Мріяв зібрати у себе найближчих людей, щоб святкувати перемогу України.

Павло Діденко загинув на Донеччині, евакуйовуючи тіла побратимів, аби рідні мали змогу з ними попрощатися. Захисник воював з 2014 року, за його голову окупанти призначили винагороду 30 тисяч доларів.

«Він завжди підтримував побратимів та мотивував іти вперед з мужністю та оптимізмом. Був хоробрим воїном, надійним побратимом, вправним розвідником та вірним сином України. Він гідно боронив Батьківщину», — якщо узагальнити, то саме це згадують про Павла Діденка бойові побратими.

Павло народився 9 червня 1980 року в селі Турковичі на Рівненщині. Навчався в Микитинецькій загальноосвітній школі, згодом — у Дубенському ліцеї № 6. Потім працював трактористом у «Дубенській аграрній компанії». Захоплювався риболовлею, малюванням, добре знав історію українського козацтва.

З майбутньою дружиною Світланою Павло познайомився в інтернеті у 2010 році. Він довго залицявся до неї в соцмережах, писав вірші, скидав картинки, але дівчина не відповідала. Потім усе ж написала йому «Привіт» і почалося постійне спілкування. У 2011 році на Великдень Павло наполіг на знайомстві з батьками Світлани і в їхній присутності зробив коханій пропозицію. А в липні пара одружилася. У них народилося троє дітей. Павло називав дружину Квітулею, а вона його — Мурашем.

Чоловік мріяв разом із дружиною збудувати новий будинок і мати біля нього став, де з друзями рибалитиме на вихідних. Діти любили проводити з батьком час, він їх обожнював, а дружині робив сюрпризи, часто дарував квіти.

Наприкінці 2013 року, коли вибухнула Революція гідності, Павло хотів їхати в Київ на Майдан. «Він дуже туди рвався, але в нас була маленька донечка, їй ще й року не було — і мені вдалося його відмовити від поїздки. Проте не надовго». 19 серпня 2014 року Павло Діденко доєднався добровольцем до лав ЗСУ. Служив у складі 54-го окремого розвідувального батальйону. Позивний «Звіробій» він отримав від побратимів, коли разом з іншими оборонцями понад 10 діб перебував у оточенні. «Тоді були проблеми з провізією. Чоловік пішов зібрати трави на чай. Почався обстріл. Так крили, що прийшов лиш через пару діб. „О, повернувся! Де Звіробій?“ — запитали побратими. „Не знайшов“, — сказав Павло. Відтоді й назвали його Звіробоєм», — згадує дружина Світлана.

Павло Діденко побував у найгарячіших точках АТО: у Дебальцевому, Пісках, під Маріуполем, брав участь у визволенні Павлопільська, Сорокиного Донецької області та інших населених пунктів. Він вижив в Іловайському котлі.

Особливу славу серед українських бійців і ненависть серед російських окупантів Звіробій здобув, коли за одну ніч йому вдалося знищити склад із 20 тоннами боєприпасів ворога. Також на його рахунку 18 знищених ворожих танків та інша техніка. За час служби захисник не один раз був поранений, двічі важко контужений, але завжди повертався на передову.

Ворог полював на Звіробоя. Його внесли до списку ворогів Росії, за його голову оголосили винагороду в 30 тисяч доларів. У 2016 році біля будинку замінували «Жигулі» Павла. По селу ходили якісь люди, питали, де живуть АТОшники. Сусід за пляшку горілки показав, де живе Павло. Через деякий час боєць приїхав додому. Підійшов до машини і побачив розтяжку — дроти, що тяглися до колеса автівки…

У 2019-му Павло Діденко став головним сержантом 1-ї розвідувальної роти 130-го окремого розвідувального батальйону.

«Він дуже хотів у розвідку, він її обожнював, можна сказати. Він ходив у тил ворога, бувало, що витягав звідти наших «двохсотих». Я йому казала, що ти ж ризикуєш життям, а він відповідав: «Зате буде, куди прийти матері, дружині та дітям покласти квітку», — говорить пані Світлана.

