Мати загиблого захисника видала книгу його віршів.

Вродливий, стрункий юнак, у якого при посмішці з’являлася мила ямочка на щоці. Чернівчанин Дмитро Пую мав багато планів і мрій. Хотів пізнавати світ, подорожувати, займатися улюбленою справою і зустріти кохану людину.

А ще він писав вірші. Публікував на сторінках своїх соцмереж і планував згодом їх надрукувати. Навіть підібрав варіанти обкладинок до майбутньої збірки.

Однак не встиг: усе перекреслила війна. 4 травня 2025 року Дмитро загинув на Сумщині під час виконання бойового завдання. Йому було лише 28 років. Разом із ним загинули побратими Костянтин Ковбаснюк і Олег Звенигородський. На прощання з трьома захисниками зійшлося мало не пів міста…

Мати Дмитра, пані Світлана, втілила задум сина вже після його загибелі. Вона видала його вірші у збірці під назвою «Шлях мого життя». Обрала з телефону сина один із тих варіантів обкладинки, які він заготував. До збірки увійшла понад сотня поезій, які написав захисник: роздуми про життя, кохання, війну…

Пані Світлана зачитує вірш сина, який її особливо зачепив:

«Серед безмежних сподівань, що буде так, як ти захочеш, роби і думай без вагань. Життя, як блискавка, проскочить. Цінуй цю мить, поки є час, роби добро, доки є сили, й не загубися серед мас, будь носієм своєї віри…»

«Такі мудрі роздуми, начебто він прожив 80 років», — зауважує мати в розмові з кореспонденткою Укрінформу.

Ми сидимо вдома у родини. Мати показує кімнату сина.

«Ось тут його ліжко, хоча він любив постелити матрац на підлозі і так спати — спина боліла», — розповідає пані Світлана.

На тумбочці — фотоальбом Дмитра, його нагороди, видана книга, квіти і цукерки.

«Днями Дмитро приснився нашій сусідці. Сказав уві сні: „Так би цукерок поїв“. То я й поклала у миску. Шукаємо будь-які знаки від нього, нехай навіть це сон. Так нам бодай трішки легше», — пояснює жінка.

Гортаємо фотоальбом із дитячими та юнацькими світлинами захисника. На них він грається з друзями, рідними, подорожує, займається спортом. На всіх — усміхнений, щасливий…

У сусідній кімнаті лежить стос картин, зібраних із двох, чотирьох, а то й більше тисяч пазлів. Це було захопленням Дмитра: у вільний час він годинами міг їх збирати. Найбільше йому до вподоби були пазли із зображенням різних міст. Юнак обожнював подорожі.

«Син мріяв мандрувати. Казав: світ такий гарний! На жаль, майже ніде не встиг побувати… Коли вони з братом ще були маленькими, я купила пазли, і ми разом збиралися зимовими вечорами і складали їх. Це було весело і цікаво. Згодом Дмитро вже сам захопився цим заняттям», — згадує мати.

На столі лежить пазл із зображенням міста Барселона. Його захисник вже не встиг до кінця зібрати. А мати так і залишила…

Також на стіні — велике фото Дмитра.

«Це подарунок синові на 28-річчя. Я не знала, що йому подарувати. Вирішила зробити фото. Воно стало останнім», — зітхає пані Світлана.

Вірші юнак почав писати ще з 17 років. Публікував на своїй сторінці в Instagram. Мати якось прочитала і здивувалася: «А чиї це вірші?» «Мої», — відповів Дмитро. Пані Світлана запропонувала їх видати. «Після війни надрукуємо», — відмахнувся син.

Тоді вже й справді було не до збірки. Коли почалася повномасштабна війна, Дмитро вступив до лав 107-ї окремої бригади тероборони. Певний військовий досвід мав, адже пройшов строкову службу. Спочатку був на посаді кухаря. Готувати він умів смачно, адже закінчив інститут за спеціальністю «Харчові технології». З другого курсу працював у ресторані.

Згодом їхній підрозділ відправили на Сумщину. Там захисника записали в кулеметники. У травні 2025 року Дмитро з двома побратимами загинув під час виконання бойового завдання.

За кілька хвилин до загибелі прислав матері повідомлення, що з ним усе гаразд.

«О 4:18 він написав мені, що вийшов із позицій і з ним усе добре. Прокинувшись, я прочитала і стало спокійніше на душі. Дивно, але не було відчуття, що сталося страшне. Пізніше мені повідомили, що о 4:30 син загинув…» — ділиться жінка.

24 вересня Дмитрові Пую мало виповнитися 30 років. Але вітати сина довелося біля його могили…

«Такий молодий, вродливий, веселий, талановитий… Стільки було мрій, сподівань… Я часом дивилася на нього і уявляла, якими гарними будуть у нього діти, як я бавитиму внуків. Тепер же мені світ упав, розбилися всі надії. Не знаю, як жити далі з цим болем…» — каже пані Світлана.

Книгу «Шлях мого життя» можна придбати через соцмережі родини. Усі кошти від продажу збірки передадуть на допомогу Збройним Силам України, зокрема, 107-й бригаді тероборони, в якій служив старшим солдатом Дмитро Пую.

Галина Олійник

Фото авторки

Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform