Панківський дух та власна ініціатива фестивалю «ZaxidFest», який відбувався на Львівщині, а зараз, під час війни, на паузі, створили територію свободи для цілої генерації.

«ZaxidFest» викликає у багатьох людей дуже конкретні асоціації, пил польових доріг, нічні розмови біля наметів, гучний драйв сцени й дивне, майже забуте відчуття абсолютної свободи. Але історія фестивалю починалася не з амбітного бізнес-плану чи культурної стратегії.

У 2009 році молодий підприємець Яків Матвійчук просто намагався створити місце, якого тоді катастрофічно бракувало українській молоді, простір для «живої» музики, неформального відпочинку й своїх людей.

«У мене не було якоїсь великої місії на старті… Просто хотілось зробити місце, щоб відпочити було де», — згадує організатор.

На той час українська фестивальна культура фактично обмежувалася електронними вечірками, тоді як фанати року, металу та альтернативної сцени залишалися без власного середовища. Саме з цього відчуття культурної порожнечі й народився «ZaxidFest».

Від історичних руїн до власної території свободи

Шлях до легендарної локації був довгим і не надто романтичним. Перший фестиваль відбувся у Звенигороді, місці з історичним контекстом і пам’яттю про давні битви. Проте сам Матвійчук сьогодні називає це рішення «контроверсійним», атмосфера стародавнього міста не зовсім поєднувалася з хаотичною енергією сучасного музичного фестивалю.

Потім був переїзд на територію Старосільського замку. Локація виглядала атмосферно, але організатори постійно стикалися з бюрократією, погодженнями та труднощами в отриманні дозволів. У результаті команда зрозуміла, що для розвитку фестивалю потрібен простір, де можна не лише ставити сцену, а будувати повноцінну інфраструктуру.

Так фестиваль переїхав у Родатичі. Саме приватна територія стала тим стратегічним рішенням, яке дозволило створити фактично автономне фестивальне місто. Тут можна було облаштовувати комунікації, продумувати логістику, працювати напряму з власниками території та використовувати природні переваги місця, ліс, ставки й близькість до Львова.

«Фестиваль — це не просто сцена. Це багато інфраструктури, і в полі будувати її доволі складно», — пояснює Матвійчук.

«Місто в лісі»: як працював один з найбільших наметових таборів країни

Наметове містечко «ZaxidFest» з часом стало легендою української фестивальної культури. У пікові роки тут одночасно проживало до 10 тисяч людей. Ліс у Родатичах перетворювався на тимчасове місто зі своєю логістикою, медпунктами, охороною, торгівлею та внутрішнім ритмом життя.

Організатор називає це «ультраскладним завданням». Йшлося не лише про фінансові вкладення, хоча вони були мільйонними, а й про відповідальність за побут і безпеку величезної кількості людей. «Уявіть собі, 10 тисяч людей — це маленьке місто», — розповідає Яків.

Окремим викликом була логістика. Через дощі польові дороги часто перетворювалися на суцільне болото, тому їх укріплювали будівельним щебнем, а зі Львова організовували спеціальні трансфери для відвідувачів.

Попри алкоголь, багатотисячний натовп і типову для фестивалів хаотичність, «ZaxidFest» за роки існування зумів зберегти репутацію безпечного місця. Тут працювали цілодобові медпункти, охорона та поліція, але сам Яків переконаний, що головним фактором безпеки була не кількість охоронців, а сама спільнота. «Я точно знаю, що на двох українських фестивалях були вбивства у наметових містечках. У нас, слава Богу, при такій величезній кількості людей ніколи не було важких злочинів», — говорить він.

Саме атмосфера friendly-спільноти стала головним феноменом фестивалю. Люди їхали сюди не конфліктувати, а проживати кілька днів у власному маленькому світі свободи. «Більше 200 пар одружилися, познайомившись на фестивалі. Я навіть не рахую, скільки людей почали зустрічатися, скільки дітей народилося… Ми зробили вклад і в демографічну ситуацію», — з посмішкою згадує організатор.

