Сержант Олександр кілька місяців працював на передовій позиції, а коли росіяни її виявили, вирушив до своїх через мінні поля — у російському плащі та кашкеті.

Його історію розповіли у 32-й окремій механізованій Сталевій бригаді.

45-річний Олександр — командир відділення та командир машини 9-ї механізованої роти. До повномасштабної війни працював трактористом у рідному селі на Запоріжжі.

До війська прийшов із конкретною думкою — визволяти рідний край. Але воювати довелося на Донеччині.

«Яка вже різниця. Зачистимо тут, а потім піду до себе».

Кілька місяців на «нулі»

На околицях Гришиного Олександр спостерігав за пересуванням російської техніки та піхоти й передавав інформацію своїм підрозділам.

За час роботи на позиції він особисто знищив 11 російських військових. За його коригуванням українські дрони ліквідували ще 17 окупантів, а 11 — поранили.

Також за його донесеннями знищили близько 30 російських мотоциклів. Позицію Олександр облаштовував сам.

«Треба було дивитися і доповідати про пересування техніки, живої сили. Переважно це були мотоцикли. Їх дуже багато їздить. Але завдяки нашій роботі вони не доїжджали».

Найважчими стали останні два з половиною тижні. Росіяни вирахували його позицію й пішли прямо на неї.

«Я якраз чаю заварив… З дев’ятої ранку почали штурмувати».

Олександр поранив одного зі штурмовиків. Коли росіяни відійшли, він доповів про ситуацію та отримав наказ залишити позицію. Відійшов приблизно на 150 метрів — і почув вибухи гранат там, де щойно перебував. Росіяни повернулися до покинутої позиції.

Сержант відійшов ще далі та облаштував нову схованку.

Російський плащ і кашкет — для виходу

Вивести Олександра було складно через мінні поля та постійну активність дронів. Їжу йому намагалися доставляти FPV, а для виходу чекали погоди, яка дала б шанс пройти непоміченим.

Зрештою вирішили виходити в туман.

Перед дорогою Олександр знайшов російський плащ-дощовик і кашкет та одягнув їх поверх забрудненої форми.

У бригаді його навіть підготували до можливої зустрічі з російськими військовими: підказали номери їхніх мотострілецьких полків та імена командирів, які можна було використати для легенди.

Дорогою один із росіян обігнав Олександра на мотоциклі — і приблизно за 150 метрів підірвався на міні.

Поранений почав кликати його на допомогу.

«Я йому російською відповів: „Не можу. Командир жене вперед, треба швидше“. Та й якби я підійшов, то наші б FPV нас двох там і добили б. Я бігом обійшов замінований рів — і так далі: рів, посадка, рів, посадка…»

До своїх залишалося кілька кілометрів

За виходом сержанта стежили з командного пункту. Коли до українських позицій залишалося лише кілька кілометрів, з-за кущів приблизно за десять метрів вилетів російський FPV.

Олександр уже йшов асфальтом. Побачив рівчак і пірнув туди.

Дрон вибухнув поруч.

«Уламки пішли верхом, але вибуховою хвилею мене так жбурнуло, що коліном ударився об бетон. Думав, ногу вивернув».

Далі він ішов, спираючись на автомат і знайдені дорогою палиці.

«Треба ж виходити».

Уже в медзакладі Олександру вручили відзнаку командира 32-ї бригади «Хрест воїна-лицаря». Також його подали на державну нагороду.

Сам він зараз найбільше думає не про нагороди. Його мати й сестра залишаються у прифронтовому селі на Запоріжжі. Зв’язку з ними немає ще з квітня.

«Дуже хвилююсь, що з ними, чи живі, чи цілий дім. Треба їхати у відпустку, шукати їх…»