«На Майдані було єднання людських душ одного поклику»: Революція Гідності очима тих, хто її творив

Політика

Ексклюзив

Революція гідності у Києві

У холі бібліотеки хірурги оперували поранених. На кухні КМДА волонтери вставали до світанку, щоб нагодувати людей на барикадах. Студенти ходили університетськими корпусами, закликаючи однокурсників до протесту, а журналістка виходила говорити до натовпу з кузова вантажівки. Такою в особистих свідченнях постає Революція Гідності – зима 2013-2014 років, яку кожен із її учасників прожив по-своєму.

До Дня Гідності та Свободи ІА «Київщина 24/7» зібрала п’ять історій учасників Майдану та очевидців Революції Гідності з книги «Майдан: усна історія». Видання постало на основі однойменного проєкту Українського інституту національної пам’яті, присвяченого спогадам про події на Майдані 2013-2014 років. У цих розповідях – перші ночі протесту, сумніви й рішучість, важка щоденна праця, порятунок поранених і страх, який доводилося долати.

Наталя Соколенко: «Ми-то себе вважаємо людьми»

Для журналістки Наталі Соколенко шлях на Майдан почався задовго до листопада 2013-го. Працюючи на СТБ, вона спостерігала, як із приходом Віктора Януковича посилювався тиск на редакцію, а в новинах більшало замовних матеріалів. Не бажаючи миритися з цензурою, Соколенко публічно звільнилася.

Напередодні Вільнюського саміту вона долучилася до кампанії на підтримку євроінтеграції. Активісти навіть збирали ручки для Януковича – своєрідне нагадування, що Угоду про асоціацію з ЄС потрібно підписати. Та 21 листопада стало відомо: підписання не відбудеться. У мережі поширився заклик журналіста Мустафи Найєма вийти на Майдан. Допис побачили близько 100 тисяч користувачів.

Наталя Соколенко

Перші ночі Євромайдану: коли метро закрилося, люди залишилися

Першого вечора протестувальники ще не знали, на скільки днів чи місяців затягнеться їхнє стояння. Після завершення роботи метро хтось пропонував розходитися, проте частина людей вирішила ночувати під стелою Незалежності. Серед них були активісти Демократичного альянсу та партії «Воля». Хтось приніс чай, хтось – стільці, збирали гроші й шукали, як облаштувати простір.

Коли знадобився звук для виступів, приїхала вантажівка з колонками. Її перетворили на імпровізовану сцену й назвали «броньовиком». Соколенко пригадує, як у холодну мряку виходила на нього пояснювати людям, що відбувається з угодою.

«Пам’ятаю, це був другий чи третій день, сіявсь чи то сніг, чи дощ, стояла мряка, і треба було виходити і щось говорити, бо люди збиралися й збиралися. І от я виповзаю на цей «броньовичок», розповідаю про угоду», – згадувала журналістка.

З-поміж перших спогадів особливо виразним залишився прихід студентської колони з вогниками.

«Я не знаю, із чим порівняти емоційний вибух у той момент, коли прийшла ця колона студентів із вогниками», – говорила Соколенко.

На великих екранах Майдану люди стежили за самітом у Вільнюсі й до останнього сподівалися на зміну рішення. Коли стало зрозуміло, що угоду не підпишуть, натовп скандував: «Брехуни! Ви обіцяли!».

Після масового виходу людей 1 грудня масштаб протесту змінився. Того ж дня команда Соколенко отримала змогу виходити в ефір Громадського радіо на хвилях «Європа плюс». Упродовж грудня журналісти щодня розповідали про події в центрі Києва. Для Соколенко за всіма політичними рішеннями стояло питання особистої гідності.

«Янукович просто показав, що він нас вважає ніким і нічим, а ми-то себе вважаємо людьми», – пояснювала вона, чому українці виходили на площі своїх міст.

Богдан Кучер: від студентського страйку до «Я дихав цією революцією»

На початку протестів студент-політолог Богдан Кучер із Дрогобича допомагав організовувати студентський рух у Національному педагогічному університеті імені Михайла Драгоманова. Разом з однодумцями він створював страйкові комітети, ходив корпусами й переконував студентів приєднатися до Майдану. Спочатку збиралося десятеро-двадцятеро, згодом – до п’ятдесяти людей. Іноді активістам доводилося показувати студентські квитки, щоб довести: вони не підставні «провокатори».

