Ексклюзив

Наприкінці червня в Україні відзначають День Конституції – свято, яке раніше асоціювалося з додатковим вихідним, офіційними промовами та сухими текстами про державний устрій. Але роки повномасштабної війни змусили нас відчути цей документ на дотик. Сьогодні Конституція – це не просто збірка законів, а поле щоденного компромісу між національною безпекою та нашими свободами: від обмежень комендантської години до гострих дискусій навколо мобілізації.

Журналісти ІА «Київщина 24/7» поспілкувалися з експертом із конституційного права та політики Богданом Бондаренком про те, як Основний закон країни витримує іспит війною.

– Пане Богдане, чи стала повномасштабна війна найбільшим випробуванням для нашої Конституції за всі роки незалежності?

– Певною мірою так. Конституція – це фундаментальний акт, який закріплює конституційний лад держави, основні засади суспільного життя та цінності, на яких воно базується. Тому будь-яка спроба посягнути на ці засади, цінності чи сам спосіб організації нашого життя фактично є викликом і для Конституції.

Сьогодні, захищаючи державу, ми водночас захищаємо принципи та основи нашого життя. Саме вони закріплені в Конституції. Ми захищаємо не текст, не документ і не папір. Ми захищаємо те, що робить нас українцями, а нашу державу – Україною.

Тому, якщо дивитися на це саме крізь призму цінностей і конституційного ладу, то нинішня війна є, мабуть, найбільшим випробуванням для Конституції за весь період незалежності.

– Які саме конституційні механізми, на вашу думку, найкраще витримали цей удар і спрацювали в критичний момент?

– Такі механізми є, хоча вони не завжди очевидні. Насамперед ідеться про закріплений у Конституції принцип, за яким захист України та її територіальної цілісності є справою всього українського народу.

У 2022 році, особливо в перші місяці повномасштабного вторгнення, ми побачили це на практиці. Добровольці, волонтери, громадянське суспільство, армія, органи державної влади та місцевого самоврядування – усі діяли як єдиний механізм.

Саме ця мобілізація суспільства стала одним із ключових факторів, які дозволили Україні вистояти в перші, найскладніші місяці війни. І лише потім уже можна говорити про взаємодію окремих державних інституцій – Президента, парламенту, уряду чи місцевої влади.

Тобто спрацювала закладена в Конституції ідея, що захист держави є відповідальністю не лише влади чи армії, а всього українського народу. І цей механізм справді виявився дієвим.

– Під час воєнного стану обмеження неминучі. Які права громадян держава може обмежувати абсолютно законно, а що має залишатися недоторканним попри все?

– Це питання завжди викликає дискусії. Якщо говорити загалом, то більшість прав і свобод можуть підлягати певним обмеженням навіть у мирний час. Водночас існують базові цінності, які мають особливий рівень захисту. Насамперед ідеться про людську гідність.

Це передбачено як Конституцією України, так і Європейською конвенцією з прав людини. Право на людську гідність є фундаментальним.

Разом із тим в умовах воєнного стану можливостей для обмеження окремих прав стає більше. Тут діє проста логіка: кожен із нас певною мірою погоджується на такі обмеження заради захисту спільного інтересу – виживання держави та суспільства.

Тому багато обмежень можуть бути об’єктивно виправданими. Інше питання – чи відповідають вони закону, чи є пропорційними та чи застосовуються належним чином. Саме навколо цього найчастіше й виникають дискусії.

Наприклад, комендантська година. Для когось це обмеження свободи пересування і певний дискомфорт. Але вона запроваджується не без причини, а як один із механізмів забезпечення безпеки в умовах війни.

– А де саме проходить та тонка межа між реальними потребами національної безпеки та захистом свобод звичайної людини?

– Універсальної межі тут, мабуть, не існує. У правовій доктрині для таких випадків застосовується так званий трискладовий тест: легітимна мета, законність і пропорційність.

Якщо обмеження переслідує легітимну мету, пов’язану із захистом національної безпеки чи виживанням суспільства, встановлене законом і є пропорційним поставленій меті, тоді воно може вважатися виправданим.

Саме пропорційність зазвичай стає ключовим критерієм. Адже одна й та сама норма може мати різний вигляд залежно від безпекової ситуації.

Наприклад, комендантська година обмежує свободу пересування. Але в різних регіонах України її тривалість відрізняється. У відносно безпечних містах обмеження можуть бути мінімальними, тоді як у прифронтових регіонах вони значно жорсткіші.

І саме це є прикладом пропорційності: рівень обмежень має відповідати рівню загрози.

