У Польщі, у місті Грубешів, досі існує вулиця Basaja “Rysia” — вулиця Станіслава Басая “Рися”.

Хто такий Станіслав Басай “Рись”?

У польській офіційній локальній пам’яті — “герой Замойщини”, командир Батальйонів хлопських, борець проти німців і УПА.

В українській пам’яті Холмщини — один із символів кривавих акцій проти українського цивільного населення у березні 1944 року.

І тут починається те, про що польським політикам дуже незручно говорити.

10 березня 1944 року відбулася різанина в Сагрині. Українське село було атаковане польськими формуваннями Армії Крайової та Батальйонів хлопських. Було вбито сотні українців. Серед жертв були жінки, діти, старі люди, цивільні мешканці.

За даними, які наводили самі польські правозахисники з руху Obywatele RP, у Сагрині та навколишніх місцевостях 10 березня 1944 року загинуло 606 осіб, відомих поіменно, серед них жінки й діти.

За 9–11 березня 1944 року було знищено 11 українських місцевостей і вбито щонайменше 1228 українців.

У березні–квітні 1944 року у східній Люблінщині загалом загинуло щонайменше 2220 українців, з них 850 жінок і 422 дітей.

Це не “емоції”. Це цифри.

Серед відповідальних командирів цих акцій польські правозахисники називали, зокрема, Станіслава Басая “Рися” та Зенона Яхимека “Віктора”. Саме тому Obywatele RP зверталися до рад Грубешова і Томашова-Любельського з вимогою змінити назви вулиць, які вшановують людей, пов’язаних із акціями проти українського цивільного населення.

Що відповіли польські органи місцевої влади ? Відмовили. Вулиця Басая “Рися” у Грубешові залишилася. Більше того, його ім’я пов’язане не лише з однією вулицею. Публічно підтверджуються щонайменше такі форми вшанування: вулиця в Грубешові, оседле/район Басая в Грубешові, колишня школа в Малкові, яка носила його ім’я, а також регулярні урочистості пам’яті в Крилові, де його називають “героєм Замойщини” і де присутні представники місцевої влади, школи, ветеранських організацій, громадські структури та духовенство.

Тобто Польща має право вшановувати свого “героя”, навіть якщо для української пам’яті його ім’я пов’язане з трагедіями українських сіл, убитими жінками, дітьми та цивільними.

А Україна, яка сьогодні веде екзистенційну війну проти росії, не має права вшановувати своїх бійців і свої символи боротьби за незалежність ?

Пан президент Польщі говорить про “бандитів і вбивць”.

Тоді питання дуже просте: чи готова Польща застосувати той самий моральний стандарт до власної політики пам’яті ?

Чи готова Польща прибрати з мап своїх міст імена людей, яких українська історична пам’ять пов’язує з убивствами українських цивільних ?

Чи готова Польща сказати: так, якщо ми вимагаємо від України не вшановувати контроверсійних для Польщі постатей, то й самі не будемо вшановувати контроверсійних для українців командирів?

Чи це знову працює тільки в один бік ?

Бо не можна однією рукою погрожувати забрати орден у президента України через українську пам’ять, а іншою рукою захищати вулиці, райони й урочистості на честь людей, чиї підрозділи пов’язані з убивствами українського цивільного населення.

Не можна називати Україну “ментально не готовою до Європи”, якщо у власному домі Польща не готова чесно подивитися на ті сторінки, де українці були жертвами польського насильства.

Ми не заперечуємо польський біль.

Волинь — це трагедія. Польські жертви мають бути вшановані. Родини мають право на могили, пам’ять, молитву, ексгумації, правду. Це не підлягає сумніву.

Але український біль також існує.

Сагринь існує.

Павлокома існує.

Холмщина існує.

Підляшшя існує.

Польська політика щодо українців у міжвоєнний період існує.

Українські жертви польських формувань існують.

І якщо Польща вимагає від України історичної чутливості, то Україна має повне моральне право вимагати такої самої чутливості до українських жертв.

Не вибіркової. Не політичної. Не такої, де польський біль — священний, а український біль — “незручний”.

Нам постійно кажуть: “Не героїзуйте тих, хто для нас є злочинцями”. Добре. Але тоді і ви не героїзуйте тих, хто для нас є символами кривавих акцій проти українських цивільних. 

Бо інакше це не мораль. Це подвійний стандарт. І саме цей подвійний стандарт сьогодні болить найбільше.

Українці не приходять до Польщі й не вимагають щодня прибрати кожну вулицю, кожен пам’ятник, кожного героя, який для нас може бути складним або болючим. Ми не диктуємо Польщі, кого їй шанувати. Ми не влаштовуємо міжнародних скандалів щоразу, коли в Польщі проводять урочистості на честь людей, яких українська пам’ять сприймає зовсім не героїчно.

Але чомусь Україну постійно намагаються вчити, кого їй можна пам’ятати, а кого ні. І це особливо дивно зараз. Бо Україна сьогодні не веде війну проти Польщі. 

Україна воює проти росії. Українські військові не йдуть з історичними символами проти поляків. Вони йдуть з ними проти російської армії. Проти держави, яка хоче стерти Україну з карти. Проти імперії, яка завжди однаково ненавиділа і українську незалежність, і польську суб’єктність.

Для українського солдата червоно-чорний символ чи назва на честь УПА сьогодні — це не про Польщу. Це про спротив Москві. Це про право України існувати. Це про історичну тяглість боротьби за власну державу.

І якщо Польща цього не хоче навіть спробувати зрозуміти, то проблема вже не лише в історії. Проблема в небажанні бачити українця суб’єктом із власною пам’яттю, власним болем і власною логікою боротьби.

Можна говорити про минуле. Треба говорити про минуле. Треба відкривати архіви, проводити ексгумації, ставити хрести, молитися за всіх убитих, визнавати злочини, слухати родини жертв, працювати історикам, комісіям, церквам і державам.

Але не можна перетворювати історію на політичну дубину проти країни, яка зараз кров’ю тримає східний фронт Європи.

Не можна вибірково бачити лише своїх убитих і робити вигляд, що українських убитих не було.

Не можна називати українців “ментально неготовими до Європи”, коли в європейському місті спокійно існує вулиця людини, яку польські ж правозахисники просили прибрати з публічного простору через відповідальність за акції проти українських цивільних.

Європа — це не право сильнішого диктувати слабшому, кого йому пам’ятати.

Європа — це здатність чесно дивитися і на власний біль, і на власну провину.

Тому перед тим, як повчати Україну, Польщі варто спокійно подивитися у власне дзеркало.

Бо якщо Україна має відповідати за свої складні символи, то Польща також має відповідати за свої складні символи.

Інакше це не історична справедливість. Це політичне лицемірство. А сьогодні, коли росія тільки й чекає на українсько-польську сварку, таке лицемірство стає не просто моральною помилкою.

Воно стає стратегічною помилкою.

Україна і Польща мають говорити. Мають шукати правду. Мають вшановувати жертв. Мають чути біль одне одного.

Але точно не в режимі одностороннього повчання. І точно не в режимі, коли українцям забороняють мати власну пам’ять, а польські контроверсійні герої спокійно залишаються на вулицях, у районах, школах, урочистостях і локальній державній пам’яті.

Бо пам’ять або чесна для всіх. Або вона перетворюється на зброю. І сьогодні дуже важливо не дати цю зброю в руки тим, хто найбільше хоче посварити українців і поляків.. Тобто москві…