Кучер також підозрював, що за ним стежать. Він пригадував, як у метро навмисне привертав увагу яскравою шапкою, а потім губився в натовпі, змінивши зовнішній вигляд. Але найбільше його дратувало інше: спроби політиків підпорядкувати собі протест.

24 листопада він побачив біля мікрофона літнього ветерана національно-визвольних змагань. Той, попри холод, говорив про необхідність продовжити справу попередніх поколінь. Тим часом представники політичних сил, за спогадами Богдана, рахували прапори та партійну символіку.

студент-політолог Богдан Кучер із Дрогобича

30 листопада: студентський протест став ширшим спротивом

Розгін і побиття студентів у ніч на 30 листопада змусили активістів готуватися до нового етапу протистояння. Того ранку Богдан із товаришами зібрався на конспіративній квартирі неподалік Могилянки. Телефони залишили в окремій кімнаті, обговорювали стеження й прослуховування, вирішували, як діяти далі.

«Ми вже зрозуміли, що нема ніякого студентського Майдану, нема ніякого громадського Майдану, а є реакція на те, що нам плюнули в обличчя, і повинна була бути гідна відсіч», – згадував Кучер.

Активісти долучилися до створення Штабу національного спротиву та підготовки великого віча 1 грудня. Перед Маршем мільйонів Богдану телефонували друзі з Дрогобича: вони збиралися до Києва. Розчарований поведінкою політиків, він намагався їх відмовити. Згодом шкодував про це. Друзі все одно приїхали – із власноруч зробленими плакатами й транспарантами.

1 грудня, спостерігаючи за величезною людською колоною, Кучер відчув, наскільки громадянський спротив вийшов за межі партій і організацій. Серед протестувальників були люди дуже різних поглядів. За його спогадами, міліція відступала, а учасники акцій самі дбали про порядок.

«У перші години я просто насолоджувався – я дихав цією революцією», – зізнавався Богдан.

Олена Гречанюк: волонтери Майдану й три місяці на кухні

24 листопада 2013 року Олена Гречанюк прийшла на марш разом із мамою та сестрою. А вже після побиття студентів опинилася на Михайлівській площі, де люди шукали транспорт, місця для ночівлі, збирали одяг, ковдри та їжу для тих, хто приїздив на протест. Олена допомагала з поселенням приїжджих. Згодом разом із рідними долучилася до роботи в КМДА – й залишилася там майже до кінця лютого.

Спершу їх попросили допомогти на кухні, коли через морози до будівлі почали приходити погрітися й відновити сили. Тимчасова допомога перетворилася на щоденну роботу. Олена чистила картоплю для борщу та супу, готувала бутерброди, роздавала їжу людям, які не могли надовго залишати барикади.

Олена Гречанюк

Підйом о п’ятій ранку і люди, які стали своїми

Сніданок потрібно було подати о 7:30. Куховарка Іра вставала о п’ятій, а її помічник Влад після основної роботи приходив на нічну зміну. У великих каструлях готували просто неба, потім посуд відмивали від сажі. Після обіду й вечері волонтери прибирали та передавали роботу наступній зміні. Ночівля поруч із кухнею теж не обіцяла відпочинку: людей будили розмови й навчальні тривоги.

«Коли все було зроблено, я просто падала з ніг», – згадувала Гречанюк.

У постійній команді працювало близько десяти людей. Чоловіка, який відповідав за склад, називали Татом. Коли виникала проблема, лунало: «Тату, йди сюди!» Лише за місяць волонтери дізналися, що його звуть Сашком. Інші теж мали прізвиська: «Капуста», «Горошок», Аня «Близнята». Так серед чергувань і спільної втоми складалося коло людей, які знали, на кого можна покластися.

Олена згадувала й двох білорусів, які допомагали на кухні та старанно записували нові українські слова. Один із них саме тут зустрів львів’янку Катю, яка приїхала на Майдан усупереч волі батьків. У спогадах про виснажливі зміни збереглися й такі буденні історії – про дружбу та знайомства людей, які ще недавно не знали одне одного.

