осіб, зобов’язаних використовувати державну мову під час виконання посадових обов’язків. Відповідно, за використання недержавної мови під час офіційної парламентської діяльності до них не можна застосувати передбачені мовним законом штрафні санкції.

Законопроєкт пропонує включити народних депутатів до цього переліку, а також поширити відповідні вимоги на фахівців, які здійснюють незалежну професійну діяльність, зокрема приватних виконавців, аудиторів, бухгалтерів та оцінювачів.

Друга проблема – недостатнє регулювання сфер, пов’язаних із вихованням дітей. Ідеться про дитячі оздоровчі табори, заклади відпочинку, окремі позашкільні та фізкультурно-оздоровчі заходи. До нас надходили скарги від батьків, які відправляли дітей до таборів, очікуючи на повноцінне україномовне середовище, але стикалися з використанням вихователями недержавної мови. Ця сфера має бути чітко врегульована: вимоги до використання державної мови повинні бути однозначними, а за порушення мають передбачатися санкції.

Третя проблема – процедури державного контролю. Закон має давати змогу своєчасно встановлювати належного суб’єкта порушення та збирати докази. Нині трапляються ситуації, коли громадяни повідомляють про очевидні порушення, але правових інструментів реагування недостатньо.

Профільний Комітет Верховної Ради з питань гуманітарної та інформаційної політики рекомендував ухвалити законопроєкт за основу. Наскільки мені відомо, позитивну оцінку йому надав і освітній комітет. Документ зареєстрували ще у квітні, однак на момент нашої розмови парламент не розглянув його.

Відкладати ухвалення означає залишати без належного вирішення проблеми, про які держава вже знає. Нам постійно говорять, що це питання «не на часі». Але коли тоді буде на часі? Захист державної мови належить до фундаментальних національних інтересів України відповідно до Закону України «Про національну безпеку України».

Чи завадять зміни до мовного закону євроінтеграції?

– Нещодавно віцепрем’єр Всеволод Ченцов заявив, що ухвалення №15412 у нинішньому вигляді може створити ризики для відкриття євроінтеграційних кластерів і що законопроєкт потрібно додатково обговорити з Єврокомісією. Чи погоджуєтеся Ви з таким ризиком? Які положення №15412 Україна може коригувати в межах євроінтеграційного діалогу, а які мають бути «червоною лінією»?

– Я чув цю заяву й не зовсім розумію, чому посилення захисту української мови розглядають як потенційну загрозу європейській інтеграції. Україна вже ухвалювала законодавчі зміни, спрямовані на посилення прав національних меншин. Водночас захист їхніх прав і посилення позицій української мови як державної не суперечать одне одному. Держава може одночасно виконувати міжнародні зобов’язання та посилювати захист державної мови.

Зі слів віцепрем’єра, Європейська комісія нібито має певні запитання до законопроєкту, а консультації можна провести ще до першого читання. Я не заперечую проти фахового обговорення, але хотів би розуміти, про які саме ризики йдеться та які положення документа викликають заперечення. Яким європейським нормам або міжнародним зобов’язанням, на думку урядовців чи європейських партнерів, суперечать запропоновані зміни? Як можна усунути можливі розбіжності, не послаблюючи захист української мови?

Якщо існують письмові висновки або перелік зауважень, про які говорить віцепрем’єр, чому їх не оприлюднити для громадськості, народних депутатів та нашої інституції? Суспільство має розуміти, про що саме йдеться, адже відсутність пояснень породжує підозри й створює простір для маніпуляцій.

«Червоною лінією», на мою думку, мають бути збереження української мови як державної, її повноцінне функціонування в публічних сферах і гарантоване право громадян на освіту та послуги державною мовою. Також неприпустимо створювати механізми, які повертатимуть російській мові як мові країни-агресора привілейований статус.

Права корінних народів і національних меншин мають бути забезпечені, але не ціною звуження мовних прав громадян України. Суб’єктність України в переговорах має виявлятися у здатності обґрунтовувати власні рішення та захищати національні інтереси.

Як захистити права меншин і не посилити російський вплив?

– Лунала пропозиція розглядати №15412 разом із законопроєктом №16119 щодо освітніх прав корінних народів і національних меншин. Якою має бути модель, за якої Україна виконує європейські зобов’язання, але не створює механізмів, якими росія зможе скористатися для розширення російськомовного простору? Чи потребують норми №16119 додаткових запобіжників?

– Насамперед зазначу, що законопроєкт №16119 уже перестав бути законопроєктом: Верховна Рада ухвалила його 12 жовтня, а 13 жовтня він набрав чинності. Мене вразило, наскільки швидко це відбулося. Документ зареєстрували 1 жовтня, а від реєстрації до набрання чинності минуло лише 12 днів. Це показує, як швидко держава може діяти, коли є політична воля та усвідомлення нагальності питання.