Контркультура як відповідь на реальність

Якщо на старті «ZaxidFest» був просто музичним фестивалем для своїх, то вже у 2010 році почав набувати зовсім іншого значення. На тлі політичних змін та суспільної напруги він поступово перетворювався на контркультурний простір спротиву.

«Ми виглядали як дуже контркультурна історія… Тоді з’явилась місія більше просувати саме етно українське. Ми були молоді, у нас був панківський, протестний дух», — згадує Матвійчук.

Фестиваль почав свідомо формувати українську культурну ідентичність, не через офіційні лозунги, а через атмосферу, музику та спільноту.

При цьому «ZaxidFest» принципово залишався незалежним. Перші шість-сім років проект існував без великих спонсорів чи політичного фінансування, а лише за рахунок квитків та коштів організаторів. Така автономність давала змогу зберігати «політичний імунітет», навіть відомим політикам не дозволяли використовувати сцену фестивалю для власного піару. Якщо вони приїжджали, то як звичайні відвідувачі.

Як «ZaxidFest» втримав музикантів від «айтішки»

Музична історія фестивалю починалася з українських гуртів, зокрема Ot Vinta! та Фліт. Згодом сцена «ZaxidFest» виросла до масштабів міжнародного фестивалю зі світовими хедлайнерами, кількома сценами та різними жанровими напрямами. Кількість майданчиків зросла до чотирьох-п’яти, головна сцена, інді-сцена, простір для важкої музики, літературна сцена. В останні роки фестиваль уже не обмежувався лише рок-культурою, тут виступали і поп-артисти, зокрема KAZKA.

Втім, для Якова головним завжди залишалося інше, фестиваль мав дати українським музикантам відчуття потрібності.

«В Україні завжди був якийсь комплекс меншовартості… Здавалося, що зарубіжний артист автоматично кращий чи професійніший. Але за 20 років у цій сфері скажу: це абсолютно не відповідає дійсності», — говорить він.

Саме тому поруч із міжнародними хедлайнерами на сцені постійно виступали українські колективи, для яких «ZaxidFest» часто ставав першим великим майданчиком. У часи, коли молоді гурти ледве збирали по сотні людей у клубах, фестиваль давав їм багатотисячну аудиторію. «Він реально втримав частину тих артистів, тому що вони не пішли в «айтішку» чи кудись ще, а продовжили займатися музикою», — зізнається Яків.

Фестиваль, який став частиною історії країни

Історія «ZaxidFest» нерозривно пов’язана з історією самої України. У пам’яті відвідувачів залишилися виступи Кузьми Скрябіна, який був близьким другом фестивалю, та багатотисячні патріотичні скандування 2014 року, коли музика раптом перестала бути просто музикою.

«Я на все життя запам’ятаю 2014 рік… Прапори, гасла «Крим — це Україна», той настрій», — згадує організатор. Для Якова люди стали «цементом спротиву», а сам фестиваль, місцем, де формувалося відчуття спільної ідентичності.

Чому сцена мовчить сьогодні

Сьогодні територія фестивалю в Родатичах залишається тихою. Попри величезний запит на масові події, Матвійчук принципово не проводить фестиваль під час повномасштабної війни.

«Скупчення такої кількості людей у час війни — це як вдягнути мішень на цих відвідувачів. Я просто не хотів би брати на себе таку відповідальність», — каже він.

Для організатора питання безпеки сьогодні остаточно переважує будь-які фінансові чи репутаційні аргументи. Сам Матвійчук продовжує працювати в концертній індустрії за кордоном, але відповісти на питання чи повернеться «ZaxidFest» після війни не може. Це залежить не лише від фінансів, а й від внутрішнього ресурсу знову прожити цей виснажливий, хаотичний і водночас надзвичайно живий досвід.

Та незалежно від майбутнього, фестиваль уже залишив після себе значно більше, ніж кілька сцен посеред поля. Він створив покоління людей, які навчилися бути вільними, підтримувати одне одного й не соромитися свого навіть тоді, коли навколо панувало відчуття меншовартості та культурної порожнечі.

Мілена Козак

Читайте також: Як фестиваль “Faine Misto” перетворився на реальність