Продукти на кухню переважно приносили небайдужі. З інших міст везли мішки картоплі, хліб та інші харчі. Найшвидше зникали бутерброди: їх брали із собою, щоб не залишати пост. Але траплялися й дні, коли запасів бракувало. Тоді годували тим, що залишалося, – хлібом, салом і варенням.

У лютому допомога знову змінилася за масштабом. 19 лютого Олена з рідними повернулася на Майдан, коли почав ходити транспорт. Вони купували молоко й лимони для людей, які потерпали від газу. Невдовзі продуктів принесли стільки, що молоко доводилося швидко роздавати, а хліб складали майже до стелі. Потім Олену попросили допомогти з медикаментами: волонтери сортували й фасували їх до самого ранку.

«Я знову переконалася, що наші люди небайдужі. Тоді я зрозуміла, що, як би там не було, з такою підтримкою ми все одно переможемо», – говорила Олена.

Руслан Добровольський: медики Майдану й операційна в бібліотеці

Коли події на Майдані перейшли у силове протистояння, лікар Руслан Добровольський працював у медичній службі протесту. Її створювали з опорою на досвід Помаранчевої революції, серед організаторів він називав Олега Мусія, Святослава Ханенка та Андрія Гука. Біля наметів діяли медичні пункти, мобільні бригади доставляли ліки й забирали поранених, а волонтери допомагали з харчуванням і перенесенням пацієнтів.

Після зіткнень на Банковій медики приймали людей із травматичними, осколковими та кульовими пораненнями. Добровольський згадував хлопця, якому в обличчя влучили сім чи вісім кульок від травматичної зброї. Вони застрягли навколо ока, але лікарям вдалося їх витягти й зберегти пацієнтові зір.

Медпункт облаштували й у Парламентській бібліотеці на вулиці Грушевського. За кілька днів у холі встановили спочатку один, а потім ще два операційні столи. На допомогу приїжджали хірурги зі Львова, Тернополя та Івано-Франківська. Загалом, за спогадами Добровольського, там працювало близько двадцяти медиків.

«Медичний пункт відпрацював на повну – не одне життя ми там врятували», – казав він.

Руслан Добровольський

22 січня: вихід з оточення разом із пацієнтами

22 січня 2014 року, під час протистояння на Грушевського, медики опинилися заблокованими в бібліотеці. Усередині відчувався газ, сльозилися очі. Завдяки домовленостям Червоного Хреста їм дозволили вийти. П’ятьох чи шістьох важкопоранених виносили на ношах. Колона пройшла повз силовиків у бік Українського дому, а далі – Європейської площі, частину пацієнтів дорогою забрав Автомайдан.

Через загрозу затримань поранених лікували також у приватних квартирах. Згодом Добровольський допоміг створити медпункт на Городецького, 4. Коли пацієнтів надходило багато, операційною поверхнею слугував навіть важкий стіл зі склом від рекламного щита. Лікар згадував, що всіх пацієнтів, які потрапили до цього пункту, вдалося врятувати.

20 лютого йому повідомили про порожнє приміщення колишнього медзакладу на Трьохсвятительській, 7. Будівля стояла без опалення, світла й води, а на підлозі лежали купи сміття. За три дні волонтери, які прибули з Михайлівського собору, прибрали її, повернули тепло, водопостачання та електрику. Медики з України й інших країн привозили обладнання й ліки. Так запрацював Шпиталь Майдану.

Допомогу, казав Добровольський, надавали люди різного віку й достатку: підприємці забезпечували необхідне, а пенсіонери приносили навіть домашні запаси йоду та зеленки.

«На Майдані було єднання людських душ одного поклику. Коли до іншого ставишся як до себе – тоді кожен допоможе кожному», – підсумовував лікар.

Оксана Забужко: «Це війна»

Для письменниці Оксани Забужко Євромайдан в Україні почався із зустрічі з українськими студентами в польському Любліні. 21 листопада 2013 року вона приїхала презентувати «Український палімпсест» і дорогою дізналася, що уряд Миколи Азарова призупинив підготовку до підписання Угоди про асоціацію з ЄС. У залі на неї чекали розгублені молоді люди, які питали, що тепер буде з Україною.