Зрозумілим є зовнішньополітичний контекст рішення: закон стосується освітніх прав корінних народів і національних меншин, мови яких є офіційними мовами Європейського Союзу. Одним із запобіжників автори документа вважають чітке визначення переліку мов, на які поширюються відповідні положення. Оскільки російська мова не належить до офіційних мов ЄС, вона до цього переліку не входить.

Я не пропоную нехтувати міжнародними зобов’язаннями України або гальмувати її зовнішньополітичний курс. Водночас виникає запитання: чому така сама оперативність відсутня там, де йдеться про посилення захисту української мови? Законопроєкт №13072 щодо мовного середовища в закладах освіти тривалий час не просувається. Ініціатива №15412 також залишається без парламентського рішення, попри рекомендацію профільного комітету ухвалити її за основу.

Виходить, що документ щодо освітніх прав національних меншин пройшов шлях від реєстрації до набрання чинності за 12 днів, тоді як інші ініціативи місяцями або роками не доходять до голосування. У суспільства закономірно виникає запитання: невже для захисту власних фундаментальних національних інтересів Україні обов’язково потрібен зовнішній стимул?

Пропозиція одночасно розглянути документи №15412 та №16119 могла б стати символічним і збалансованим рішенням. росія використовувала й надалі використовуватиме мовну тематику для маніпуляцій. Однією з підстав, якими російська влада виправдовувала агресію проти України, був нібито захист російськомовних громадян.

Проте протидіяти цьому не можна відмовою від власної мовної політики. Україна має послідовно захищати державну мову й не йти на неприйнятні компроміси щодо фундаментальних національних інтересів. Невизначеність і затягування важливих законодавчих рішень лише створюють простір для маніпуляцій.

Чи стали цифрові платформи головним простором русифікації?

– Найбільша кількість мовних скарг у 2026 році стосується інтернету та соціальних мереж – 633 звернення. Чи не перемістилася основна зона русифікації з офлайн-простору в TikTok, Telegram, YouTube, Instagram та інші цифрові платформи? Чи достатньо нинішніх повноважень Уповноваженого для реагування на такі порушення і які зміни потрібні щодо платформ, алгоритмів, мобільних застосунків та сервісів штучного інтелекту?

– За дев’ять місяців 2026 року ми справді отримали значну кількість скарг щодо порушень на вебсайтах та в інтернет-представництвах. Якщо суб’єкт господарювання зареєстрований в Україні й порушує мовне законодавство у своєму інтернет-представництві, наша установа має повноваження реагувати на такі випадки.

Інша ситуація – великі платформи спільного доступу, де користувачам усупереч їхнім налаштуванням можуть рекомендувати російськомовні матеріали. Рекомендації у Facebook, Instagram, TikTok, YouTube та інших сервісах залежать від алгоритмів платформ. Їхні офіси розташовані за кордоном, а філій в Україні немає. Через це реагувати на такі ситуації в межах національного законодавства дуже складно.

Існують механізми обмеження доступу до окремих матеріалів російських виконавців та артистів. У межах своїх повноважень відповідні органи, зокрема Служба безпеки України та Рада національної безпеки і оборони, можуть брати участь у таких процесах. У деяких випадках окремі канали або вебсайти блокують у ручному режимі.

Проте загальна проблема залишається. Мене непокоїть ситуація, коли людина налаштовує пристрої українською, шукає українськомовний контент, але платформи все одно пропонують їй російськомовні матеріали, зокрема російського походження. Це не сприяє мовній стійкості, особливо серед неповнолітніх, і створює додаткові можливості для впливу російського інформаційного простору.

На державному рівні необхідно вимагати від платформ реального врахування мовних налаштувань користувачів і прозорішого пояснення принципів формування рекомендацій. Також потрібно вдосконалити механізми реагування на незаконний контент, зокрема російську пропаганду.

Водночас слід стимулювати створення конкурентоспроможного українського цифрового, освітнього та культурного продукту. Держава могла б запроваджувати відповідні стимули, зокрема податкові пільги.

Окремої уваги потребують сервіси штучного інтелекту. Держава має працювати з їхніми розробниками, щоб українська мова посідала належне місце в цих системах. Вирішити проблему швидко не вдасться: русифікація українських земель тривала десятиліттями. Потрібна скоординована державна політика за участю органів, відповідальних за культуру, освіту, цифровий розвиток, інформаційну безпеку та захист державної мови. На мою думку, держава поки що діє в цій сфері недостатньо рішуче.

