У своїй статті Іван Бондарев про цей цвинтар в Івано-Франківську, пише: “…У 1955 році поховання на цвинтарі припиняють. Проте не надовго. У 1968 році, «у зв’язку з обмеженням території існуючого цвинтаря по вулиці Куйбишева і відсутністю місць для поховання померлих… дозволити проводити повторні поховання на місті захоронення стрільців, які були поховані в 1918-1920 роках».

Причому це рішення не «спустили» з Москви чи Києва, його прийняли на місці. Охочих захоронити своїх рідних та близьких у центрі міста не бракувало, і незабаром ніщо не нагадувало про стрілецькі могили. Остаточно закрили цвинтар навесні 1974 року. Незабаром перед головним входом з’явилось оголошення, що всі охочі можуть перевезти рештки своїх родичів на новостворений цвинтар у Чукалівці. Проте не лише родичі перевозили своїх. Так, патріот Василь Гривінський таємно вночі перевіз склеп віце-президента ЗУНР Левка Бачинського, чим врятував його для нащадків. Також не дрімали поляки, які перевезли до Варшави прах свого національного героя – керівника повстання 1863 року Агатона Гіллера.

А далі цвинтар дуже швидко прийшов у запустіння. Тоді, в 1970-х, тут діяла ціла банда розкрадачів гробівців. Вони розбивали віка родинних склепів та обчищали їх. Якщо враховувати, що заможних містян хоронили із коштовностями, як то перстені, кульчики і золоті ланцюжки, то здобич у грабіжників була непоганою. Нерідко вони пускали в хід плоскогубці, за допомогою яких діставали золоті коронки з щелеп.

Але золото мертвих не принесло щастя новим господарям. Ходять чутки, що всі вони погано закінчили – хто зійшов з розуму, хто наклав на себе руки, хто спився, а хто взагалі зник безвісти. Поступово старий цвинтар став місцем зібрання молодіжних компаній – на могилах пили вино, грали на гітарах, різались у карти. Почастішали випадки грабунків одиноких перехожих і навіть ґвалтувань. Влада вирішила ліквідувати цвинтар.

Планували залишити 23 могили діячів культури, революціонерів. Але зберегли лише десять. Цікаво, що два надгробка, які не перебували ні в яких списках, дійшли до наших днів. Один з них стоїть між трьома деревами, і бульдозеру було важко туди дістатись. Це пам’ятник у вигляді стопки книжок. Також чудом вцілів надгробок біля входу з вулиці Мельника. Можливо, бульдозеристу сподобалось скульптурне оздоблення, а можливо, він колись служив на флоті і в нього не піднялась рука знищити могилу з якорем. Так чи інакше, але дітище скульптора Антоняка дійшло до наших часів…”

Пам’ятаю той час. І пам’ятаю як родичі цих померлих хотіли захистити ці гробниці. Я про це теж писав декілька років тому.

І один такий спогад про трактористів. Я знав такого. Вся його родина була пов’язана із компартією. І щоб якось догодити місцевим компартійцям, він чіпляв трос до трактора і зносив всі хрести, які стояли обабіч дороги. Мабуть таки Бог бачив його відданість сатаністам, бо за декілька років він впав із  тополі (йому заважали гнізда ворон) із висоти триповерхового будинку.

Такий був фініш його життя. Крім того його рідний брат помер від цирозу печінки, двоюрідний брат помер від гангрени ніг. Вся їхня родина були віддані комуністичному режиму.”