Подібна логіка застосовується і до мобілізації. Одні громадяни мають право на відстрочку чи бронювання, інші – ні. Це пов’язано з тим, що держава повинна забезпечувати свою роботу не лише на фронті, а й у багатьох інших сферах.

Звичайно, трапляються ситуації, коли окремі рішення можуть викликати запитання або сприйматися суспільством як несправедливі. Але з юридичної точки зору оцінювати їх усе одно доводиться через призму легітимної мети, законності та пропорційності.

– Питання мобілізації зараз викликає найбільше дискусій. Які конституційні принципи мають бути залізобетонними під час ухвалення рішень у цій сфері?

– Насправді це дуже базові, але водночас складні принципи: верховенство права, гуманізм, справедливість, рівність. І, мабуть, ще одна річ, про яку рідко говорять, – здоровий глузд. Якщо вже говорити про принципи, то він також має надзвичайно важливе значення.

Одна справа – встановити правила, інша – забезпечити їх належне виконання. У питаннях мобілізації дискусії точаться як навколо самих правил, так і навколо практики їх застосування. І якщо щодо правил суспільство ще може шукати компроміси, то найбільше запитань зазвичай виникає саме до їх реалізації.

Можна побачити, що з 2022 року правила мобілізації неодноразово змінювалися. Наприклад, змінилися підходи до відстрочки для аспірантів. Якщо раніше право на відстрочку було ширшим, то зараз воно пов’язане з послідовністю здобуття освіти та першим отриманням відповідного освітнього рівня.

Тобто коло осіб, які мають право на відстрочку, поступово звужується. Можливо, це продиктовано об’єктивними потребами держави. Головне, щоб під час ухвалення рішень не забували про базові принципи права. На жаль, у практичній площині нерідко втрачаються речі, без яких будь-яке рішення ризикує втратити довіру суспільства, – адекватність і здоровий глузд.

Формально такого принципу Конституція не містить. Але іноді мені здається, що саме його там найбільше бракує. Адже будь-які рішення мають не лише відповідати закону, а й залишатися логічними, зрозумілими та справедливими для людей.

– Наш шлях до Європейського Союзу: чи вимагатиме Брюссель підлаштувати українську Конституцію під європейські стандарти та правила?

– Певні зміни, безумовно, будуть потрібні. Насамперед у деталях, пов’язаних із реалізацією виборчого права, адже громадяни держав – членів Європейського Союзу мають окремі особливості участі в місцевих виборах.

Є й інші нюанси, які доведеться враховувати в процесі європейської інтеграції. Водночас Конституція України містить чимало доволі абстрактних і гнучких формулювань, і це радше її перевага, ніж недолік.

Саме завдяки цьому значну частину необхідних змін можна буде реалізувати не через перегляд Конституції, а на рівні законів та підзаконних нормативно-правових актів. Тому потреби в масштабному переписуванні Основного Закону через вступ до Європейського Союзу я наразі не бачу.

– Як ви вважаєте, чи доведеться нам суттєво переписувати або реформувати Конституцію вже після завершення війни?

– Є багато положень, які, на мою думку, варто було б переглянути або осучаснити – як на рівні окремих ідей, так і в більш точкових питаннях. Але тут усе значно складніше, ніж може здатися на перший погляд.

У мене немає однозначної відповіді на це питання. Річ у тім, що під приводом конституційної реформи або навіть ухвалення нової Конституції можуть з’явитися дуже неоднозначні та потенційно небезпечні ініціативи. Це завжди ризикований процес, адже під нього можна спробувати провести практично будь-які зміни.

При цьому я не вважаю, що Україна має погану Конституцію. Так, окремі положення можуть потребувати оновлення, але значно серйознішою проблемою залишається не зміст Основного Закону, а його виконання.

Якби ми навчилися повною мірою виконувати Конституцію, чимало проблем, які сьогодні здаються системними та складними, могли б просто зникнути. І тоді потреба змінювати окремі норми вже не виглядала б настільки гострою.

Є навіть доволі показовий приклад. Соціологічні дослідження свідчать, що людей, які вважають за необхідне переписати Конституцію, значно більше, ніж тих, хто бодай раз її прочитав.

Тому проблема не завжди полягає в тексті Основного Закону. Якщо люди не читають Конституцію зараз, то сама по собі поява нової редакції навряд чи автоматично змусить їх дотримуватися її краще.

Читайте також: «Я пропустив її перші кроки»: як війна змінила батьківство для тисяч українських військових

Фото: «Київщина 24/7».

Актуальні, важливі й перевірені новини Київщини також читайте на нашій Facebook-сторінці і в Telegram-каналі.