«І сидить переді мною в мініатюрі мій народ, абсолютно прибитий і привалений. І ми цілий вечір проговорили», – згадувала Забужко.

Того ж вечора письменниця закликала у Facebook виходити на протест. А 1 грудня разом із чоловіком приїхала на Майдан. Чоловік став свідком зіткнень на Банковій і телефоном розповідав їй про нападників. Забужко намагалася залучити до реагування знайомих депутатів та журналістів, пояснювала ситуацію українським і закордонним медіа. Одній із журналісток у Відні написала: «Це війна». У відповідь її перепитали, що саме вона має на увазі.

Оксана Забужко

Погрози, рішення залишитися і лекція, яку не скасували

Під час спроби розгону Майдану в ніч із 10 на 11 грудня чоловік Забужко знову зібрався до центру. Вона бачила на екрані, як силовики насуваються на людей, і розуміла, що не зупинятиме його.

«Він має йти, тому що це – частина його ідентичності, це частина його війни за себе», – пояснювала письменниця.

У січні 2014-го Забужко дізналася про рішення суду на користь Віктора Медведчука в справі про захист честі та гідності: компенсація становила 25 копійок. Німецька літературна агентка закликала її виїхати з України, побоюючись подальшого тиску. Письменниця вже почала збирати валізу, але вирішила залишитися.

«Ці люди залишаються на Майдані, і я тут залишаюсь», – згадувала вона своє рішення.

Страх не обмежувався новинами про зіткнення. Біля будинку матері Забужко зустріла групу нетверезих чоловіків, які вигукували погрози протестувальникам. Згодом вона назвала пережите відчуттям абсолютної беззахисності. Попри це не скасувала заплановану на 1 лютого лекцію про Тараса Шевченка в «Майстер-класі» біля Києво-Печерської лаври. Близько 400 людей прийшли до зали й приблизно стільки ж чекали в холі.

Саме тоді прозвучала її різка, сповнена захвату оцінка: «А ніхрена ти з таким народом не зробиш!» Для Забужко зустріч довкола української літератури стала продовженням Майдану – люди прийшли попри тривогу й загрози.

19 лютого: заграва над Майданом і звістки про загиблих

Найтяжчим у спогадах письменниці став ранок 19 лютого. Близько четвертої вона стояла на балконі, бачила заграву над Майданом, чула гуркіт, постріли та гімн. За дві години їй повідомили, що знайомого, якого називали Вовчиком, підстрелили. Київ жив новинами про поранених і загиблих, навіть похід до магазину здавався їй випробуванням.

Дивлячись на обличчя полеглих учасників протесту, Забужко осмислювала трагедію Небесної Сотні та ціну боротьби за свободу. У книзі залишилися її слова, звернені далеко за межі тих лютневих днів:

«Нам вдруге історія здала карти. І треба виграти. Іншого шансу в нас не буде. І цим разом не тільки за себе, цим разом і для людства».

Пам’ять, яка складається з конкретних вчинків

У цих п’яти свідченнях немає одного способу пережити Майдан. Наталя Соколенко виходила до людей з імпровізованої сцени й говорила в ефірі. Богдан Кучер спершу сумнівався, а потім допомагав організовувати студентський спротив. Олена Гречанюк годувала протестувальників. Руслан Добровольський оперував поранених. Оксана Забужко лишилася в країні попри страх і погрози. Кожен згадує власний вибір і людей поруч.

Історія Революції Гідності складається також із таких подробиць: останнього метро, після якого ніхто не поспішав додому; бутерброда, який можна взяти на барикаду; нош із пораненим; заповненої людьми зали на лекції. Збережені в усній історії Майдану, ці спогади повертають голоси тих, хто бачив події зблизька, і нагадують, якою щоденною працею та якою ціною тримався протест.

Читайте також: Революція Гідності в судах: у Києві та областях цього тижня розглянуть десятки справ Майдану

Фото: «Майдан: усна історія»,  «Київщина 24/7»

Актуальні, важливі й перевірені новини Київщини також читайте на нашій Facebook-сторінці і в Telegram-каналі.

Залишити відповідь