«Мамо, тут пекло»: три історії українських жінок про материнство під час війни

Політика

Ексклюзив

«Мамо, тут пекло»: три історії українських жінок про материнство під час війни

10 Тра, 10:00

У травні в Україні відзначають День матері — день теплих слів, дзвінків найріднішим і обіймів, які хочеться запам’ятати назавжди. Але вже четвертий рік великої війни це свято для тисяч українських жінок звучить інакше. Для них материнство сьогодні — це нескінченне очікування, щоденні молитви, мітинги заради полонених і зниклих безвісти, списки на обмін, дзвінки після кожної новини та життя між надією і страхом.

Журналісти видання «Київщина 24/7» зібрали в одному матеріалі три історії матерів, яких війна змусила стати сильнішими за власний біль.

«Щовечора пишу йому СМС, що люблю і чекаю»

Світлана Скупнєвська з Новоукраїнки щоранку підходить до портрета свого сина Богдана, кладе руку на рамку й говорить із ним так, ніби він просто ненадовго вийшов з дому.

«Ну що, сину, сьогодні ми ще на один день ближчі до зустрічі… А на вихідних знову поїдемо боротися за тебе», — каже жінка.

Її син Богдан — морпіх 36 окремої бригади імені контрадмірала Михайла Білинського. У російський полон він потрапив 12 квітня 2022 року під час прориву із заводу Ілліча в оточеному Маріуполі. Тоді хлопцю був лише 21 рік.

Остання розмова із сином досі звучить у голові матері майже щодня.

«Я сказала йому: «Бережи себе». А він відповів: «Мам, тут пекло. Пробач за все. Може, ще побачимось». А потім — тиша», — пригадує Світлана.

Кілька місяців Богдан вважався безвісти зниклим. Згодом родина дізналася, що він, ймовірно, перебуває у полоні. Світлана каже: її син завжди був дуже світлим і творчим хлопцем — грав на баяні, малював і настільки відповідально ставився до техніки у підрозділі, що командування ставило його за приклад.

Але найбільше матері болять навіть не спогади про бої, а слова сина про голод у Маріуполі.

«Він казав, що вони по кілька днів нічого не їли. А ще пізніше я дізналася: побратимам він говорив, щоб мені нічого не казали, якщо з ним щось станеться. Завжди більше переживав за мене, ніж за себе», —  говорить жінка.

Світлана досі не знає, де саме перебуває її син. Після кожного обміну вона телефонує у координаційний штаб і розпитує звільнених військових, хто може бодай щось знати про Богдана.

«Щовечора пишу йому СМС: що люблю, що чекаю, що він у мене найкращий. І що він обов’язково повернеться», — каже мати.

«Я ніколи не забуду ті обійми» 

Понад три роки Жанна Кравчук із Тернопільщини шукає свого сина — 35-річного військового Назара Кравчука. Боєць 24 окремої механізованої бригади зник безвісти під Вовчоярівкою на Луганщині разом із 16 побратимами у червні 2022 року.

«Ввечері 9 числа його відпустили, і він сказав: «Мам, не плач, не переживай, усе буде добре». Я досі пам’ятаю ті обійми. Шукаю сина, свою єдину дитину», — розповідає Жанна.

Востаннє голос Назара вона чула 23 червня. А вже за кілька днів отримала повідомлення про зникнення безвісти. Відтоді її життя перетворилося на нескінченні пошуки — кабінети, запити, дзвінки, очікування й постійну надію бодай на якусь звістку.

Одного разу жінка натрапила у мережі на фото загиблого військового, який був дуже схожий на її сина.

«Сказати, що світ перевернувся з ніг на голову — це нічого не сказати. Я думала, що це моя дитина. Мені здавалося, що мене просто роздерли на шматки», — каже вона.

Найбільше сил сьогодні Жанні дає семирічний онук Марк — син Назара, який досі чекає батька додому.

«Коли мене «накриває», він обіймає мене і каже: «Бабусю, в тебе ж є я, і ми разом дочекаємося тата». А одного разу попросив: «Скажи священнику, хай попросить Бога скинути нам локацію, де тато», — говорить Жанна.

«Мамо, ми тут помремо…» 

Історія Нелі Шастун із Маріуполя — ще один доказ того, наскільки сильними під час війни стають українські матері. Вона втратила старшого сина Ігоря та понад сім місяців чекала молодшого – Микиту – з російського полону.

1 квітня 2022 року жінка дізналася про загибель старшого сина Ігоря, який служив у полку «Азов». Його підрозділ потрапив під масований обстріл у Маріуполі.

Тіло військового довгий час неможливо було евакуювати. Згодом Неля знайшла людей, які таємно поховали її сина просто у вирві від снаряда.

«Тоді у мене почалися справді жахливі дні, тому що я не знала, що робити, куди бігти й до кого звертатися, аби тіло моєї дитини повернули додому», — згадує вона.

Лише через кілька місяців жінці повідомили: серед тіл, які вдалося повернути на підконтрольну Україні територію, може бути її син.

«Ми дізналися, що Ігор був у першому рефрижераторі. Його пакет був під номером 9», — каже Неля.

Впізнати сина вдалося за татуюваннями та результатами ДНК-експертизи. Після цього родина кремувала Ігоря та поховала поруч із новим домом. У той самий час молодший син Микита залишався заблокованим на «Азовсталі».

«Микита писав мені: «Мамо, ми тут помремо як собаки — або нас уб’ють, або від голоду». А ми просто чекали й вірили, що їх повернуть», — говорить жінка.

Микита пережив полон, теракт в Оленівці та повернувся додому наприкінці 2022 року.

Сьогодні Неля Шастун допомагає іншим родинам військовополонених і зниклих безвісти у спільноті «Жінки зі сталі». Вона консультує сім’ї, які лише починають свій шлях пошуків, підтримує тих, хто щойно отримав страшну звістку, їздить на зустрічі та мітинги, де рідні разом вимагають повернення своїх близьких. 

Але у цій боротьбі вона не одна. Таких матерів і дружин в Україні – тисячі. І кожна з них щодня живе між страхом і надією, яка часто виявляється сильнішою за втому, розпач і час. Станом на травень 2026 року Україні вдалося повернути з російського полону понад 8,6 тисяч військових і цивільних. Але ще тисячі родин продовжують чекати свого дзвінка, свого списку на обмін і найголовнішого слова – «живий». 

Читайте також: Скандальний реванш після провалу: у Києві тендер на 125 млн знову віддають «своєму» підряднику з переплатою понад 5,3 млн

Фото: Світлана Скупнєвська, Жанна Кравчук, Неля Шастун.

Актуальні, важливі й перевірені новини Київщини також читайте на нашій Facebook-сторінці і в Telegram-каналі.

Залишити відповідь