Павло «війну в хату» не приносив, але іноді розповідав рідним окремі випадки. За спогадами Світлани, якось Павло пішов на чергове розвідзавдання. Коли звідти треба було вибиратися, знайшов куртку «Россеть», одягнув її. «Бачить, окупанти сидять, їдять. Підійшов, взяв щось поїсти у них. Озирнувся: бачить — трактор стоїть. А він же вміє трактором керувати, сів і поїхав. Поки окупанти отямилися, то трактор уже був на нашому боці», — розповідає жінка.

Дружина просила чоловіка звільнитися зі служби, адже практично сама виховувала трьох дітей, вела побут і господарство, на що Павло відповів: «Квітуль, я не можу. Як проїдуся площею, подивлюся на ті чорно-білі фото. І там хлопці молоді, в яких не залишилося ні сім’ї, ні дітей, нікого — я не можу бути вдома».

З початком повномасштабного вторгнення Павло продовжив службу в ЗСУ. Після поранень і контузій у нього погіршилося здоров’я, але чоловік весь час відкладав звільнення зі служби, хоча в думках планував цивільне життя: побудувати будинок, взяти в оренду ставок і розводити рибу, відвезти дітей на море, а ще — зібрати найближчих людей у себе, щоб відсвяткувати перемогу України. «Він нас обожнював, але ще більше любив та найбільше йому боліла доля побратимів. Тому не звільнився. Казав: „Піду вчити молодих“. Але не втримався — ходив на найнебезпечніші завдання», — говорить Світлана.

На початку липня 2025-го Павло зі своєю групою пішов виводити побратимів із напівоточення. Дружина згадує: «Десь через п’ять з половиною годин він до мене виходить на зв’язок — „Квітуль, ти знаєш, як мене Бог любить“. Каже, прийшли туди — ясне небо і просто стіною дощ. „Такою стіною дощ, що вороги нас не бачили, дрони не злетіли, і ми наших хлопців вивели геть всіх, навіть техніку — всю вивели“. І він так радів, що вони всі вийшли».

Павло Діденко поліг 9 липня 2025 року біля села Товсте Донецької області. Він очолив групу для евакуації загиблого побратима, але потрапив під удар ворожого FPV-дрона. Воїну було 45 років.

Світлана розповіла, що з 2014 року домовилася з чоловіком щодня о 9 ранку і 21 годині вечора обов’язково зідзвонювалися. «Того дня він не подзвонив о 9 ранку. Його друг сказав, що Паша на завданні, передзвонить пізніше. У другій половині дня мені сказали, що Паша „двохсотий“… Я не повірила. Знаючи, з яких передряг він виходив — я взагалі не повірила».

Понад місяць він вважався зниклим безвісти, жінка сподівалася, що Павло живий, але в серпні її викликали в Дніпро на впізнання.

Попрощалися з Павлом Діденком 22 серпня 2025 року. Поховали воїна на Алеї Слави у місті Дубно. У нього залишилися дружина та троє дітей.

За роки служби захисник був нагороджений орденом «За мужність» III ступеня, почесним нагрудним знаком Начальника Генерального штабу «Слава і честь», медалями «За військову службу Україні», За участь у бою«, наручним годинником Головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного, почесною відзнакою Дубенщини «Золотий колос».

«Паша багато чого зробив для України. Багато чого не згадають, багато чого не записано, багато чого забудеться. Але багато врятованих ним життів. Я хочу, щоб про нього знали, пам’ятали, що зі звичайного непосидючого хлопця, з людини, яка працювала в полі, з хлібороба — він став воїном», — сказала Світлана Діденко.

«Російські кати ще багато років тому призначили за життя нашого Героя винагороду — спершу 25 000, а згодом 30 000 доларів. Та вони ніколи не зрозуміють, що людська душа — безцінний дар від Бога, і жодні гроші не можуть виміряти мужність, любов та вірність своїй землі», — зазначили в дописі Римо-католицької парафії св. Йоана Непомука в м. Дубно, парафіянином якої був Павло.

В пам’ять про воїна рідні Павла Діденка 1 вересня 2025 року висадили троянди біля Дубенського замку на Рівненщині.

Вічна пам’ять і слава Герою!

Тетяна Тиндик

Джерела: Суспільне, Волинськ служба новин, Меморіал «Платформа памʼяті», NV

Фото: архівні фото Звіробоя та дружини, Дубенський замок

Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform