«Такої унікальної колекції паразитологічних експонатів, як у нас, немає більше ніде в Україні», – з гордістю сказав професор кафедри паразитології та іхтіопатології Львівського національного університету ветеринарної медицини та біотехнологій імені С.З. Ґжицького Ігор Юськів, щойно ми переступили поріг.

На питання про улюблений експонат, професор усміхається, адже виокремити щось одне неможливо:

«У мене всі експонати улюблені. Я працюю на кафедрі з 1990-х, а в науці – з 1980-го. Для мене тут усе рідне і близьке. Інколи аж серце болить, коли бачу, як зникають наші безцінні макро- та мікропрепарати. Цей музей – як моя дитина».

 Історія, яку збирали поколіннями

У 1930 році в академії було створено кафедру зоології з паразитологією, яка з 1940 року отримала назву кафедри паразитології. З невеликою перервою у 1940–1941 роках її до кінця 1944 року очолював професор Ґустав Полюшинський (1887–1959).

Наприкінці грудня 1940 року було відкрито також самостійну кафедру з клінікою інвазійних хвороб, яку очолив доцент А. Ф. Носик. Протягом десятиліть викладачі й лаборанти кафедри наполегливо формували навчальну та наукову базу. Їхня титанічна праця дала змогу зібрати колекцію паразитологічних організмів, яка сьогодні вражає своїм різноманіттям та унікальністю. Секрет багатства музею криється у його студентах. Саме вони, проходячи практику в господарствах, на фермах, забійних цехах і м’ясокомбінатах, знаходили незвичайні патологічні зміни та паразитів, привозили їх на кафедру.

Тут ці знахідки отримували нове життя – ставали музейними експонатами, які згодом навчали вже наступні покоління ветеринарних лікарів. Так музей поступово перетворився не просто на сховище рідкісних препаратів, а на своєрідний літопис практичної ветеринарної паразитології, написаний руками багатьох поколінь викладачів і студентів.

 Сучасна криза поповнення фондів

Незважаючи на унікальність колекції, сьогодні її подальше поповнення опинилося під загрозою. Якщо раніше студенти могли вільно проходити виробничу практику на державних підприємствах і практично цілий рік привозити на кафедру нові, цікаві для навчання експонати, то нині ситуація кардинально змінилася. Більшість забійних цехів і м’ясопереробних підприємств перейшла у приватну власність. Власники бізнесу, цілком зрозуміло, неохоче допускають на свою територію сторонніх осіб без спеціальних договорів. Вони побоюються додаткового контролю, перевірок або поширення інформації про виявлені захворювання тварин.

«Нашого майбутнього ветеринарного лікаря сьогодні інколи просто не допускають на підприємство. Через це ми практично втратили можливість регулярно поповнювати музейний фонд новими макропрепаратами», – розповідає професор.

Таким чином, колекція, яка десятиліттями формувалася завдяки безпосередній участі студентів і практикуючих фахівців, опинилася перед новим викликом – як зберегти її традицію поповнення в умовах сучасної організації виробництва.

Саме тому ті препарати, які вдалося зберегти крізь зміни режимів та епох, сьогодні набувають безцінного статусу. Цей музей залишається чи не єдиним місцем, де майбутні лікарі ветеринарної медицини можуть на власні очі побачити, наскільки підступним, різноманітним і безжальним може бути біологічний ворог, із яким їм доведеться боротися упродовж усієї професійної діяльності.

 Невидимий ворог: шокуюча реальність ехінококоз

Справжня цінність цього місця – не лише в історії, а й у знаннях, які рятують життя людей. Переходимо до реальних наслідків людської недбалості. Один із найнебезпечніших прикладів – ехінококоз, зокрема його ларвальна форма (від латинського larva — маска, личинка) — це личинкова стадія розвитку багатьох тварин, яка суттєво відрізняється від дорослого організму за своєю будовою, способом життя та живлення.

Ларвальна форма з’являється у тварин із непрямим типом розвитку (метаморфозом). Вона допомагає виду розселятися, виживати у несприятливих умовах та уникати конкуренції за їжу з дорослими особинами.