Російськомовна політична реклама: чи стримує штраф у 5100 гривень?

– У вересні за російськомовну рекламу в Meta застосували штрафи, зокрема у випадках реклами, пов’язаної з народними депутатами Олександром Фельдманом та Юрієм Бойком. Чи свідчить це про окрему проблему використання російської в політичній комунікації? Чи достатньо штрафу у 5100 гривень для політиків та великих рекламодавців і які мовні запобіжники мають діяти під час наступного виборчого процесу?

– У нас були справи, пов’язані з російськомовною рекламою на користь двох народних депутатів. Вони демонструють, що мовне законодавство має однаково діяти для всіх незалежно від політичного статусу чи фінансових можливостей. Підставою для початку державного контролю стало звернення громадського руху «Чесно». Під час розгляду з’ясувалося, що обидва народні депутати були причетні до поширення російськомовної реклами.

Бібліотека реклами Meta дає змогу встановити зміст матеріалів, період поширення, замовника, вартість, тривалість рекламної кампанії та цільову аудиторію. У випадку Олександра Фельдмана рекламу поширювали з його сторінки як народного депутата. Інші рекламні матеріали стосувалися його фонду та екопарку. В іншому випадку замовником реклами стала громадська організація «Мир, розвиток, стабільність», яку пов’язують із народним депутатом Юрієм Бойком. Організація замовляла російськомовну рекламу в його інтересах.

Я склав два протоколи: щодо Олександра Фельдмана та керівника громадської організації Романа Загороднього, який виступав замовником реклами. За результатами розгляду матеріалів Уповноважена із захисту державної мови Олена Івановська застосувала до них штрафи по 5100 гривень.

Чи достатній такий розмір штрафу? Вважаю, що ні. Для впливових людей і великих рекламодавців це мізерна сума. Вона може бути відчутною для малого підприємця, але навряд чи стане серйозним стримувальним чинником для тих, хто має значні бюджети на просування реклами.

Я виступаю за перегляд санкцій у бік збільшення. За систематичні порушення відповідальність має зростати: якщо та сама особа порушує закон утретє, учетверте чи вп’яте, наслідки не повинні бути такими самими, як за перше порушення. Також варто обговорити додаткові дисциплінарні або інші правові механізми для окремих категорій осіб – за умови дотримання чітких процедур і належних гарантій.

Державна мова не повинна ставати питанням, у якому порушник із великими фінансовими можливостями просто закладає штрафи у свій бюджет. Виконувати законодавство має бути вигідніше, ніж свідомо його порушувати.

Чи працюють штрафи за порушення мовного законодавства?

– Станом на 28 вересня 2026 року Уповноважена винесла 689 постанов у справах про адміністративні правопорушення, але штраф застосовано лише у 101 випадку. Наскільки дієвою є нинішня система відповідальності? Скільки штрафів фактично сплачено, скільки постанов оскаржено або скасовано та чи є суб’єкти, які систематично порушують закон повторно? Чи потребують санкції посилення?

– Я послідовно виступаю за посилення відповідальності за порушення законодавства про державну мову. Часи так званої «лагідної українізації», на мою думку, давно минули. Ми багато років живемо в умовах дії мовного закону й маємо усвідомити просту річ: державну мову не обов’язково любити, але її потрібно знати, поважати та використовувати у визначених законом сферах. Це питання дотримання законодавства України та поваги до мовних прав громадян.

Щодо статистики, то на момент нашої розмови штрафи були застосовані стосовно 117 осіб на загальну суму 562 700 гривень. Якщо говорити про справи, у яких протоколи складав безпосередньо я, то за результатами їх розгляду було накладено 50 штрафів на загальну суму 285 300 гривень. Це значна частина адміністративних штрафів, застосованих Уповноваженою протягом 2026 року.

Я маю підтверджену інформацію про сплату 20 штрафів у цих справах на загальну суму 92 500 гривень. Водночас це не означає, що решта штрафів точно не сплачені: інформація про деякі платежі може надходити із затримкою.

Наша установа не має доступу до єдиної інформаційної системи, яка давала б змогу перевіряти надходження коштів за кожною постановою в режимі реального часу. Ми отримуємо інформацію про сплату кількома способами: порушники надсилають квитанції або інші платіжні документи, відомості надходять від Державної виконавчої служби, а в окремих випадках ми звертаємося до податкових органів.

Якщо штраф не сплачено й немає інформації про оскарження постанови в суді, Уповноважена може звернутися до Державної виконавчої служби. Вона має інструменти примусового стягнення, зокрема арешту банківських рахунків.

