Раціональні мотиви, якими керується Захід, зрозумілі: після неконтрольованого розпаду Росії всім її сусідам доведеться десятиліттями нюхати імперський труп епічних масштабів, який довго й самозабутньо розкладатиметься, отруюючи все навколо.

Тому й обрано стратегію “м’якої посадки” – поступового, керованого скорочення ресурсної бази режиму. Те, що для України це означає дедалі більше загиблих і дедалі більше руйнувань, для Заходу виглядає “меншим злом”.

Моральна ущербність такого підходу очевидна навіть для самого Заходу. Менш очевидно для нього інше: ідея “м’якої посадки” виглядає дико не лише для українців, а й для росіян. І кремлівській наволочі, і російському населенню, розм’якшеному пропагандою, прагнення Заходу їх “урятувати” незрозуміле й чуже.

Практично ніхто в Росії не збирається “на посадку”. Їх цілком влаштовує ідея, що Путін зробив Росію great again, що весь світ заздрить її величі й тому всіляко намагається її принизити.

Усі спроби Заходу знизити напруженість або запропонувати Росії деескалацію в цьому контексті сприймаються як підтвердження того, що Кремль обрав єдино правильний курс, продемонстрував свою силушку, а підступний ворог через це здригнувся, поплив і готовий почати відступати. А якщо так – жодної деескалації бути не може. Навпаки, ворога треба добивати.

Уявіть, що ви намагаєтеся врятувати потопельника, який уявив, що це саме ви намагаєтеся його втопити.

Захід хоче, щоб Росія перестала бути загрозою для сусідів, припинила війну, відмовилася від політики постійної конфронтації та повернулася – хоча б колись – до нормальних відносин з рештою світу.

Але саме це Кремль – а за ним і більшість населення – сприймає як відвертий намір позбавити Росію “величі”. На їхнє переконання, їхня “імперія” може творити що завгодно, і ніхто не має права її зупиняти, а тим паче – карати.

Саме тому Росія не припинить агресію проти України, Балтії та решти Європи, хоча саме на цьому шляху на Росію чекає та сама катастрофа, якої так боїться Захід.

І саме тому спроби Заходу зупинити саморуйнування Росії зустрічають такий шалений опір у Кремлі. Опір, який прирікає на загибель і режим, і країну.

Захід, по суті, намагається лікувати Росію від важкої параної та суїцидального комплексу, водночас залишаючи їй свободу рук і ігноруючи той факт, що пацієнт залишається вкрай небезпечним для всіх, кому не пощастило опинитися поруч.

Захід пропонує лікування психу, який не розуміє, що він хворий, і категорично не збирається лікуватися. Навпаки – він озброюється, щоб напасти на клініку, спалити її, вбити лікарів і станцювати на згарищі.

Найімовірніше, у нього це не вийде. Найімовірніше, його знешкодять – ціною величезних жертв і руйнувань. І найімовірніше, такий розвиток подій однаково призведе до кінця режиму й загострення системної кризи всередині Росії. Кризи настільки глибокої, що порівнювати її доведеться вже не з беззаконням дев’яностих, а з громадянською війною 1918–1920 років.

І запобігти такому сценарію буде тим складніше, чим довше Захід намагатиметься переконати психованого параноїка віддати вибухівку, погодитися на домашнє лікування, приймати пігулки й певний час поводитися пристойно.

Ця стратегія Заходу не спрацьовувала досі, і я не маю ані найменшої надії, що вона раптом спрацює.

У цьому сенсі Захід, на жаль, такий самий неадекватний, як і Кремль. І те, що причини цієї неадекватності в них різні, аж ніяк не рятує ситуацію. І там, і там – однакова переконаність у тому, що треба неодмінно дотримуватися стратегії, яка вже довела свою нездатність дати бажаний результат.

Тож Росія таки зробить те, чого Захід так відверто боїться: уб’є себе об власну “імперську велич”, отруїть трупною отрутою все навколо й влаштує гуманітарну катастрофу глобального масштабу, якій Захід не зможе запобігти через надмірний “гуманізм” до агресора і невідповідну прихильність до ідеї його “м’якої посадки”…