Професор згадує випадок, свідком якого став під час студентської навчальної практики на одній із ферм Львівщини: «Уявіть типову ситуацію: під час забою свині різник виявляє в легенях та печінці округлі міхурі ехінокока (Echinococcus granulosus larvae; Е. unilocularis), розміром від горошини до курячого яйця. Для людини, яка не має відповідних знань, це може здатися просто патологічною зміною органа, яку достатньо видалити й викинути. Але за цим, на перший погляд, звичайним відходом може стояти складний життєвий цикл паразита і реальна загроза здоров’ю людини».

Прибігають собаки. Вони поїдають внутрішні органи забитих або загиблих тварин, уражені життєздатними ехінококовими міхурами. У кишечнику собаки з них розвиваються статевозрілі цестоди, які починають продукувати яйця. Так формується нова ланка паразитарного ланцюга. Наступний етап цього ланцюга вже безпосередньо стосується людини. Милу, на перший погляд цілком здорову собачку на вулиці бачить дитина. Вона починає її гладити, торкається шерсті, на яку можуть потрапляти яйця паразита. Не помивши рук, дитина може непомітно занести яйця до рота і проковтнути їх. У травному тракті з яйця вивільняється зародок, проникає крізь стінку кишечника і з током крові може потрапити до печінки, легень або інших органів. Там поступово формується ларвоциста – ехінококовий міхур.

Людина стає проміжним хазяїном паразита, а хвороба може роками розвиватися майже непомітно. Коли ж ехінококові міхурі досягають значних розмірів або спричиняють ураження життєво важливих органів, лікування часто потребує складного хірургічного втручання.

Чому лікування не завжди допомагає

Окрім проблеми збереження та поповнення музейної колекції, професор наголошує ще на одному надзвичайно важливому виклику сучасної ветеринарної медицини – належному контролі ринку ветеринарних лікарських засобів.

Сьогодні, на думку науковця, навіть правильно встановлений діагноз і грамотно призначене лікування не завжди є гарантією одужання тварини. Адже лікар може безпомилково визначити захворювання, правильно розрахувати дозу і схему застосування, але якщо препарат не відповідає заявленій якості або концентрації, очікуваного результату лікування не буде. До цього додається ще одна глобальна загроза – формування резистентності паразитів до протипаразитарних препаратів. Те, що ще вчора ефективно знищувало паразита, завтра може виявитися недостатньо дієвим. І ця проблема вже давно перестала бути суто ветеринарною – вона набуває світового масштабу.

Фармацевтичний ринок ветеринарних лікарських засобів має контролюватися значно жорсткіше. На практиці трапляються ситуації, коли недобросовісні підприємці, прагнучи отримати більший прибуток, можуть маніпулювати концентрацією препаратів. Наприклад, придбати засіб із концентрацією діючої речовини 20 відсотків, розбавити його до 10 відсотків, а потім реалізувати як окремий препарат. Для покупця така продукція може зовні нічим не відрізнятися від якісної, однак для тварини наслідки застосування неякісного або неправильно концентрованого засобу можуть бути серйозними.

На думку професора, проблема полягає не лише у відповідальності окремих виробників чи продавців. Вона значно ширша і стосується всієї системи державного контролю за обігом ветеринарних лікарських засобів.

Контроль якості препаратів, їхнього виробництва, складу, концентрації діючих речовин та відповідності заявленим характеристикам має бути системним, незалежним і достатньо жорстким. Державні науково-дослідні установи у сфері ветеринарної медицини повинні мати необхідні повноваження та дієві механізми для здійснення такого контролю.

Саме тому на кафедрі майбутніх лікарів ветеринарної медицини навчають дивитися на лікування значно ширше, ніж просто на призначення певного препарату. Лікар повинен не лише правильно визначити збудника, обрати відповідний лікарський засіб, розрахувати дозу та дотриматися схеми застосування, а й обов’язково переконатися, що лікування дало очікуваний результат. Особливо важливим це є при паразитарних захворюваннях.

Ефективність протипаразитарної терапії залежать від біології конкретного збудника та особливостей його життєвого циклу. Зокрема, ефективність застосування антигельмінтиків за нематодозів доцільно оцінювати через 7-14 діб після лікування, тоді як за фасціольозу контроль проводять у значно пізніші строки –приблизно через півтора місяця.

