Зараз наші діти вже дорослі. Син живе з дружиною, онук вже в університеті навчається. Донька – розлучена, має двох дітей. Тулиться з ними в маленькій хрущівці. 

Цьогоріч ми вирішили віддати всі заощадження Тані. І не тому, що в неї життя не так добре склалося, як в Андрія. Просто донька до нас значно уважніша. До слова, заповіт також на неї напишемо. 

Скоріш за все син буде ображатися, та він самий винен. Щоразу, як ми про щось просили – він відмовляв. Та насправді вирішував це не самий, йому невістка забороняла. Ось так і нещодавно, я зателефонувала їм з проханням:

 – Синку, приїдь, допоможи батькові хату пофарбувати до Великодня.

 – Я мушу порадитись з дружиною. Бо ми плани на вихідні мали.
– А що тут радитись? Твоїм батькам допомога потрібна!

 – Ну, ви розумієте, в нас сім’я.

І що, врешті він відмовив. Таня ж, дізнавшись, що тато самий фарбує, прибігла і до пізньої ночі йому допомагала. І так в усьому. 

Зараз ми дуже хочемо, щоб донька собі гарну квартиру придбала, тому й гроші їй дамо. Але, щоб не було питань, ми все ж вирішили повідомити своє рішення Андрію.

 – Ми вирішили, що так буде правильно. Мусимо допомогти Тані.

 Він наче погодився, не заперечував. Та за пів години передзвонила невістка.

 – Що ви собі думаєте? Завжди Таню більше любили!

 – А ти не втручайся. Треба було пускати до нас чоловіка, допомагати. А тепер – пізно!

 – Тоді ви ні нас, ні онуків більше не побачите!

Після цієї розмови на серці залишився неприємний осад. Не знаю, можливо ми помилились. Тепер думаємо, що надалі робити, може будинок все ж ділити між ними. Хоча так не хочеться, щоб та нахабна невістка бодай щось отримала.

Порадьте, як нам бути?