Мені відомі випадки, коли рахунки порушників блокували, а для їх розблокування доводилося сплачувати штраф у подвійному розмірі та відповідні виконавчі витрати. Це демонструє, що фінансова відповідальність для частини порушників справді є дієвим механізмом.

Важливо також розуміти, що кошти від адміністративних штрафів надходять до відповідних місцевих бюджетів, а не на рахунки Секретаріату Уповноваженої. Тому наша установа не може самостійно перевіряти надходження всіх платежів у режимі реального часу.

Чи достатньо ефективна нинішня система? Якщо максимальний штраф становить 11 900 гривень, для деяких великих компаній це незначна сума. Мені відомі випадки, коли окремі порушники фактично закладають штрафи у свої бюджети й продовжують ігнорувати мовне законодавство.

Я виступаю за запровадження прогресивної відповідальності: третє, четверте та кожне наступне порушення протягом визначеного законом періоду повинно мати значно серйозніші фінансові або інші наслідки. Особливо це стосується великих суб’єктів господарювання та публічно відомих посадових осіб.

Штраф має бути не просто покаранням, а стримувальним чинником. Ті, хто систематично порушує мовне законодавство, повинні розуміти, що це матиме відчутні наслідки.

Мовна політика на деокупованих територіях: як відновити українське середовище?

– Уповноважена із захисту державної мови Олена Івановська неодноразово говорила про «деокупацію свідомості» та про українську мову як питання національної безпеки. Якою має бути мовна політика щодо людей, які роками жили в окупації, а після звільнення територій повернуться в український правовий та інформаційний простір? Чи потрібен перехідний період і масштабні державні програми мовної адаптації, чи мовні норми мають діяти однаково по всій Україні?

– Я переконаний, що мовне законодавство України має діяти на всій території нашої держави, зокрема й на тимчасово окупованих територіях, які, сподіваємося, будуть деокуповані. Не може існувати постійного правового режиму, за якого в одному регіоні громадянин має повноцінне право на освіту, інформацію та послуги українською, а в іншому ці гарантії послаблені через тривалу російську окупацію.

Водночас потрібно розуміти, з якими людьми держава працюватиме після звільнення територій. Особливо це стосується Криму, окремих районів Донецької та Луганської областей та інших міст, окупованих ще у 2014-2015 роках.

Там є діти, які народилися під час окупації та не мали можливості навчатися українською. Є дорослі, яких роками позбавляли доступу до українських медіа, книжок, навчальних програм і культурного продукту. росія систематично витісняє українську ідентичність на окупованих територіях через заборону української мови, знищення українських книжок та інші злочини проти української культури. Тому вимагати миттєвих результатів, не створивши умов для їх досягнення, було б несправедливо й неефективно.

Я розділяю два питання: єдині державні мовні стандарти та практичне відновлення їх дотримання на звільнених територіях. Стандарти мають залишатися загальнодержавними, але способи й темпи відновлення роботи інституцій повинні враховувати стан освіти, кадрові можливості та потреби людей.

Державі потрібна потужна програма мовної реінтеграції. Вона має передбачати відновлення україномовних шкіл, дитячих садків та інших закладів освіти, підготовку й перепідготовку педагогів, безкоштовне навчання української для дорослих і спеціальні програми надолуження освітніх втрат для дітей.

Також необхідно забезпечити людей українськомовними книжками й медіа, проводити культурні заходи та відновлювати доступ до державних послуг. Особливу увагу слід приділити тим, хто зазнав переслідувань за українську мову та ідентичність під час окупації.

Перехідний період можливий, якщо йдеться про реалістичні строки відновлення роботи установ, підготовки працівників, упровадження навчальних програм і посиленої підтримки громадян. Але тривале закріплення особливого становища російської мови або звуження прав україномовних громадян є неприпустимим.

Не можна перекладати на громадян відповідальність за дії російської окупаційної влади. Наше завдання – не карати людей за те, що в них забрали можливість навчатися українською, а повернути їм цю можливість і забезпечити повноцінне майбутнє в Україні.

Деокупація – це не лише повернення територій і встановлення українського прапора. Вона також передбачає відновлення української освіти, культури, україномовного інформаційного простору та права людини вільно жити й користуватися українською мовою на всій території України. Сподіваюся, настане час, коли всі ці території буде деокуповано, а повноцінне українське та україномовне життя повернеться туди.

Читайте також: У Києві до 2 700 будинків можуть залишитися без резервного тепла: Олександр Харченко – про ризики зими

Фото: «Київщина 24/7»

Актуальні, важливі й перевірені новини Київщини також читайте на нашій Facebook-сторінці і в Telegram-каналі.