«Ми повинні навчити майбутнього лікаря простому, але принциповому правилу: призначити препарат – це ще не означає вилікувати тварину. Лікар має довести, що лікування було ефективним», – наголошує професор.

У цьому, власне, і полягає одна з найважливіших складових професійної відповідальності ветеринарного лікаря: не просто призначити ліки, а контролювати весь шлях – від правильної діагностики та вибору препарату до підтвердження його фактичної ефективності. Адже за кожним таким рішенням стоїть не лише здоров’я тварини, а нерідко й здоров’я людей, які з нею контактують.

 Від котиків до рибок: втрачені можливості ветеринарної освіти

Хоча більшість сучасних абітурієнтів мріють лікувати домашніх улюбленців – котиків та песиків, кафедра має ще одну потужну, але сьогодні, на жаль, недооцінену спеціалізацію. Йдеться про іхтіопатологію – науку про хвороби риб, їх діагностику, лікування та профілактику.

Вже понад 60 років тут на серйозному науковому й практичному рівні вивчають захворювання риб. За цей час сформувалася школа фахівців, накопичено значний досвід, створено унікальні колекції та напрацьовано методики, які дозволяють розпізнавати хвороби водних тварин задовго до того, як проблема набуде масштабів, здатних завдати серйозних збитків рибному господарству. Іхтіопатологія – це значно більше, ніж просто пошук хворої риби. Здоров’я риб тісно пов’язане зі станом водного середовища, якістю води, умовами вирощування, температурним режимом, рівнем забруднення та змінами екосистем. Тому досліджуючи хвороби риб, фахівець фактично читає своєрідну «медичну карту» водойми. Особливо важливим цей напрям стає сьогодні, коли аквакультура активно розвивається, а водні екосистеми зазнають дедалі більшого антропогенного навантаження

«Можливо, ви колись чистили коропа і раптом помічали під лускою тонких червоних гельмінтів? Для непідготовленої людини така знахідка може бути шокуючою. Для лікаря ветеринарного-іхтіопатолога – це важливий сигнал про паразитарне захворювання.

Наш музей хвороб риб також має унікальну колекцію. Тут зберігаються паразити, уражені органи та патологічні зміни, які важко побачити в повсякденному житті. Деякі експонати справді можуть вразити навіть досвідченого глядача», – попереджає професор.

Та сьогодні під загрозою опинився не лише музейний фонд, а й сама школа іхтіопатології. Понад 60 років на кафедрі формували фахівців, здатних діагностувати й лікувати хвороби риб. Раніше університет готував окремих магістрів-іхтіопатологів та фахівців інших вузьких напрямів. Нині держава не передбачає бюджетних місць за цими спеціалізаціями. Абітурієнти з високими балами закономірно обирають загальну ветеринарну медицину, де є державне замовлення. У результаті вузькопрофільні, але важливі для країни напрями залишаються без молодого поповнення. І тут виникає просте запитання: хто лікуватиме риб через десять чи двадцять років? Хто діагностуватиме хвороби у рибницьких господарствах і захищатиме водні екосистеми? Йдеться вже не просто про одну спеціалізацію. Йдеться про збереження професійної школи, досвіду та знань, які формувалися десятиліттями на кафедрі.

Незважаючи на всі ці виклики – від складнощів із поповненням колекції до проблем фінансування та підготовки вузькопрофільних фахівців – музей продовжує жити. Він залишається унікальним простором, де майбутні лікарі ветеринарної медицини можуть побачити те, про що читають у підручниках, і відчути справжню ціну професійних знань. Кожен макропрепарат і мікропрепарат тут має свою історію. За ними – роки праці науковців та студентів, складні випадки захворювань і постійна боротьба людини з невидимим світом паразитів. Це не просто музей минулого. Це жива лабораторія пам’яті, науки й професійного досвіду. І поки викладачі бережуть ці експонати, а студенти з цікавістю вивчають їх, школа ветеринарної паразитології продовжує жити.

Можливо, найважливіше сьогодні – не дозволити цим знанням залишитися лише за склом музейних вітрин. Адже те, що десятиліттями створювали покоління науковців кафедри, має працювати й для майбутнього – навчати, застерігати і, зрештою, допомагати рятувати життя тварин і людей.

Анастасія Іванчук, фото авторки

Читайте також: як у центрі Львова навчають менеджменту